Розділ тринадцятий Мама

І тоді я заплакала.

З одного боку балона був виписаний серійний номер, а з другого — містичні знаки й символи. Разом з візком, шлангом і манометром балон важив, напевно, кілограмів п’ятдесят, а його треба було тягти залізними сходами нагору.

Моя розсічена долоня була міцно перетягнута шифоновим шарфом. Моя воля була скріплена ніби невидимим дротом. Тепер я не могла збагнути, чому я погодилася слухатися Тіні, чому готова була стрибнути в портал, щоб виконати її людожерське завдання.

— Ми повинні витягти цю штуку на поверхню.

— Важка, зараза... А що це?

— Резервна кріогенна установка.

Охоронці знову грали в доміно. Здається, вони втратили всякий інтерес до того, що відбувалося.

— Усе ясно, — сказав Сем після паузи. — Отже, зробимо.

І він потяг візок з балоном до виходу.

Він був єдиний на світі. Більше таких немає. У підземеллі, де сидять дивні люди, де діється якесь казна-що, де я то цілуюся, то плачу, то стікаю кров’ю, — у цій божевільній і абсурдній ситуації він не почав допитуватися, що і як, і чи не з’їхала я з глузду. Він просто робив те, про що я його попросила.

Коридор ми подолали легко, все-таки балон був на коліщатах. Підніматися по залізній драбині, майже сторч, у темряві, з балоном на плечах, навіть Семові було нелегко. Я підсвічувала йому телефоном, я відтягла залізний люк, я перша вибралася на поверхню, і тільки коли Сем витяг балон — помітила дівча років десяти, яке стояло зовсім поруч і зацікавлено спостерігало.

— Лідери підземного забігу з перешкодами, — відхекуючись, сказав дівчинці Сем. — Команда диґерів «Бойові кроти»... Хочеш вступити в команду?

Дівча мов вітром здуло.

У залі ресторану не було нікого. Офіціанти стояли біля стойки, нудьгували, дивилися на мене без інтересу — я в їхніх очах була не клієнт, а непорозуміння.

— Тут був чоловік...

— Недавно пішов.

— Коли?!

— З півгодини тому.

Це був удар. Я чомусь була впевнена, що Герман залишиться мене чекати, як обіцяв.

Я все-таки повірила обіцянкам Тіні?!