Розділ одинадцятий Долар

— Було та загуло.

— А...

— Що?

Ми вийшли в бетонний коридор, довгий і холодний, що пролягав на страшенній глибині. Над нами громадились переборки й перекриття, масив землі, фундамент і вся громада Головної будівлі. Страшно уявити.

— Цей... ця Тінь пропонувала мені... Нібито розповісти про мого батька.

— А хто твій батько?

— Я не знаю, отож-бо й воно, — моя рука торкнулась амулета. — Я думаю... він був не зовсім... проста людина. А скоріше за все, зовсім непроста. І не людина. І, можливо, він був якось пов’язаний з Темним Світом.

Інструктор нерозбірливо гмикнув. Ми зупинились перед ліфтом; тут було тепліше, можна було зняти куфайку, вушанку й валянки й скласти все це в стару шафу.

— Скажіть, будь ласка. Ви знали мого батька?

Він непевно хитнув головою. Це можна було витлумачити як «ні», але за великого бажання — як «так».

— Добре, я тоді спитаю конкретніше... Ви — мій батько?

Він поперхнувся. Навіть закашлявся. У мене спалахнули вуха: внутрішні пориви, як завгодно сильні, не повинні так просто перетворюватися на слова. Кажучи просто, думай, перш ніж молоти язиком.

— Ти вмієш здивувати, — прохрипів він, відкашлюючись. — Відповідь — ні. Та й навіщо тобі потрібний такий батько, як я?

Мені потрібен будь-який, подумала я, але тепер уже промовчала.