Розділ одинадцятий Долар

Я мовчала.

— Сьогоднішній день можеш вважати другим днем народження, — сказав Інструктор.

— Дякую.

— Дякую в кишеню не покладеш! — відгукнувся він з несподіваним сарказмом.

— А що ще?

— Іди сюди...

Услід за ним я підійшла до вкритої інеєм стіни. Він чогось чекав; я неохоче взялася за амулет, стисла в долоні.

Стіна перетворилася на провал. На безодню, в якій клубочився туман. На чорну діру. Я позадкувала і вперше подумала: а Тіням, мабуть, так страшно туди летіти... Що там усередині? У Темному Світі?

— Вони стоять біля порталу й чекають, — сказав Інструктор, ніби читаючи мої думки. — Б’ються, стукають, хочуть увійти. Чують близько вашу кров, радість, любов до життя, для них це як запах хліба для голодного. Хочуть увійти й зжерти, присмоктатися, зігрітися. Мало кому вдається просочитися крізь щілини, портал основну масу все-таки тримає...

Він подивився на охоронців. Ті байдуже стукали кісточками доміно.

— Перший прорив стався в сорок восьмому році, — продовжував Інструктор. — Масовий прорив, у грозу, от як сьогодні. Більшу частину вдалося потім відловити. Але кілька штук залишилися. І відтоді сидять тут. Майже сімдесят років, уявляєш?

— Ні.

— Вони ж безсмертні. Не старіють. Жеруть людське життя, тепло, енергію.

— Сімдесят років?!

— Шістдесят шість, якщо точно. Що більше жеруть — то більше їм хочеться. І то сильніші вони стають. Ми їх називаємо Консервами.

— Отже, цей «лікар»...

— За моїми розрахунками, найперша Тінь, яка до нас проникла. Скільки людей він за цей час зжер, страшно уявити... А ще в нього на рахунку шестеро вбитих посвячених.

Я довго мовчала. Мене лихоманило.

— І ви все це знали?

Він кивнув.