Розділ «12 Нассун падає»

— Найстарший. Він високий, дуже чорний і має довге обличчя.

Джой продовжує їсти, але Нассун спостерігає за випинанням м'язів на його щелепі, що не мають нічого спільного з жуванням.

— Він коастер. Я його бачив. І хочу, щоб ти більше не розмовляла з ним.

Нассун ковтає і ризикує.

— Я повинна говорити з усіма, батьку. Так ми навчаємося.

— Навчаєтеся? — Джой піднімає очі. Він тримає себе в руках, але він лютий. — Скільки цьому хлопцеві, двадцять? Двадцять п'ять? І він все ще рогга. Він вже давно повинен був вилікувати себе.

На якусь мить Нассун у плутанині, тому що лікувати себе від орогенезу — це останнє, про що вона думає на уроках. Ну, Шаффа сказав, що це можливо. Ах — і Ейц, якому тільки вісімнадцять, очевидно, виглядає для Джоя занадто старим, щоб не скористатися лікуванням, якщо він збирається це зробити. З холодною ясністю Нассун розуміє: Джой почав сумніватися в твердженнях Шаффи про те, що можна видалити орогенію. Що він зробить, якщо зрозуміє, що Нассун більше не хоче цього робити?

Нічого хорошого.

— Так, батьку, — каже вона.

Це засмучує його, як це зазвичай відбувається.

— Якщо ви повинні говорити з ним під час уроків, добре. Я не хочу, щоб ти злила опікунів. Але не говори до нього за межами занять. — Він зітхає. — Мені не подобається, що ти проводиш там так багато часу.

Він нарікає на це решту вечері, але нічого гіршого не говорить, тому нарешті Нассун розслабляється.

Наступає ранок у Знайденому Місяці, і вона каже Шаффі:

— Мені потрібно навчитися ховати те, що я краща.

Шаффа несе дві сумки і вони піднімаються на пагорб, де знаходиться школа. Вони важкі, і хоч він дуже сильний, але важко дихає, тому вона не вимагає від нього негайної відповіді. Коли він досягає одного з крихітних майданчиків, то опускає сумки та віддихується. Їм зручніше обідати у школі разом з дітьми, ніж ходити туди і назад до складів Джекіті або в комунальну їдальню.

— Ти в небезпеці? — тихо запитує він. Ось чому вона любить його.

Вона киває, кусаючи нижню губу, тому що це неправильно, що вона повинна казати таке про свого батька. Він дивиться на неї довгим, важким поглядом, у якому є щось холодне, що попереджає її, що він почав думати про просте вирішення її проблеми.

— Ні, - говорить вона.

Шаффа піднімає брову.

— Ні…? — він хоче підтвердження.