Розділ «САМОПОЧУТТЯ ХОРОШЕ»

Бентам з інструктором побігли в диспетчерську, де містились пульти спостереження і керування на відстані.

Інструктор повернув ручку, і на екрані з’явився спочатку хвіст, а потім і весь конвертоплан. Джіммі кружляв весь час на одному місці, мабуть, не наважувався летіти далеко від аеродрому.

— Повертай до моря! — передав Бентам у мікрофон. — Там безпечніше, і ніхто не заважатиме. Не бійся, ми стежимо.

Джіммі слухняно Повернув машину носом до безмежного водяного простору, де повільно, поблискуючи проти сонця, перекочувались хвилі. Кілька інших конвертопланів пролетіло зовсім близько, і Джіммі з переляку ледве встиг помітити за склом кабін маленькі голівки пілотів з пустотливими оченятами. «Діти! — подумав Атоммен. — Діти пілотують!» На душі стало якось гірко-гірко. А він, дурний, думав, що проявляє героїзм.

Джіммі повернув штурвал до берега. Але йому здалося, що важіль рухається підозріло легко. Виглянув з кабіни — літак і не збирався міняти напрямку, заглиблюючись далі в океан. Спробував повернути штурвал у протилежний бік — теж марно! Важіль ходив мов перебитий. По спині пробігли мурашки.

— Щось трапилося з машиною! — вигукнув він. — Гей, Бентам, інструкторе, щось трапилось…

Ніхто не відповідав. А сонце світило собі, мов так і треба. Довкола ширяли літаки, внизу борознили воду сотні човнів та катерів, перекочувались хвильки. І все це здавалось Атоммену передвісником чогось страшного.

Джіммі впрів, повертаючи штурвал у всі боки, натискаючи по черзі на всі важельки та кнопки. Але старання його залишались марними. Раптом гвинти самі повернулись, і літак з карколомною швидкістю почав падати. Впершись ногами в педалі, Джіммі щосили потяг штурвал на себе. Чорно-синя стихія закрила все лобове скло кабіни. Джіммі вирішив, що лежить уже в сталевій домовині на дні моря. Заплющив очі. В голові промайнуло: кінець, але він навіть не злякався. Ось зараз вдариться об хвилі… Та удару не було. Замість нього якась могутня сила притисла Атоммена до спинки крісла, і літак понесло круто вгору. Тільки тепер Джіммі наважився розплющити очі. Літак націлився носом прямо на білі хмарки, що плавали в каламутній синяві осіннього неба.

— Бентам! Чуєш, Бентам! — заволав Джіммі, до якого нарешті повернувся дар мови.

Збагнувши весь жах ситуації, Джіммі мало не зомлів. Невже йому судилося вдруге пережити свою смерть? Хто це так жорстоко пожартував з ним? Чому доля так безжально грається його життям?..

Піднявшись до хмар, конвертоплан вдруге пішов свердлом униз, над самісінькою хвилею зробив петлю і на бриючому польоті попрямував до берега.

Коли Джіммі прийшов до пам’яті, машина стояла на землі, мотори мовчали. За склом кабіни Бентам з інструктором весело посміхались і рукою вказували, де відчиняються дверцята.

— Відмінно! — промовив інструктор, коли Джіммі висунувся з кабіни. — З вас вийде першокласний пілот.

Джіммі розгублено поглядав то на Бентама, то на інструктора, то на літак, то на себе самого. Що трапилось? Як він опинився тут живий і здоровий?

— Добре літав, — сказав Бентам з підкресленою поблажливістю в голосі. — Як самопочуття?

Нічого не відповівши, Джіммі подибав до лави, що стояла під службовим приміщенням.

— Що з тобою? Може, що трапилось? — запитав геофізик, сідаючи поруч.

— Нічого. Ви теж дивились?

— Аякже. Особливо мертві петлі — чудово!

«Значить, мертві петлі все-таки були!» — промайнуло в голові Атоммена. Він мовчав, намагаючись пригадати, що ж було потім, після отих проклятих петель.