Розділ «3.4. Методи, принципи і організаційна структура управління регіональним розвитком»

Виокремлюють опосередковані (економічні) і прямі (адміністративні) методи державного впливу. В ринковій системі переважають економічні методи, передусім кредитно-грошова політика. її основними інструментами є норма обов'язкових резервів, відсоткова міжбанківська ставка, облікова ставка, операції національного банку з державними облігаціями на ринку цінних паперів. Вони допомагають державі впливати на інфляційні процеси, регулювати відсоткові ставки, а через них — інвестиційний процес у країні загалом і в регіонах зокрема, виробництво і зайнятість, курс акцій. Податкова політика допомагає ефективно стимулювати економічне зростання і організувати розподіл доходів. До податкового регулювання долучається політика державних видатків, за допомогою яких здійснюють структурні перетворення, нівелюють регіональні диспропорції тощо, перерозподіляють частку національного доходу від відносно заможного до незабезпеченого населення. Економічні методи регулювання адекватні природі ринку. Вони безпосередньо впливають на кон'юнктуру ринку і через неї — опосередковано на виробників і споживачів товарів і послуг.

До адміністративних методів регулювання економіки належать прямий державний контроль над монопольними ринками, де державна монополія визнана приходною, і виправдане повномасштабне адміністрування. Йдеться про директиви щодо планування виробництва, витрат і цін, прямий контроль якості і споживчих властивостей товарів і послуг, гарантоване матеріально-технічне постачання. Адміністративне регулювання необхідне при розробленні стандартів, які гарантують населенню життя в умовах економічної безпеки, при встановленні гарантованої мінімальної заробітної плати і виплат з безробіття, а також при розробці нормативних актів, спрямованих на захист національних інтересів у системі світогосподарських зв'язків.

Інші види управління можна охарактеризувати як окремі технологічні операції, що в комплексі формують єдиний процес управління. До них належать:

— економічний аналіз (передбачає вивчення, дослідження економічних процесів, їх ретроспективи, встановлення стійких тенденцій, виявлення проблем);

— прогнозування (наукове передбачення розвитку подій, побудова гіпотези, сценарію, моделі можливих економічних процесів);

— планування (побудова плану, способу майбутніх дій, визначення економічної траєкторії, змісту і послідовності кроків, які забезпечать досягнення окреслених цілей);

— економічне програмування (розробка і затвердження економічних і соціальних програм, які інколи мають назву цільових або комплексних);

— організація виробництва і праці (упорядкування, узгодження, регламентація дій виконавців);

— облік (документально зафіксований стан об'єкта управління, наявних економічних ресурсів, матеріальних цінностей, фінансів тощо);

— контроль (активний нагляд за виконанням управлінських дій, перевірка виконання законів, правил, постанов, інших нормативних актів, які регулюють і регламентують економічну діяльність).

Складний і багатоплановий процес управління розвитком регіону ґрунтується на вивченні об'єктивних закономірностей управління загалом.

Управління регіональним розвитком — сукупність принципів, методів, форм і засобів цілеспрямованого впливу на соціально-економічні процеси, які відбуваються у регіоні.

Сучасний український економіст Д. Стеченко [33] виділяє такі принципи управління регіональним розвитком: історизму; єдності регіональної політики суспільства та господарського будівництва; комплексності; природно-господарської збалансованості та оптимальності; пріоритетності; варіантності; узгодження інтересів місцевих органів управління з інтересами підприємств, комплексним розвитком регіону на основі єдиної відомчо-територіальної системи стимулювання і відповідальності; пропорційності забезпечення фінансовими ресурсами за рівнями адміністративно-територіальної ієрархії та розширення фінансово-економічної самостійності територіальних одиниць нижчого рівня.

В економіках розвинутих країн основними принципами регіонального управління вважають: децентралізацію, партнерство, субсидіарність, мобільність і адаптивність, а також принцип визначеної компетентності.

Зміст принципу децентралізації полягає у передаванні функції прийняття рішень від центральних органів управління до агентів ринку. Цей принцип обмежує монополію регіонального управління, забезпечує економічну свободу суб'єктів господарювання регіону і поліцентричну систему прийняття рішень та делегування функцій управління зверху до нижчого рівня.

Принцип партнерства припускає уникнення жорсткого вертикального ієрархічного підпорядкування. Він регламентує правила поведінки об'єктів і суб'єктів регіонального управління в процесі їх взаємодії як юридично рівних партнерів.

Принцип субсидіарності полягає у виділенні фінансових ресурсів на фінансування заздалегідь визначених цілей. Він реалізується в регіональному управлінні через формування механізмів перерозподілу фінансових ресурсів з метою забезпечення мінімальних державних соціальних стандартів для всього населення регіону, а також мінімальної бюджетної забезпеченості.

Змістом принципу мобільності і адаптивності є здатність системи управління регіоном адекватно реагувати на зміни зовнішнього середовища. Цей принцип реалізується через постійну трансформацію функціональної і організаційної структури регіонального управління.

Принцип визначеної компетенції полягає в диференціації функцій не між сферами регіонального управління, а всередині них. За таким принципом перерозподіляються функції суб'єктів національного, регіонального і муніципального управління, а також ресурсного забезпечення реалізації кожної функції.