Розділ тринадцятий Мама

— Hi-ні-ні! Ще чого! Ти й так зі мною промоталася цілий день, заняття через мене пропускала... Іди вчися, прогульнице!

У її пам’яті більше не було ні Германа, ні пароплава, ні всього, що сталося цього дня. Букет квітів залишився в урні на набережній.

Ішла вона все-таки не дуже впевнено. Я довела її до зупинки, де вже чекало викликане Піплом таксі.

Машина від’їхала. У мене підкосилися ноги; для мами цей день закінчений. Для мене — все ще попереду.

Сем стояв навпроти Інструктора, на щоках його грали жовна, сорочка була залита молоком:

— Отже, я не повинен цього пам’ятати?!

Інструктор похитав головою.

— Чому? Це частина мого життя! Це мій вибір, мої вчинки, я не збираюся...

Він замовк, погляд його зупинився. Я побігла — він мене не бачив, дивлячись в очі Інструкторові, наче щось усередині цих очей заворожило його, загіпнотизувало і ввело в ступор.

— А де продаються квитки на річкову прогулянку? — запитав він дивним, не своїм голосом.

— Далі, — сказав Інструктор. — Але сьогодні катерів уже немає. Приходьте завтра.

Сем уривчасто кивнув і, не озираючись, пішов геть. Я кинулася за ним — Інструктор схопив мене за плече так, що затріщали кістки:

— Стояти. Мало тобі?

— Він урятував мою маму! І мене! Він має право...

— Заткнися, — дуже грубо сказав Інструктор. — І ходімо.

Герман мав такий вигляд, наче його скупали в кислоті. Видовище було страшне й огидне.

Очі в нього збереглися, хоч повіки почорніли й зібгалися. І губи, схожі на дві темні ганчірочки, ворушилися теж:

— Твій батько — Тінь з Темного Світу.

— Брешеш! — закричала я.

— Твій батько — Тінь! Рано чи пізно він тебе знайде. Затягне до себе. Ти будеш однією з нас.