Різні психологічні підходи до консультування клієнтів відображають еволюцію наукових поглядів на людину, структуру її особистості. В основу духовно-особистісного підходу покладено уявлення про те, що феномен людини не вичерпується біологічною та соціальною природою. Так, один із засновників вітчизняної психології М.Я. Грот вважав, що в природі людини існує прагнення до одухотворення себе і світу, до духовного вдосконалення.
Значне місце проблематика духовного розвитку посідає у психологічній спадщині У. Джеймса. На думку вченого, наше "я" є більшим за особистісну ідентичність. У створеній психологічній структурі особистості вчений виокремлював біологічне "я", реальне "я", соціальне "я" та "я" духовне (spiritual self). Духовне "я" – це внутрішня суб'єктивна сутність особистості, яка є активною в усіх видах свідомості. Це найбільш стійка та інтимна частина "я", яка впливає на наші почуття, є джерелом життєвих зусиль, уваги та волі. Духовне "я" має більш своєрідний порядок почуттів, ніж інші аспекти "я".
На переконання Р. Асаджіолі поняття "духовне" відображає не тільки ті переживання, які традиційно вважаються релігійними, але й усе, що стосується сприйняття та пізнання, всю людську активність і всі її функції, у яких один загальний знаменник – володіння цінностями, більш високими, ніж загальноприйняті – такими як естетичні, героїчні, гуманістичні й альтруїстичні. Шлях духовного розвитку Р. Асаджіолі бачив у духовному пробудженні, яке супроводжується розкриттям потенціальних можливостей людини.
К. Роджерс пов'язував майбутнє з розвитком духовної досконалості людини. Наприкінці життя вчений дійшов висновку, що індивідуальна свідомість є лише фрагментом свідомості космічної.
Таким чином, провідні ідеї, на яких грунтується духовно- особистісний підхід були започатковані у багатьох філософсько- психологічних напрямах.
На сьогодні існує два основних підходи до визначення духовності – змістовий та функціональний. У відповідності до змістового підходу духовність пов'язується з такими
смислоутворювальними категоріями як Краса, Добро, Істина (за Платоном) або ж Віра, Надія, Покаяння (за християнсько- релігійним контекстом).
У відповідності до функціонального підходу – духовність характеризується ієрархічною домінантністю розвинених вищих психічних функцій людини. До цих функцій психологи (зокрема, Л.С. Виготський, І.Д. Бех) відносять свідомість, самосвідомість та волю. Таким чином, високий рівень духовного розвитку пов'язується із досконалістю особистості, а низький – з примітивізмом. Виходячи з цього визначення, стає зрозумілим, чому Б. Бітінас називає духовність мірою досконалості людини.
Поєднання наведених підходів дозволяє визначити духовний розвиток особистості як процес її свідомого самовдосконалення, що забезпечує формування ідеалів, цінностей і смислів у руслі Краси, Добра та Істини, гармонізацію поведінки та способу життя, спрямовує особистість на збагачення духовних надбань людства результатами власної діяльності. Провідними психологічними механізмами духовного розвитку особистості є духовна ідентифікація, децентрація, рефлексія, трансценденція та усвідомлення буттєвої єдності.
Процес духовного розвитку особистості нерідко супроводжується кризами, духовним дисонансом, і потребує кваліфікованої індивідуально-психологічної допомоги. Підвищена емпатійність, чутливість, небайдужість до життєвих доль інших робить духовно спрямовану особистість більш відкритою, іноді -вразливою. Особливо це стосується перших етапів духовного сходження, коли у вирії злетів і падінь людина не усвідомлює, що з нею відбувається, неадекватно ставиться до особистісних змін. За таких умов життєво необхідною для неї може стати кваліфікована психологічна допомога.
А.І. Зелінченко в цьому контексті виокремив такі духовні кризи: нерозуміння світу та себе; релігійності; нелюбові; творчості; втрати "Я"; спустошеності. Причини духовних криз нерідко пов'язані з характером взаємодії векторів ідеали-смисли- цінності у свідомості людини, які за умов упорядкованості мають однакову спрямованість, а у випадку духовного дисонансу – різноспрямовані (рис. 1).
Рис. 1. Взаємодія векторів ідеали-смисли-цінності у свідомості людини.
Духовний дисонанс, який супроводжує духовні кризи – це негативний спонукальний стан, зумовлений дією декількох суперечливих ціннісно-смислових установок особистості, що формувалися одночасно або на різних вікових етапах життя.
Переживання духовних криз супроводжується станом невизначеності, тривожності. Британський психотерапевт Е.С. Робін Скіннер відзначав, що клієнти, які пізніше будуть шукати духовний шлях, дають ясні вказівки на це вже завчасно. Вони більш відкриті й ранимі, більше усвідомлюють себе частиною людства, всесвіту, "листям дерева". їх більше хвилює та цікавить сенс власного існування всередині цілого, ніж смисл того, що відбулося з ними вчора або в дитинстві, ніж острахи та надії відносно того, що станеться з ними завтра. Вони поводять себе так, ніби отримали можливість поглянути додолу з височини гори; неясні спогади про це видовище спонукають їх до пошуків вже давно баченого.
Закономірно, що психологічна допомога клієнту в процесі духовного розвитку має свою специфіку. Вона повинна спиратися, передусім, на знання процесу духовного розвитку, його закономірності та психологічні механізми. При цьому традиційні психотерапевтичні підходи можуть виявитися неефективними. Чимало сучасних вчених звертають увагу на певну безпорадність психіатричної практики перед вічними проблемами життя й смерті, сенсу існування, нарешті, людського щастя. Як зазначає професор філософії державного університету в Сан-Франциську Джекоб Нідлмен "Психоаналітик, харизматичний у минулому, замкнувся всередині рутинної медичної роботи і сам перетворився в об'єкт усе більшого публічного цинізму. Біхевіорист, який колись вражав світ, визначаючи людину як згусток керованих реакцій, нині обмежився простим філософствуванням і практикою часткової психологічної косметики. У полі психофізіології, яке розширюється, ми чуємо оклики про "прорив" у таємниці загадкової структури мозку, що викликає благоговіння, однак у цих окликах немає справжньої впевненості. Що ж стосується експериментальної психології, то вона просто оніміла, і маса накопичених за цілі десятиріччя дослідницьких даних, отриманих при нагляді за тваринами, не має ніякого зв'язку (здається цей зв'язок ніколи і не буде встановлений) зі стражданнями, страхами й розчаруваннями повсякденного життя людини". Вихід із цього критичного становища вчений бачить у поєднанні, синтезі психологічних і духовних практик.
Характерною особливістю духовно-особистісного підходу в консультативній діяльності є його спрямованість на приділення першочергової уваги не психологічному добробуту особистості, а пошуку шляхів і можливостей її духовного зростання, визначення ідеалів, ціннісних орієнтацій та смислів, які для людини є життєво важливими, які складатимуть потенціал життєвих сил.
Реалізуючи духовно-особистісний підхід у психологічній консультативній практиці, психолог спирається на такі основні принципи:
Принцип вищої доцільності. Відповідно до нього, всі події у житті клієнта мають сенс і цінність. У подіях та ситуаціях, в яких опиняється клієнт, віднаходиться певна сторона, яка дозволяє аналізувати їх з точки зору потрібності для розвитку особистості. Минуле, сьогоденне та майбутнє постають в одній площині. Будь- який досвід розглядається як надбання людини, що допомагає в майбутньому уникати подібних життєвих помилок.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Консультативна психологія» автора Булах І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Консультативна діяльність практичного психолога на основі духовно-особистісного підходу“ на сторінці 1. Приємного читання.
