РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ КУРСУ "ТЕОРІЯ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНІВ"

Виходячи із вищесказаного, можна зробити висновок, що основною методологічною проблемою дослідження регіонального розвитку вважається на даний час відсутність загальновизнаного трактування поняття "регіон" і яка його місія з точки зору економічної теорії.

Рис. 1.3. Структура господарства регіону

Структура управління регіоном (Г) покликана реалізовувати місію регіону (М), що можна записати, якщо виразити місію регіону через функції, які він виконує, у такому вигляді:

де I — інституційна; Е — економічна; С — соціальна; Ек — екологічна, Еп — етнопсихологічна функція управління.

Більшість сучасних економістів — регіоналістів схильні визначити "регіон" як особливий суб'єкт територіальної соціально-економічної системи із такими завданнями: а) погодження рішень, які приймають підприємства за критеріями їх індивідуальної роботи (щоб врахувати їх вплив на загальний стан регіону); б) регулювання рівня і динаміки витрат всієї сукупності підприємств шляхом розвитку регіональної інфраструктури. Однак, досліджуючи регіони, необхідно врахувати їх подвійну природу. З одного боку, це багатомірні еколого-соціально-економічні структури, що піддаються тільки міждисциплінарному вивченню, з іншого — це ланки просторової структури економіки, тобто особливий тип територіальних соціально-економічних систем, який виникає на основі взаємопов'язаного розвитку виробництва, населення і ресурсної сфери (основних факторів виробництва) плюс підприємницький хист органів управління. Як багатомірні структури, регіони об'єднують різноякісні підсистеми на основі взаємодії природних, виробничих та соціальних процесів; економічних, демографічних, екологічних, культурних та політичних чинників. Територія служить ареною взаємодії визначених чинників, а сформовані на її підґрунті системи розглядаються як носії матеріальних умов життєдіяльності.

Основними ознаками регіону вважають: спільність народногосподарських і регіональних завдань, техніко-економічні особливості розвитку промисловості і сільського господарства, наявність суб'єктів господарювання, об'єднаних регіональними, економічними, політичними, соціальними і культурно-етнічними інтересами та традиціями.

Характерними ознаками економічних регіонів можуть бути: 1) охоплення всієї території країни; 2) відповідність основним критеріям міських економічних територій (метрополії з містом в центрі та околицями, орієнтованими на домінантне промислове місто); 3) незалежність до юрисдикції місцевих органів управління, незбігання з межами адміністративно-територіальних одиниць, тощо.

Територіальна організація господарства країни з її природно-ресурсними потенціалом (ПРП), масштабами та різноманітністю економічних відносин зумовлює необхідність подальшої раціоналізації її регіональної структури, під якою прийнято розуміти відносно відокремлені територіально-виробничі утворення та їх взаємозв'язки в межах єдиного господарського комплексу країни. Тому, поряд з елементами та механізмами внутрішньої структури економіки регіону, обов'язково вивчають економічні зв'язки регіону з іншими регіонами країни і державами світу. Враховуючи такі зв'язки формуються системи взаємодіючих регіонів, а економіка кожного регіону стає частиною однієї або кількох регіональних систем.

Території поділяються на регіони, виходячи із певних цілей і завдань, основним з яких є управління регіональним розвитком. Економічний розвиток будь-якої території зумовлений тісною взаємодією між природними, соціальними і економічними елементами суспільно-господарської системи. У всіх виробничих процесах людина бере участь безпосередньо або опосередковано. Отже, регіон забезпечує цілісність природного і матеріального, створеного людиною, середовища, а також соціуму. Регіони можуть бути різного розміру від міста (або району у місті) до великих регіонів всередині континенту. Для визначення територіального розміру застосовують такі терміни, як "локальне регіональне утворення"; "мікро-", " мезо-", " макрорегіон" тощо.

Різноманітні трактування поняття "регіон" зумовили і численні підходи до класифікації, серед яких виділяють чотири основні групи:

перша група — прості регіони за однією ознакою, а саме до уваги беруться основні критерії (показники): обсяг валового регіонального продукту; коефіцієнт густоти населення; характер господарської спеціалізації регіону та ін.;

друга група — складні регіони на основі сукупності не менше двох ознак (інтегральних показників): інвестиційного потенціалу та інвестиційного ризику;

третя група — на базі визначення ключових проблем регіонального розвитку. Цей підхід дає змогу виділити такі типи регіонів: депресивні, регіони, піонерні регіони, програмні (планові) регіони;

четверта група — розглядається з точки зору можливостей здійснювати самостійну економічну політику.

Загально прийнятий підхід до класифікації регіонів передбачає використання низки критерії: 1) рівень економічного розвитку регіону; 2)темпи економічного розвитку регіону; 3) тип територіальної структури господарства; 4) коефіцієнт густоти населення; 5) темпи приросту населення; 6) характер і коефіцієнт виробничої спеціалізації; 7) економіко-географічне положення (його вигідність); 8) політична обстановка і інвестиційний клімат та ін. Іншими словами — "портрет" регіону.

В індустріально розвинутих країнах термінологія регіональних класифікацій набагато ширша. У ній виокремлюють:

1) депресивні регіони, в яких в минулому спостерігалися високі темпи розвитку;

2) регіони стагнації, що визначаються дуже низькими темпами розвитку;

3) піонерні регіони або регіони нового освоєння;

4) мікрорегіони, або первинні економічні регіони, за подальшого подрібнення яких їх ознаки втрачають сутність економічного розвитку;