Розділ «4. Виникнення та розвиток соціології релігії»

Соціологія релігії починає формуватися як наукова дисципліна приблизно з середини минулого століття. Своїм виникненням вона багато чим зобов'язана тим процесам у європейському суспільстві, початок яких поклала епоха просвітництва і антифеодальних буржуазних революцій. Одним з найважливіших джерел соціології релігії була соціально-філософська критика феодальних суспільних відносин і церкви як соціального інституту, особливо з боку французьких енциклопедистів XVIII ст. (Гельвецій, Гольбах, Дідро). Ця критика сприяла пробудженню зацікавленості до питань про соціальну зумовленість релігії та її роль в житті суспільства. Релігія виділяється з сукупності суспільних інститутів як феномен особливого виду, у відношенні до якого всі останні суспільні реалії розглядаються як мирські, секулярні.

Ідеологія просвітництва розглядала людину насамперед як "людину розумну". "Освічена" людина здатна, покладаючись на власний розум, на науку, влаштувати своє життя на розумних і справедливих засадах. Перед нею відкривається перспектива безмежного прогресу, що веде до "царства розуму". Оскільки суспільство та групи, що його утворюють, можуть мати розумну форму організації і переслідувати раціональну мету, розум є, по суті, атрибутом індивіда, індивідуальною властивістю розумної людської істоти, здатної обирати ту чи іншу групу, ту чи іншу форму організації свого життя, у якому вона реалізує себе. Об'єднані у суспільство, вони обирають і формують умови свого життя, соціальне оточення. За цих умов виникає питання про те, як цей індивідуальний розум ставиться до такого чинника, існуючого у суспільстві, як поклоніння богу або богам цього суспільства, якомусь конкретному соціальному оточенню. Щоб дати відповідь на це запитання, дослідник повинен більш-менш об'єктивно ставитися до суспільства та релігії, без цього неможлива наука; але для цього повинні скластися такі умови, за яких суспільство зазнає змін і таким чином стає можливою постановка питання про "боговста-новленість", про "священні устої" існуючого в ньому порядку.

Одним з перших мислителів нового часу, який обгрунтував можливість розглядати релігію з позицій наукового мислення, зважаючи тільки на суть справи та логіку, не посилаючись на теологію, був І.Кант (1724—1804): розум володіє сильнішими аргументами, ніж ті, що має у розпорядженні церковна доктрина і священне писання. Освічена людина повинна жити власним розумом, звільнившись від догм, що сковують думку, невиправданих заборон і боязкості перед авторитетами — чи то політичними, чи релігійними Філософський розгляд релігії "в межах тільки розуму" покликаний не заперечувати релігію, а здобути раціональний вміст з релігійних уявлень та міфів і таким чином дати людині "розумну релігію"; разом з розумною державою та правовим порядком розумна релігія допоможе людині стати тим,, чим вона є по своїй природі, і проводити доброчесне життя, бути толерантним, переборювати догматизм і фанатизм, покінчити з конфесійним диктатом з питань віри, нетерпимістю. Розумна, істинна релігія — це "моральна релігія"; релігія засновується на розумові як основі моральної поведінки, допомагає людині зрозуміти свої обов'язки як "категоричний імператив", як божественну заповідь, як безумовну вимогу за будь-яких обставин виконати моральний обов'язок. Просвітницька критика релігії у особі Канта стверджує самостійність людини і людського розуму, який реформує "історичну" релігію і надає їй розумного вигляду, але при цьому визнається соціальна корисність природної або розумної релігії як основи морального порядку у суспільстві.

Одна з особливостей соціального розвитку західного суспільства полягала у зростаючій складності і диференціації суспільних інститутів. У зв'язку з цим виникало питання про місце релігії у низці таких чинників, як економіка, сім'я, освіта, політика тощо, про взаємовідносини релігії з ними і про проблему єдності суспільства, яке прямує шляхом зростаючої складності та диференціації. Особливої гостроти набуло питання про ставлення релігійної ідеології, тобто теології, до науки, в якій просвітники бачили рушійну силу розвитку суспільства. Якщо радикальні критики релігії вбачали в ній тільки окови розвитку розуму і наукового пізнання, тільки соціально-негативний чинник, з впливом котрого повинно бути з тим чи іншим методом покінчено, то соціальна наука, що приходить на зміну цій критиці, виявилась вже спроможною поставити питання більш об'єктивно: що ж насправді, реально у поведінці людей і в житті суспільства відбувається, якщо у цьому суспільстві існує релігійна віра? Такій постановці питання сприяли і дані, отримані науковими дослідженнями в інших галузях науки: історії, філології, антропології та етнології, що розпочалися дещо раніше, ніж у соціології. У цьому напрямку в XIX ст. пішов розвиток соціальної думки, представлений такими іменами, як К.Маркс, Е.Дюрктейм, М.Вебер, але з найпершими кроками у цьому напрямку пов'язане насамперед ім'я французького філософа, вченого О.Конта (1798-1857).

Конт вважав, що до дослідження соціального життя треба залучити індуктивні методи пізнання, що із значним успіхом використовуються природничими науками. Він гадав, що таким чином може створити науку про суспільство — соціологію. За допомогою соціології Конт шукав шляхи подолання кризових явищ у європейському суспільстві, викликаних потрясіннями Французької революції, сподівався знайти способи, які забезпечували б стабільність та розвиток суспільства у "нормальному" руслі. Тим самим постало питання: що лежить в основі соціального порядку і в зв'язку з цим — питання про соціальну роль релігії.

Вчення Конта про соціальну динаміку містить еволюційну модель суспільства, побудовану за допомогою понять, почерпнутих з історії релігії. Це вчення про прогрес суспільства, який проходить три стадії, що відповідають періодам людського життя — дитинству, юності та зрілості. Перша стадія "теологічна", на цій стадії людина марно намагається досягти "безумовного пізнання внутрішньої сутності" явищ та причин їх виникнення.

Пояснення будується за принципом аналогії: речі і діючі сили наділяються людськими властивостями, наприклад волею. На цій стадії релігійна свідомість представлена трьома типами: фетишистським, політеїстичним та монотеїстичним. Останній тип означає вже розклад теологічного мислення і перехід до спекулятивного умогляду, який домінує на "філософській" або ж метафізичній стадії, Настає панування абстрактних понять, божества поступаються місцем "сутностям", персоніфікованим абстракціям. На третій і останній стадії цієї історії духу як принципу загального людського розвитку людина більше не прагне пізнати "кінцеві причини", але, спостерігаючи явища, встановити між ними закономірні зв'язки. Це "позитивна" стадія, панування науки.

У вченні Конта важливі для нас два моменти: 1) релігія, яка принаймні на першій стадії являє собою невід'ємну частину людського суспільства, потім з'ясовується, що вона відживає себе і більше вже не потрібна, поступово перемагається, витісняється науковим знанням. Ця думка згодом покладена в основу концепції секуляризації, витіснення релігії з різних сфер життя суспільства і занепаду її впливу. Розвиток людського пізнання залишає позаду релігію у її історично даних, традиційних формах. Суспільне життя організовується на інших підвалинах. 2) Кожна стадія у вченні Конта пов'язана з певними соціальними структурами, владними стосунками. Пануванню теологічних ідей, що охоплює людську історію від її початку до XIII століття, відповідає домінантна роль у оточенні духовенства та військових, тобто класів переважно непродуктивних з точки зору просвітницької свідомості і позитивізму. На філософській стадії панівні позиції починає завойовувати бюрократія, в першу чергу — юристи. Останньою історичною формою теологічного порядку речей був, згідно з Контом, відповідний до християнського монотеїзму "католицький і феодальний режим". Якщо на цій стадії релігійні вірування слугували сполучною силою, основою соціального порядку, то через неминучий занепад релігії виникає загроза розпаду соціальних зв'язків. Потрібні нові опори для соціальної будови. На позитивній стадії, що стверджувалася у XIX ст., у суспільстві провідну роль починають відігравати інженери, вчені. Завдання об'єднання суспільства тепер, коли релігія занепадає, переходить до позитивного синтезу наукового знання, якого прагне соціологія, щоб сполучити воєдино ідеї порядку і прогресу.

Згодом Конт, розчарувавшись в надії на розумну організацію суспільства через просвіту умів, приходить до висновку про необхідність "другого теологічного синтезу" як духовної опори соціальних зв'язків. Він пропонує мирський, раціоналістичний варіант "позитивної релігії" — культ людства як єдиної "Великої істоти", величезного соціального організму. У цій релігії соціолог, який краще інших знає механізми соціальної динаміки і здатний керувати суспільством, стає верховним жрецем.

Конт ще не створює соціологію релігії як наукову дисципліну, але він підготовляє грунт для її виникнення головним чином завдяки тому, що сприяє утвердженню такого підходу до релігії, який бачить в ній необхідний компонент суспільства — у його минулій історії і у сучасному стані — той, що дає людям відчуття ідентичності і необхідний не лише у їхньому індивідуальному існуванні, але й такий, що забезпечує їх поєднання у соціальному житті.

Ідея обмеженої єдності соціальної системи та її еволюційного прогресу була головною у соціології Г.Спенсера (1820—1903), володаря думок європейського суспільства, включаючи Росію, наприкінці минулого століття. Еволюція призводить до утвердження промислового типу устрою суспільства, торжества індивідуалізму та утилітаризму. Цілком в дусі цих принципів, соціальна думка в Англії розглядала релігію не як основу соціального устрою і не як головну перешкоду на шляху соціального прогресу, а скоріше як дещо менш важливе у справі підтримки зразків чи в соціальній зміні: з точки зору утилітарного індивідуалізму більш важливими регуляторами життя суспільства є ринок і політична діяльність, ніж релігія. Якщо вже про релігію і заходить мова, то як про одну з найпоширеніших і витончених культурних звичок, специфічну діяльність, що не має великого значення і сама по собі досить безневинна. Соціологія релігії, якщо така взагалі має місце, повинна полягати у виявленні умов та передумов організаційної сторони діяльності державної Церкви Англії, її успішності.

Властивий Спенсерові погляд на релігію був сприйнятий такими соціальними реформаторами, як Р.Тауні, який заперечував веберівську тезу про роль протестантської етики у розвитку капіталізму і вважав, що протестантизм скоріше міг бути результатом, ніж причиною промислової революції. Вплив Спенсера пов'язаний з тим, що він сприймався як пророк нової релігії, який виправдовує свободу приватного підприємництва і прославляє XIX століття як нову еру, коли людина за допомогою науки знайшла зрештою вірний шлях. Він був тим філософом вікторіанської епохи, який допоміг їй знайти метафізичне і моральне обгрунтування і впевненість, і він сприяв виробленню розуміння місця релігії у промисловому світі.

Ці ідеї були розвинені в першу чергу Емілем Дюркгеймом (1858—1917), французьким філософом і соціологом, який зазнав значного впливу О.Конта. Дюркгейм спирався також на праці свого учителя, видатного історика Н.Фюстель де Куланжа, про релігії у античному суспільстві ("Античне місто", 1864) і В.Робертсона Сміта, який дослідив семітичні релігії та розробив теорію жертвоприношення, яка підкреслювала соціальний аспект цього ритуального акту ("Лекції про семітичну релігію", 1889). Дюркгейма з правом можна вважати одним з фундаторів соціології релігії. Його головна робота у цій царині — "Елементарні форми релігійного життя. Тотемічна система в Австралії" (1912).

Дюркгейм намагався відкрити певну загальну для усіх релігій основну структуру. Переслідуючи цю мету, він абстрагувався від вищих форм релігії, оскільки вбачав в релігії не ілюзію, а деякий інститут, нерозривно пов'язаний з людським існуванням у його соціальному аспекті, йому важливо було віднайти найпростіші структури, "першоцеглинки", з яких будується релігія у її різноманітних історичних варіантах. Кінцева мета цього екскурсу в минуле полягала у тому, щоб зрозуміти сучасну людину. Але емпірична основа його аналізу переважно етнографічна — опис життя австралійських аборигенів у дорожніх повідомленнях і щоденниках місіонерів, донесеннях державних чиновників тощо.

У "Елементарних формах релігійного життя", цій останній і багато в чому узагальню вальній своїй праці, Дюркгейм зайнятий розробкою трьох взаємопов'язаних тем різного рівня: загальної теорії суспільства, в якій релігії як інтегруючому соціальне життя чиннику належить центральне місце; спеціальної, в межах, власне, соціології релігії теорії, що пояснює появу релігійних уявлень; і в межах етнології релігії — теорії, що пояснює, віасне, релігію австралійських аборигенів.

Багато в чому спеціальні розробки Дюркгейма застаріли, особливо це стосується останнього зі вказаних питань. Надзвичайно плодотворною для соціологічної теорії виявилась його системно розроблена спроба визначення змісту і функцій релігії в суспільстві, його головна теза про релігію як чинник соціальної інтеграції.

Дюркгейм виходив з того, що релігія зустрічається у всіх відомих нам суспільствах і в цьому значенні являє собою універсальний соціальний феномен. Ця обставина дозволила припустити, що релігія виконує в суспільстві певну необхідну для неї, її існування функцію. І якщо це так, що соціологічний аналіз релігії необхідний для розуміння суспільства в цілому. Соціологію релігії, згідно з Дюркгеймом, цікавить не те, що відрізняє одну релігію від іншої, але передусім — властиві для всіх релігій спільні риси; її завдання — виявити властиві всім релігіям структурно-функціональні характеристики. Тому соціологія у дослідженні релігії використовує переважно порівняльний метод, який дозволяє у різноманітних варіаціях релігійного феномена виділити його універсальні, такі, що повторюються, моменти, тобто те, що робить релігію релігією, особливим чином організованою соціальною поведінкою людей. Якщо зміст релігійних вірувань змінюється з епохи до епохи, то функції релігії у суспільстві при цьому зберігаються.

Це свідчить, на думку Дюркгейма, про те, що оцінка релігійного феномена в категоріях істини і помилок безглузда: "Не існує релігій, що були б хибними, всі вони істинні на свій власний кшталт". Вважаючи, що всі існуючі елементи релігійного мислення і життя можуть бути виявлені, принаймні у зародку, у найпримітивніших релігіях, Дюркгейм звернувся до вивчення тотемізму австралійських аборигенів, в якому він вбачав саме релігію у її "найелементарнішій формі". Він шукав ключ не просто до розуміння релігії як специфічної сфери життя людей, але головним чином — до розуміння соціальної природи людини, того, що робить нас людьми. Звідси — така велика увага Дюркгейма до того, що можна назвати нормативним порядком суспільства.

Ще у праці "Правила соціологічного методу" він розглядав відносини між науково визначною раціональністю і нераціона-лістичними аспектами життєдіяльності, такими очевидними у людському суспільстві. На відміну від багатьох вчених того часу, Дюркгейм дійшов до висновку, що суспільство — це дещо більше, сукупність індивідів, які його складають, дещо більше, ніж сукупність індивідуальних уявлень та дій його членів, що воно — це соціальний факт, особлива соціальна реальність, те універсальне, що перетворює індивідів на частину соціального цілого. Суспільство включає феномени поза індивідуальні, наприклад мову; до "надіндивідуальних" феноменів відноситься і релігія.