Розділ тринадцятий Мама

На веранді назрівав скандал. Адміністраторка наскакувала на Сема, як бойовий півень на індика:

— Негайно заберіть це звідси! А що, як це бомба?!

— А що, як це медичний прилад? — Сем незворушно всміхався. — Він мені необхідний за життєвими показниками...

Балон з облупленою фарбою на візку при денному світлі мав дивний вигляд і, мабуть, страшнуватий. Найменше він був схожий на медичний прилад.

— Я дзвоню в поліцію! — заявила адміністраторка.

— Не треба, — втрутилась я. — Ми вже йдемо.

— А серйозно, що це у вас? — запитав на виході охоронець.

— Резервна кріогенна установка.

— А-а, — сказав він з розумінням.

У мене в кишені курликнув телефон. Прийшло повідомлення.

Я знала, що там. І майже знала, що побачу на вкладеному знімку.

— Що сталося? — Сем поклав мені руку на плече...

Вони стояли внизу, на пристані, на Воробйовській набережній. Мама здавалася щасливою і п’яною. Її букет трохи прив’яв з ранку, але вона так само притискала його до грудей.

Я стисла в долоні свій кулон...

На маминому місці був обтягнутий чорною шкірою кістяк.

— Останній рейс на сьогодні! — лунав над берегом жіночий голос, посилений мегафоном. — Остання прогулянка по Москві-ріці, підходимо по квитки в касу! Хто спізниться, чекає до завтра! Остання прогулянка на сьогодні!

Я побачила їх здалеку. Пароплав повільно відчалював від пристані. Я кинулася бігти, як не бігала ніколи в житті.

— Мамо!

Вона стояла поруч з Германом і, здавалося, не чула нічого навколо. Очі в неї були напівприплющені. Герман нависав над її плечем і їв шоколадний батончик. Дивився мені в очі і їв, повільно відкушуючи шматочок за шматочком.

— Не треба! — закричала я. — Стій! Не їж!