Розділ V. Соціологія релігії

1. Соціологія релігії — як частина соціології

1. Соціологія релігії — це частина соціології, одна з соціологічних дисциплін, що використовує вироблені соціологією поняття та методи для аналізу окремих соціальних феноменів, таких як сім'я, політика, освіта тощо. Соціолог має справу з релігією як соціальним феноменом, тобто він вивчає релігію доступну для спостереження, емпіричних методів дослідження соціальної поведінки людини (індивідів та груп): як утворюються і функціонують релігійні групи та інститути, завдяки чому вони зберігаються чи перестають існувати, які відносини між релігійними групами, чому між ними виникають конфлікти, що лежить в основі ритуальних дій тощо. Для соціолога релігійні вірування цікаві і важливі не самі по собі. На відміну від філософа, наприклад, для нього суттєве значення має не питання про те, чи істинні вони чи хибні, а питання про те, як ці вірування — поряд з релігійними організаціями — впливають на поведінку людини. Проблема полягає у тому, щоб виявити мотивацію людських дій. За цих умов не обов'язково вірування впливають на поведінку: індивід може стати членом релігійної групи і не знаючи тих вірувань, яких вона дотримується. Релігійні інститути, установи, організації можуть впливати на поведінку поза віруваннями і навіть йти врозріз з ними, стимулюючи за тих чи інших обставин дії, що суперечать офіційному вченню. Але це зовсім не відміняє того факту, що соціальна дія — це дія осмислена, тобто у її основі лежать певні соціальні регулятори — норми, цінності, вірування, сповідання і переваги, що надаються індивідуумами та групами. Таким чином, релігія як предмет соціологічного аналізу — це сукупність структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях, система регуляторів соціальних зв'язків, зразків поведінки тощо — система структур і відносин з приводу релігійного феномену, саме на ньому "зав'язаних". Тому одна із головних проблем соціології релігії — проблема визначення того, що відноситься до поняття "релігія".

Якщо виходити з класифікації соціологічних знань за "їхніми рівнями — конкретно-соціологічні дослідження; теорії середнього рівня, що вивчають ту чи іншу соціальну підсистему; загально-соціологічні теорії, що пояснюють суспільство як цілісну систему, — то соціологія релігії відноситься до числа соціологічних теорій середнього рівня. Вона добуває емпіричні дані, що характеризують релігію як одну з соціальних підсистем і, узагальнюючи ці дані, розробляє її теоретичну модель в межах загально-соціологічної теорії.

Являючись частиною соціології, соціологія релігії використовує напрацьовані нею поняття і методи, без яких неможливе пізнання соціальної реальності як цілісної системи (група, роль, влада, культура тощо) і всередині неї — окремих соціальних феноменів (сім'я, клас, економіка тощо). Застосування соціологічного інструментарію та соціологічних методів у вивченні релігії виявилось виправданим і ефективним насамперед для пояснення цієї соціальної підсистеми. Однак особливість релігії як однієї з соціальних підсистем виявилась у тому факті, що на основі аналізу релігійного феномена стало можливим виявлення багатьох загально-соціологічних параметрів, визначення підходів і розробка найважливіших методів, обґрунтування зміни парадигм соціального пізнання.

З історії соціології бачимо, що такі визначні вчені, як Е.Дюркгейм, М.Вебер, Г.Зіммель, Б.Малиновський виступили у своїх працях одночасно і як основоположники соціології у цілому, і як родоначальники та класики соціології релігії.*

Місце, що належить соціології релігії у "просторі" соціологічного значення, таке, що і сьогодні теоретичні розробки класиків у царині соціології релігії відносяться до того обов'язкового для соціологічної освіти стандарту, який необхідний для будь-якого соціолога поза залежністю його спеціалізації.

2. Соціологія релігії — одна з багатьох наук, що займаються вивченням релігійного феномена

2. Соціологія релігії — одна з багатьох наук, що займаються вивченням релігійного феномена у різних його аспектах. Не лише соціологи, але й історики, філологи, психологи, в принципі — усі вчені, які мають справу з людиною та її культурою, так чи інакше у своїх дослідженнях торкаються релігії. Але до релігієзнавства відносяться лише ті науки, предмет яких становить саме релігія і тільки релігія. До їх числа поряд із соціологією релігії відносяться психологія релігії, історія релігії, що являють собою самостійні наукові дисципліни.

Якщо розуміти релігієзнавство гранично широко, як сукупність усіх можливих способів усвідомлювання релігійного феномена, то до нього слід віднести поряд з науковим підходом, тобто зазначеними вище науковими дисциплінами, також феноменологію релігії і теологію. Таким чином, місце соціології релігії у релігієзнавстві визначається її відношенням:

* У багатьох, якщо не у більшості, соціологів класичної епохи аналіз релігії посідав центральне місце у їхніх концепціях соціального і культурного життя.

а) до інших наук про релігію;

б) до феноменологи релігії;

в) до теології.

а) Соціологія релігії та інші науки про релігію

б) Соціологія релігії та феноменологія

Феноменологія релігії посідає проміжне становище між науками про релігію і теологією. Вона походить з визнання реального існування об'єкта релігійного поклоніння — "священного", "зовсім іншого" у порівнянні з реальними об'єктами, з якими має справу людина Релігія, з цієї точки зору, є зустріч людини зі "священним" — тим, що для людини залишається "таємницею", зіткнення з якою викликає у неї протилежні почуття: священного страху, жаху і захоплення, благоговіння, поклоніння. Феноменологи, постулюючи існування недоступного для емпіричного дослідження об'єкта, "священного", намагаються потім оперувати науковим способом з поняттями "свяшенне" і "зустріч людини з богом", які з точки зору емпіричної науки фіктивні і повинні бути відкинуті.

Головним чином завдяки книзі Рудольфа Отто "Священне", що вийшла у 19)7 році, феноменологічний підхід здійснив певний вплив на наукове релігієзнавство, включаючи соціологію релігії. Прикладом такого впливу може слугувати позиція видатного соціолога Іоахіма Ваха, який у 30-х роках переїхав з Німеччини до США. Він у книзі "Соціологія релігії" (1944) формулює тезис про "метасоціальну" сутність релігії. Якщо це так, то не можна ідентифікувати релігію з віруваннями, ритуалами та інститутами, що змінюються, являючись частиною соціальної реальності; релігія повинна бути зрозумілою так, як джерело усього людського існування, як "союз людини з богом". У результаті виявляється, що соціологія релігії вивчає не релігію саму по собі, а лише її "соціальні прояви".

Таким чином, феноменологія релігії набуває вихідного тезису теології, розглядаючи релігію як трансцендентну, автономну у своїй сутності реальність, недоступну для емпіричних методів дослідження. Тим самим можливості соціологічного аналізу релігії надзвичайно звужуються, вони зводяться до виявлення соціальних проявів релігії, тоді як питання про природу релігії опиняється за межами наукового дослідження. Вивчення соціальних проявів релігії у її взаємодії із суспільством зводиться, як правило, до дослідження формування релігійних груп і організацій як головного завдання соціології релігії, до аналізу взаємодії між індивідом, релігійною групою і суспільством. У цих межах феноменологічно орієнтовані соціологічні дослідження можуть дати і дають досить цікаві результати, але тільки в цих межах. Соціологія релігії в рамках такого підходу суттєво збіднюється. За межами її можливостей опиняється багато принципово важливих для розуміння соціальних структур і процесів явищ, скажімо — виникнення нових релігійних рухів великого масштабу, оскільки це повинно залишатися прерогативою втручання божества.

Визнання феноменологією релігії як свого предмета дійсності, що є для людини недоступною, відокремлює її від соціології релігії як емпіричної науки і протистоїть принципові наукової об'єктивності дослідника. Якщо визнання чи невизнання "таємниці" не є справою наукового доказу, то воно є результатом переваги. Об'єктивний підхід означає, що будь-яке судження повинно підлягати перевірці доступними для науки способами в ім'я встановлення істини, який би вона вирок не означала, інакше кажучи, вчений повинен бути "відкритий" для емпіричних даних і уникати упереджень, не піддаватися своїм симпатіям і перевагам по відношенню до предмета дослідження, особливо у тому разі, якщо цим предметом є релігія.