Розділ «5»

Ми їхали швидко, надто швидко, думала я, надто легко, а бездушний сільський ландшафт байдуже за нами спостерігав. Під’їхали до повороту дороги, який я хотіла зробити в’язнем своєї пам’яті, але селянки там уже не було, кольори зблякли, і зрештою він виявився нічим не кращий за будь-який інший поворот будь-якої дороги, де проїжджали сотні автомобілістів. Разом із моїм радісним настроєм зникли й чари, і від думки про це моє заклякле обличчя затремтіло, моя доросла гордість мене покинула й жалюгідні сльози, зрадівши своїй перемозі, ринули з очей і потекли по щоках.

Я не могла їх утерти, вони з’явились, мов непроханий гість, і, якби я полізла до кишені по хустинку, він би помітив, тож я була змушена не чіпати їх і терпіти гіркувато-солоний присмак на губах, занурюючись у глибини приниження. Я не знаю, чи повертав він голову, щоб подивитися на мене, бо сама не зводила розмитого погляду з дороги, проте раптом він узяв мою руку й поцілував її, все ще не кажучи ні слова, а тоді поклав мені на коліна свого носовичка, якого я не мала відваги торкнутися.

Я подумала про всіх цих героїнь романів, які здавалися такими гарними, коли плакали, і про те, як разюче я, певно, вирізнялася на їхньому тлі з набряклим, укритим плямами обличчям і почервонілими очима. Мій ранок закінчився катастрофою, і на мене чекав довгий день. Оскільки медсестра йшла у справах, я мусила пообідати з місіс Ван Гоппер у її номері, а після того вона, сповнена енергії, як і всі пацієнти, які починають одужувати, змусить мене грати з нею в безик. Я знала, що задихатимусь у тій кімнаті. Було щось огидне в тих зім’ятих простирадлах, розкиданих ковдрах, збитих подушках і засипаному пудрою нічному столику, розлитих парфумах і рідких рум’янах. Її ліжко буде завалене окремими абияк складеними сторінками щоденних газет, а французькі романи із загнутими кутиками й надірваними обкладинками валятимуться в одній компанії з американськими журналами. Всюди розкидані розтовчені недопалки: у баночці з очисним кремом, у тарілці з виноградом і на підлозі біля ліжка. Відвідувачі були щедрими на квіти, тож вази стояли одна біля одної без жодного ладу, екзотичні рослини з оранжерей тулилися поруч із мімозою, а вінцем усього була величезна прикрашена стрічками коробка викладених рядами цукрованих фруктів. Згодом її друзі зайдуть на коктейлі, які мені доведеться для них готувати; ненавидячи цю роботу, шаріючись і ніяковіючи у своєму кутку, оточена їхнім папужим базіканням, я знову почуватимуся хлопчиком для биття, вмираючи від сорому за неї, коли, збуджена невеличким натовпом гостей, вона всядеться в ліжку, надто голосно говоритиме, надто довго реготатиме, потягнеться до переносного грамофона, поставить платівку та посмикуватиме своїми широкими плечима в такт музиці. Краще б вона була дратівливою й прискіпливою, краще б з її волосся стирчали шпильки й вона докоряла мені за те, що я забула про її «Таксол». Усе це чекало на мене в номері, а він, залишивши мене біля готелю, піде кудись сам, імовірно, до моря, вітер пеститиме його щоки, він спостерігатиме за сонцем і, можливо, порине в спогади, про які мені нічогісінько не відомо, які я не здатна з ним розділити, блукатиме давноминулими роками.

Тепер прірва між нами зробилася ширшою, ніж будь-коли; повернувшись до мене спиною, він стояв удалині, з іншого боку провалля. Я відчувала себе юною, маленькою й надзвичайно самотньою, тож, незважаючи на гордість, узяла його хустинку й висякала носа, відкинувши геть будь-які думки про свій занехаяний вигляд. Це вже не мало жодного значення.

— Біс із ним! — зненацька мовив він, неначе його все це розлютило, неначе все це йому набридло, і пригорнув мене до себе, обійнявши за плече, досі дивлячись прямо перед собою та тримаючи правицю на кермі. Пригадую, що він їхав навіть швидше, ніж зазвичай.

— Гадаю, ви настільки молода, що могли б бути моєю донькою, і я не знаю, як з вами бути, — сказав він. На повороті дорога повужчала, і йому довелося вильнути вбік, щоб оминути пса. Я гадала, він мене відпустить, однак він притискав мене до себе й не прибрав руки, коли за рогом дорога знову вирівнялася.

— Забудь усе, що я казав тобі вранці, — промовив він, — з цим усім покінчено. Більше про це не думай. Мої рідні називають мене Ма`ксимом, я хотів би, щоб ти також зверталася до мене на ім’я. Досить формальностей. — Він торкнувся поля мого капелюха і, знявши його, пожбурив через плече на заднє сидіння, а тоді нахилився й поцілував мене в маківку. — Пообіцяй, що ніколи не носитимеш чорного атласу, — попросив він. Я усміхнулася, він засміявся, і ранок знову зробився веселим, сповненим яскравого світла. Я припинила перейматися через місіс Ван Гоппер і день, що чекав на мене попереду. Усе мине швидко, а тоді настане вечір, і завтра буде новий день. Мене переповнювала впевненість, радість; у ту мить я навіть майже насмілилася вважати себе йому рівнею. Я уявила, як заходжу до спальні місіс Ван Гоппер, доволі запізно для гри в безик, і коли б та поцікавилася, що трапилося, я, безтурботно позіхнувши, відповіла б: «Я забула про час. Обідала з Максимом».

У ті часи в мені було ще стільки дитячості, що право звертатися до людини на ім’я здавалося мені чимось на кшталт носіння пера в капелюсі, хоча до мене він з першого ж дня звертався саме так. Той ранок, попри всі неприємні миті, вивів мене на новий рівень дружби, я не настільки відстала від нього, як думала. До того ж він мене поцілував — цілком природна річ, заспокоює і втихомирює. Не така драматична, як пишуть у книжках. Не збиває з пантелику. Здавалося, поцілунок надав нашим стосункам легкості, зробив усе простішим. Урешті-решт через прірву між нами перекинули міст. Я могла називати його Максимом. Того дня гра в безик із місіс Ван Гоппер видалася не такою вже й нудною, хоча мені забракло сміливості і я нічого не розповіла їй про ранок. Адже коли, збираючи наприкінці гри карти докупи й тягнучись по коробку, вона мимохідь поцікавилася: «Скажи-но, а Макс де Вінтер досі перебуває в готелі?», якусь мить провагавшись, мов нирець перед стрибком, я врешті втратила мужність та завчене самовладання і сказала: «Так, мабуть. Він заходить до ресторану попоїсти».

Хтось їй розповів, подумала я, хтось побачив нас разом, поскаржився тренер із тенісу, адміністратор надіслав повідомлення, тож я очікувала нападу. Втім вона, потроху позіхаючи, продовжила складати карти в коробку, доки я застеляла зім’яте ліжко. Я подала їй баночку з пудрою, компактні рум’яна та губну помаду, а вона прибрала карти й узяла зі столика ручне дзеркальце.

— Він привабливий, — проказала вона, — але, на мою думку, в нього дивний характер. Того дня у фойє я вже подумала, що він, можливо, запросить мене до Мендерлея, до того було геть недалеко.

Я мовчала. Спостерігала, як вона взяла помаду й обвела самовпевнений вигин своїх уст.

— Я ніколи її не бачила, — мовила вона, відставивши дзеркальце, щоб поглянути, що вийшло, — проте, певно, вона була дуже вродливою. Вишукано елегантною й бездоганною в усьому. Вони влаштовували в Мендерлеї неймовірні прийоми. Все сталося так несподівано й трагічно. Певно, він її обожнював. Люба, до цього яскраво-червоного мені потрібна пудра темнішого відтінку. Дістань її, будь ласка, а цю знову сховай до шухляди.

І ми поралися з пудрою, парфумами й рум’янами, доки не почувся дзвінок і не прийшли гості. Я подавала їм напої, майже без слів; змінювала платівки на грамофоні, викидала недопалки цигарок.

— Малювали щось останнім часом, крихітко? — Вимушена люб’язність старого банкіра з моноклем, що звисав на шнурку, і моя яскрава нещира посмішка:

— Ні, останнім часом нічого; бажаєте ще одну цигарку?

Це відповідала не я, мене там просто не було. Подумки я стежила за примарою, чиї туманні обриси нарешті набували форми. Її риси були розмиті, колір обличчя невиразний, розріз очей і тип волосся ще не визначені, про це ще потрібно було дізнатись.

Її краса була невитравна, а усмішка незабутня. Десь досі лунав її голос і пам’ятали її слова. Існували місця, в яких вона бувала, і речі, до яких вона торкалась. Можливо, у шафах висів одяг, який вона носила і який досі зберігав її запах. У своїй спальні під подушкою я тримала книжку, яку вона брала до рук, і уявляла, як вона перегортає першу сторінку, усміхається й пише, струшуючи вигнуте перо. «Максу — від Ребекки». Певно, це був його день народження й вона поклала її поміж інших подарунків на столі за сніданком. І вони разом засміялися, коли він зірвав обгортку та стрічку. Ймовірно, вона притулялася до його плеча, доки він читав. Макс. Вона називала його Максом. У цьому імені відчувалася близькість, радість, і його легко було вимовляти. Якщо їм цього хотілося, рідні могли називати його Максимом. Бабусі й тітки. І такі, як я, сумирні, нудні та юні, які нічого для нього не означали. Її вибір упав на Макса, це слово належало їй; із якою впевненістю вона написала його на форзаці тієї книжки! Цей зухвалий похилий почерк, що проколював білий папір, символізував її саму, такий чіткий, такий упевнений.

Скільки разів вона, певно, писала йому так, у скількох різних настроях!

Маленькі записки, нашкрябані на половинках аркушів, і листи, коли він був у від’їздах, сторінку за сторінкою, особисті повідомлення, новини, що стосувалися лише їх. Її голос розходився луною по будинку й вилітав у сад, безтурботний і рідний, як підпис у книжці.

А я мала називати його Максимом.