Розділ одинадцятий Долар

Він відтяг пов’язку з лиця вниз, на шию, і з насолодою відкусив од помідора. На лікарняну підлогу закрапав свіжий сік.

Я стисла амулет. Лікар був Тінню, і такою огидною, що я не готова була дивитися на неї довше секунди.

— Я тебе бачу! — вигукнула я.

— Привіт і тобі, Турук-Макто, — відгукнувся лікар цілком доброзичливо. — Що нового на Пандорі?

У людській подобі він мав вигляд доглянутого, в міру засмаглого, сухого й худорлявого чоловіка років тридцяти. Його відкрите лице викликало симпатію: пацієнти повинні такому лікареві вірити...

— Ти хотіла знати, за що я йому заплатив? За послугу. Дуже просту. Він зґвалтував у темному провулку одну надміру горду дівулю. Збив пиху, так би мовити. Я заплатив йому цим баксом — і ще удачею, безпекою, великою прухою на багато років. І як він розкрутився в дев’яності! Поки мутив свої справи, скільки людей розорив, довів до петлі, тупо замовив... А декого й сам придушив, було таке?

Чоловік у закривавленій сорочці застогнав.

— І мені з цього вигода, — знову заговорив «лікар». — Усі його жертви за двадцять років стали моїми жертвами. Він ніколи не замислювався, що сам — теж ланка в харчовому колі, хіба що жирніша... А ти, посвячена, як думаєш: він гідний жити?

Він втягував мене в розмову, і я виявила слабкість:

— Він — нехай, але дівчина ні в чому не винна!

— Вона його дочка, вона така сама, і ти це знаєш. Он двері, посвячена. Якщо ти зараз підеш — я вдам, що тебе не бачив.

Він смачно відкусив від помідора. Полився сік. Тоненько запищав медичний прилад біля ліжка — тривога, непорядок, біда, на допомогу...

Я вихопила з сумки пляшку молока, яку заздалегідь купила в метро. Цей прийом уже один раз спрацював, і спрацював чудово, то чом би йому не спрацювати зараз? Щосили я хлюпнула молоком у Тінь, що стояла переді мною...

Молоко хвилею вдарилося об лікарняну стіну й розбилося білою ляпкою. Там, де щойно стояв «доктор», уже нікого не було.

— Дитячий садок, — сказали в мене за спиною.

Він сидів на підвіконні за п’ять кроків од мене і демонстрував нудьгу. І тут мені вперше стало страшно.

— Твоя наївність межує з недоумством. Дуже шкода.

Він зіскочив з підвіконня й ворухнув пальцями. Ланцюжок мого амулета раптом сіпнувся на шиї — і стягся, врізавшись у шкіру, мов зашморг.

Я вчепилася в нього руками. Ланцюжок різав пальці й стискався дедалі тугіше. Від такого натягу він мав би порватися, цей тоненький срібний ланцюжок, але хоч як я намагалася, звільнитися не могла.

Потемніло перед очима. Підлога стала дибки і вдарила мене в лице. Тільки не панікувати, подумала я і забилася в моторошній паніці.