РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ КУРСУ "ТЕОРІЯ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНІВ"

1. Правило "різних рівних умов". Оскільки більшість економічних процесів залежить від багатьох факторів (перемінних), то для вивчення впливу одного фактору описування процесу повинно бути побудовано таким чином, щоб воно сприяло дослідженням впливу тільки даного фактору при стабільних значеннях решти факторів.

2. Уникати у висновках помилок типу "після — внаслідок". По причині надзвичайної складності економічних явищ, коли досить часто дії зовсім різних і ніяк не зв'язаних між собою факторів можуть призвести до одного і того ж результату, не потрібно робити висновок, що причиною цьому є саме цей фактор до тих пір, поки не перевірили чи просто не виключили вплив всіх решта можливих факторів.

3. Уникати "помилок композиції" висновку (the fallacy of composition) якщо те, що справедливе для частини, формально розповсюджується на ціле і може так статися, що воно неправильне. Яскравий приклад того, як професіонал уникає такої помилки, міститься в рекомендаціях Яноша Карнат при переході від планової економіки до ринкової [Карнат Я., Путь к свободной экономике. — М.: Экономика, 1990.]

Особливо необхідно розрізняти позитивні і нормативні міркування в економіці. З даної точки зору економіка, як галузь знань, поділяється на позитивну і нормативну. Позитивна економіка вивчає факти економічного життя і описує процеси і механізми функціонування різних господарських структур, вона відповідає на запитання, що і як буде відбуватися в народному господарстві при певних діях в конкретних умовах. Нормативна економіка намагаються відповісти на питання, на скільки добре, справедливо те чи інше рішення, тобто зачіпає проблеми етичного, оцінюючого характеру. Тобто, ціль економіки як науки — пояснити як працюють господарства (господарські комплекси) і яка їх перспектива, на що треба сподіватися і як виправити становище в конкретній ситуації.

В залежності від умов та рівня вивченості процесів і явиш економічного життя розрізняють на даний час три основних рівні економіки:

1) мікроекономіка (розкриває господарську діяльність окремих економічних суб'єктів — підприємств, фірм, домогосподарств, галузей тощо)

2) макроекономіка (розкриває господарську діяльність в межах держави в особі кабінету міністрів, центрального банку, центральних і місцевих органів влади та ін.)

3) світова економіка та її окремі регіони (висвітлює взаємодію національних господарств, господарську діяльність наднаціональних органів, наприклад Кабінету Міністрів Європейського Союзу).

Іншими суб'єктами (тобто діючими особами) економічних відносин є фізичні (підприємець, менеджер, найманий працівник, фермер, банкір та ін.) та юридичні (підприємства, фірми, акціонерні компанії, банки, страхові компанії, пенсійні фонди тощо) особи. Виділення основних значень поняття "економіка", окремих її рівнів, характеризує структуру економіки.

Структура економіки — це співвідношення між сферами виробництва яке виражає господарські пропорції, стан суспільного поділу праці. Вона являє собою сукупність стійких зв'язків між елементами системи, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних властивостей при різких зовнішніх і внутрішніх змінах. Це поняття вживається для вираження всіх господарських пропорцій і сукупності стійких зв'язків виробництва, які забезпечують його цілісність. Структура суспільного виробництва вимірюється як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, чисельність зайнятих, вартість основних фондів основного капіталу). Вона характеризується такими пропорціями:

1) відтворювальними — між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, у використанні волового внутрішнього продукту на заміщення спожитих засобів виробництва і особисте споживання і нагромадження;

2) галузевими — співвідношення між різними галузями економіки;

3) територіальними — у розміщенні виробництва по окремих економічних районах чи адміністративних територіях;

4) зовнішньоекономічними — ввезення і вивезення продукції річних галузей і районів у зарубіжні країни.

Перехід до ринкової економіки в усією гостротою поставив проблему структури економіки та шляхів її перетворення. Тут виявилося, що це — досить складне і багатопланове поняття. Воно включає в себе, насамперед, соціально-економічну структуру економіки, яка характеризується формами власності на засоби виробництва і організаційно-економічну структуру, що визначається співвідношенням річних форм організації виробництва. Існує виробничо-технологічна структура економіки, яка є вираженням внутрішньої організації продуктивних сил, тобто співвідношення матеріального виробництва та сфери послуг, промисловості і сільського господарства, виробництва засобів виробництва та виробництва предметів споживання, добувних обробних галузей господарства. Вона характеризується питомою вагою наукомістких та високоекономічних галузей зі швидким оборогом капіталу і виробництвом товарів широкого вжитку, пріоритетні галузі агропромислового комплексу, сфери побуту та торгівлі.

Категорія "структура економіки" — це нестатична, а динамічна категорія, що розвивається. Новий етап науково-технічної революції, що розвернувся в другій половині XX століття зумовив глибоку структурну кризу в усіх країнах, в першу чергу розвинутих. Це незвичайна циклічна криза, а стадіальна, тобто криза пов'язана з переходом до нової фази соціально-економічного розвитку. Сутність нинішньої структурної кризи полягає у переході від періоду індустріалізації до постіндустріальної епохи. Парадигма структурної перебудови на постіндустріальній основі передбачає перетворення елементів сфери послуг на компонент продукту матеріальної сфери (інформація, програмне забезпечення), галузевої структури економіки у міжгалузеві комплекси (агропромисловий, інвестиційний, інноваційний тощо) і характерною функціональною роллю: перенесення центра ваги структурних змін на якісний рівень (індустріалізація сільського господарства, сфери послуг, інформаційні технології тощо).

Одним із головних напрямів структурних зрушень, у самому матеріальному виробництві є істотна зміна співвідношення між добувними, сировинними і обробними галузями шляхом рішучою переходу до ресурсозберігаючої технології, істотного зростання інтелектуальних, науково містких галузей, тобто галузей, де дуже висока питома ваги висококваліфікованої праці, високих технологій, використання досягнень науки і техніки.

Прискорене зростання питомої ваги сфери послуг у структурі суспільного виробництва — це закономірний процес, характерний для всіх розвинутих країн. Він є показником високого рівня розвитку продуктивних сил, продуктивності суспільної праці, коли все менша частка зайнятих у сфері матеріального виробництва забезпечує створення такого обсягу матеріальних благ, який не лише задовольняє потреби населення своєї країни, а й забезпечує величезний їх експорт в інші країни. Разом з тим високий рівень продуктивності суспільної праці забезпечує вивільнення робочої сили зі сфери матеріального виробництва і переливання її у сферу послуг. У США і країнах Західної Європи цей процес почався ще в 1960-х рр., а в Японії у 1970-х рр. Докорінна зміна співвідношення між сферою матеріального виробництва визначає якісно нову структуру економіки та критерії оцінки її ефективності.

Економіка України в кінці XX ст. характеризується структурною кризою, яка поєднує в собі тривалу стагнацію в традиційно важливих галузях і секторах виробництва, тоді як нові галузі можуть розвиватися прискореними темпами. Крізь структурні кризи проходили всі країни ринкової економіки. Якщо за умов вільної конкуренції переливання капіталу, а з ним і структурні зрушення відбулися під "дією гри вільних сил", то бурхливий розвиток продуктивних сил в епоху НТР і високий ступінь монополізації економіки висунули необхідність активного втручання держави в процеси структуроутворення. На державних і міждержавних рівнях розробляються програми підтримки, розвитку й модернізації традиційних галузей та регіонів спеціалізації із застосуванням кредитних, податкових, бюджетних підйомів регулювання. Визнаним шляхом подолання структурних криз є концентрація ресурсів у найперспективніших підприємствах, уражених кризою галузей, їх реструктуризація і технологічне оновлення, підвищення рентабельності виробництва за рахунок економії на витратах, зокрема на трудових. Умовою такого виходу є банкрутство недієздатних за нових умов підприємств і вивільнення робочої сили.

Проте у структурній кризі, як і у всякій іншій, стадія повинна змінитися піднесення. Основою для такого переходу повинна бути стратегія державного структурного регулювання. Метою структурної трансформації повинен бути безперервний розвиток продуктивних сил суспільства, і особливо — людський розвиток на базі зростання, а також економічного обґрунтованого і соціально справедливого розподілу доходу.