Розділ одинадцятий Долар

Коли він починав погрожувати, йому, очевидно, робилося світліше на душі. Він погрожував легко й природно, як щуки плавають, а горобці літають.

— Якщо ви будете мені грубіянити, я не приїду, — сказала я. — Вибирайте.

Ушпарив дощ. Перші краплі обіцяли велику зливу.

— Приїдь, — сказав мій співрозмовник у телефоні. — Адресу я пришлю.

Чи було мені страшно? Ледь-ледь. Адреналін вирував так, що для страху не залишалося місця.

Чи сумнівалась я в тому, що роблю? Анітрохи. Я вже стикалася з Тінями. Легкі перемоги розбещують, але в ту хвилину я про це не замислювалася.

Приватна клініка була недалеко від університету. Коли я вийшла з метро, дощ уже вщух. Я увімкнула навігатор на Машиному телефоні й незабаром уже заходила у скляні двері лікарні, неймовірно пафосної зовні й усередині.

— Вас попередили, що я прийду?

Охоронець на вході кивнув.

Я наділа бахіли й стисла в долоні амулет...

Широкий бурий слід вів від входу по коридору. Наче тут провезли на каталці діряву цистерну з кров’ю, а не тендітну дівчину. У мене затремтіли ніздрі, як у Піпла, — мені вчувся запах, якого не було й бути не могло, бо насправді в коридорі виблискували чистотою вимиті кахлі.

У глибині коридора біля дверей стояли два охоронці. Її батько якось дуже серйозно ставився до життя.

На вході в палату я раптом злякалася.

Подолала страх, постукала й зайшла.

На обох руках у неї були катетери, навколо громадилися стойки з крапельницями, на екранах позначався пульс, дуже слабкий, і тиск, дуже низький. У палаті нікого не було, крім пацієнтки — і чоловіка в костюмі.

Він устиг позбутися піджака й краватки. Нагрудна кишеня його білої сорочки мала такий вигляд, ніби в ній тримали свіжовідрізаний палець: кров заливала сорочку до пояса. Печать на скроні стовбурчилася потворним шкірястим наростом.

— Що це? — я вказала на кишеню його сорочки.

— Ти хто? — запитав він уривчасто. — Екстрасенс?

— Що у вас у кишені?

Він подивився на мене зі страхом. Тремтячою рукою потягся до кишені...