Розділ «ІСПАНІЯ»

У 1879 р. в країні була створена Іспанська соціалістична робітнича партія. Останні заморські володіння Іспанія втратила внаслідок поразки в іспано-американській війні 1898 р. Ця поразка засвідчила повний військовий і політичний занепад Іспанії.

У 1890 р. було введене загальне виборче право для чоловіків. Тим самим було підготовлене підгрунтя для утворення численних нових політичних партій, які відтіснили Ліберальну і Консервативну партії. Католицька церква все ще мала великий вплив, але і вона все частіше перетворювалася на об'єкт нападок з боку антиклерикалів з нижчих і середніх прошарків суспільства.

Щоб обмежити владу короля, церкви і традиційної політичної олігархії, реформатори вимагали внести поправки до конституції. Інфляція під час Першої світової війни і економічний спад у післявоєнні роки посилили соціальні проблеми. Прагнучи пом'якшити політичну ситуацію, генерал Прімо де Рівера встановив у 1923 р. військову диктатуру. Опір диктатурі посилився наприкінці 1920-х років, і в 1930 р. Прімо де Рівера був змушений піти у відставку. На муніципальних виборах у квітні 1931 р. у всіх великих містах рішучу перемогу здобули республіканці.

Друга республіка була урочисто проголошена Тимчасовим урядом, що складався з лівих республіканців, представників середнього класу і представників соціалістичного руху, які виступали проти католицької церкви і мали намір підготувати підгрунтя для мирного переходу до "соціалістичної республіки". Були здійснені численні соціальні реформи, Каталонія отримала автономію. Однак на виборах у 1933 році республікансько-соціалістична коаліція зазнала поразки через протидію поміркованих і католиків.

Стурбовані комуністичною загрозою, праві почали готуватися до війни. Генерал Еміліо Молу й інші воєначальники, включаючи Франка, підготували антиурядову змову. Заснована в 1933 р. фашистська партія Іспанська фаланга використала свої терористичні загони для провокування масових безпорядків, які могли б послужити мотивом для встановлення авторитарного режиму. Реакція лівих сприяла розкручуванню спіралі насильства. Вбивство 13 липня 1936 р. лідера монархістів Хосе Кальво Сотело послугувало відповідним приводом для виступу змовників.

Бунтівники взяли під контроль приблизно третину території Іспанії: Галісію, Леон, Стару Кастилію, Арагон, частину Естремадури і Андалузь-кий трикутник від Уельви до Севільї і Кордови.

Заколотники зіткнулися з несподіваними труднощами. Війська, направлені генералом Молу проти Мадрида, були зупинені робочою міліцією в горах Сьєрра-де-Гвадаррама на півночі від столиці. Заколот переріс у громадянську війну.

21 вересня на аеродромі поблизу Саламанки провідні бунтівні генерали зустрілися, щоб обрати головнокомандувача. Був обраний генерал Франко, який у той же день перекинув війська від передмістя Мадрида на південний захід до Толедо, щоб звільнити фортецю Алькасар. 28 вересня Франко був затверджений главою націоналістичної держави і відразу встановив у зоні свого контролю режим одноосібної влади.

4 березня 1939 р. в Мадриді командувач республіканської армії центру полковник Сехизмундо Касадо підняв заколот проти республіканського уряду, сподіваючись припинити безглузде кровопролиття. Франко навідріз відмовився від його пропозицій про перемир'я, і війська почали здаватися по всій лінії фронту. Коли 28 березня націоналісти увійшли в спустошений Мадрид, 400 тис. республіканців почали вихід з країни. Перемога фалангістів привела до встановлення диктатури Франка. Більш як 1 млн людей потрапили до в'язниць або трудових таборів. Крім 400 тис., що загинули під час війни, в період з 1939 по 1943 було страчено ще 200 тис. осіб.

Коли у вересні 1939 р. почалася Друга світова війна, Іспанія була ослаблена і спустошена Громадянською війною і не наважилася виступити на боці країн "осі" Берлін - Рим. Тому безпосередня допомога Франка союзникам обмежилася відправкою 40 тис. солдатів Іспанської блакитної дивізії на Східний фронт. У 1943 р., коли стало ясно, що Німеччина програє війну, Франко "охолонув" до Німеччини. У кінці війни Іспанія знаходилася в дипломатичній ізоляції і не входила до складу ООН і НАТО, але Франко не втрачав надії на примирення з Заходом. У 1953 р. США й Іспанія уклали угоду про створення кількох військових баз США на території Іспанії. У 1955 р. Іспанія була прийнята в ООН.

У 1966 був ухвалений Органічний закон, що вніс ряд ліберальних поправок до Конституції.

Режим генерала Франка породив політичну пасивність переважної більшості іспанців. Пересічні громадяни не виявляли інтересу до державних справ; більшість з них займалися пошуком сприятливих можливостей для підвищення рівня життя.

В останні роки свого життя Франко послабив контроль над державними справами. У червні 1973 р. він поступився посадою прем'єр-міністра, яку обіймав протягом 34 років, адміралу Луїсу Карреро Бланко. У грудні Карреро Бланко був убитий баскськими терористами, і його замінив Кар-лос Аріас Наварро, перший цивільний прем'єр-міністр після 1939 року. У листопаді 1975 р. Франко помер. Ще в 1969 р. Франко оголосив своїм наступником принца Хуана Карлоса з династії Бурбонів, онука короля Альфонса XIII, який очолив державу як король Хуан Карлос I.

Смерть Франка прискорила процес лібералізації, що почався ще за його життя. До червня 1976 р. кортеси дозволили політичні мітинги і легалізували демократичні політичні партії. У липні прем'єр-міністр країни

Аріас, послідовний консерватор, змушений був поступитися своїм кріслом Адольфо Суаресу Гонсалесу. Законопроект, що готував основу для проведення вільних виборів до парламенту, був прийнятий кортесами в листопаді 1976 р. і схвалений на національному референдумі.

У 1978 р. парламент ухвалив нову Конституцію, яка була схвалена на загальному референдумі в грудні.

Суарес пішов у відставку в січні 1981 року. Його наступником став Леопольдо Кальво Сотело. Скориставшись зміною влади, консервативно налаштовані офіцери вирішили влаштувати державний переворот, але король, спираючись на відданих воєначальників, поклав край спробі захоплення влади.

Процес переходу до демократії завершився в середині 1980-х років. До цього часу країна подолала небезпеку повернення до старого, а також екстремістський сепаратизм, який часом загрожував цілісності держави. Чітко виявилася масова підтримка багатопартійної парламентської демократії. Однак зберігалися значні розходження у політичних поглядах. Опитування громадської думки свідчило, що перевага надається лівоцен-тризму нарівні з посиленням потягу до політичного центру.

У 1982 р. була попереджена ще одна спроба військового путчу. Вперше з 1930-х років до влади в Іспанії прийшов уряд соціалістів. Політика соціалістів все більше розходилася з програмними установками лівого крила. Уряд взяв курс на капіталістичний розвиток економіки, що включав сприятливість для іноземних інвестицій, приватизацію промисловості, плаваючий курс песети і скорочення коштів на програми соціального забезпечення. Протягом майже восьми років економіка Іспанії успішно розвивалася, однак важливі соціальні проблеми залишалися невирішеними. Зростання безробіття у 1993 р. перевищило 20%.

У 1980-х роках Іспанія почала тісніше співпрацювати із західними країнами в економічній і політичній сферах. У 1986 р. країна була прийнята до ЄЕС, а в 1988 р. продовжила на вісім років двосторонню угоду про оборону, яка дозволяє США використовувати військові бази на території Іспанії. У листопаді 1992 р. Іспанія ратифікувала Маастріхтський договір про утворення ЄС.