Розділ VII, де яскраво ілюструється твердження, що путь справжнього кохання — не рейкова дорога.

— Неодмінно, неодмінно. Все?

— О, друже мій,— містер Тапмен знову стиснув приятелеві руку,— прийміть мою палку подяку за вашу некорисливу ласку і вибачте, що я, нехай у думках, міг мати вас за свого конкурента. Чи спроможусь я колись віддячити вам, дорогий мій друже?

— Не будемо про це говорити,— перебив йому мову містер Джінгл. Він на мить спинився, ніби щось згадуючи, потім сказав:— А, до речі, чи не могли б ви позичити мені десять фунтів?.. Особиста справа... Через три дні поверну.

— Можу, — відповів, розчулившися, містер Тапмен.— Кажете, на три дні?

— Тільки на три... тоді все влаштується.

Містер Тапмен відрахував десять фунтів, поклав їх на долоню приятелеві. Той сунув їх, монета по монеті, в кишеню, і вони повернули до дому.

— Будьте ж обачні,— сказав містер Джінгл,— жодного погляду!

— Жодного натяку,— відповів містер Тапмен.

— Жодного слова!

— Жодного звука.

— Всю увагу племінниці... жорстоко щодо тітки... єдиний спосіб обдурити всіх.

— Прикладу всіх зусиль,— обіцяв містер Тапмен.

— І я теж,— сказав до себе містер Джінгл, коли вони увіходили в будинок.

Увечері обідня сцена повторилася, і так тривало три дні. На четвертий день господар був у чудовому настрої, бо пересвідчився, що ніяких підстав обвинувачувати містера Тапмена немає. Добре почував себе й містер Тапмен, бо Джінгл казав йому, що справа йде до розв’язання. Добре почував себе і містер Піквік, бо він рідко почував себе інакше. Не так добре почував себе містер Снодграс — він ревнував до містера Тапмена. Добре почувала себе й стара леді, бо вигравала ввесь час у віст. Добре почували себе і містер Джінгл та міс Вордл з досить важливих причин, про які говоритиметься в найближчому розділі.