Судова влада

Адміністративно-територіальний устрій країн Європейського Союзу

Практика конституційного будівництва складних за територіальною організацією європейських унітарних держав демонструє, що хоч би які повноваження мали автономні утворення, вони залишаються складовими частинами держави, не порушуючи суверенітет цих держав. Це закріплено в конституціях більшості унітарних держав, які мають у своєму складі такі утворення. На практиці це звичайно не виключає проявів сепаратизму, протистоянь і конфліктів між центром і автономізованими регіонами (наприклад досвід Іспанії, де виникають перманентні конфлікти з Країною Басків). Подекуди на конституційному рівні взагалі встановлюють заборону утворення автономних територіальних одиниць. Так, Конституція Народної Республіки Болгарія (ст. 2) не допускає виникання в унітарній країні автономних територіальних утворень.

Попри ці тенденції європейський та світовий досвід у цілому підтверджує, що унітаризм – перевірений часом та історично й політично обумовлений феномен, найбільш стабільна та ефективна з погляду організації публічної влади та управління форма державного устрою.

Федерація (лаг. foederatio – об'єднання, союз, спілка) – форма державного устрою, за якої вищі територіальні одиниці держави мають певну юридично визначену політичну самостійність, чим відрізняються від адміністративно-територіальних одиниць унітарної держави. Складові частини федерації – це своєрідні державоподібні утворення, які називаються суб'єктами федерації, а територія федерації складається з територій її суб'єктів.

Основною ознакою федеративної держави є поділ суверенітету між двома рівнями (федеральним і суб'єктів федерації), що передбачає, зокрема, існування двох систем державної влади та управління, кожна з яких діє у визначених конституцією межах. Характерною рисою федеративної держави є те, що поряд з федеральною конституцією, органами влади та законодавством суб'єкти федерації мають власні конституції, закони, систему законодавчих, виконавчих та судових органів. Характерне конституційно встановлене розмежування функцій і компетенцій між федерацією в цілому та її суб'єктами. До відання федерації, як правило, належать найважливіші питання функціонування держави: зовнішня політика, оборона країни, фінанси, оподаткування, організація федеральних органів, розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації. Компетенція суб'єктів федерації в цілому ширша, але вона зводиться переважно до питань, що не потребують однакового регулювання. До них віднесені організація місцевого самоврядування, громадський порядок, охорона довкілля, встановлення місцевих податків та ін.

Державоподібний характер суб'єктів федерації виражається також у тому, що в них є столиця, державні символи – герб, прапор, гімн, у деяких з них є своє громадянство. Водночас самостійність суб'єктів федерації недостатня для того, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у повному розумінні: вони не мають суверенітету, права сецесії – одностороннього виходу зі складу федерації; юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах.

Федеральність є зазвичай ознакою держав, які історично формувалися шляхом об'єднання чи завойовування різних територій. Украй рідко федерації утворюються шляхом територіальної трансформації унітарних держав. Серед країн-членів Європейського Союзу федераціями є ФРН, Королівство Бельгія та Австрійська Республіка. Історія свідчить, що найстійкішими є федерації, створені на територіальній основі (США, Мексика, ФРН). Натомість федерації, які будуються за національно-територіальною ознакою (колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина, сучасна Росія, Індія), змушені враховувати можливі сепаратистські прояви, які загрожують цілісності такої держави. Суб'єкти федерації можуть мати різні назви, які, як правило, визначаються певними історичними або правовими чинниками: штати, провинції, республіки, федеральні землі та ін.

Федерацію слід відрізняти від конфедерації, яка являє собою міжнародно-правовий союз суверенних держав, до компетенції якого передаються деякі важливі питання. Близькими до суб'єктів федерації можуть бути також автономні утворення деяких унітарних держав регіоналізованого типу, про що йшлося раніше.

Нині існує не так уже й багато держав, які виникли як унітарні, а потім змінили форму устрою на федеративну та внаслідок такої модернізації являють собою позитивний приклад для рецепції. Сучасні демократичні держави майже не здійснювали добровільного переходу від унітаризму до федералізму. Федерації, що сьогодні існують у світі, утворилися переважно або історично шляхом об'єднання політично самостійних держав чи державних утворень (як, наприклад, США), або ж мали попередиш досвід такого об'єднання державних утворень (наприклад ФРН). Єдиним винятком серед розвинених держав може слугувати приклад Бельгії, яка лише під тиском складних обставин, пов'язаних передусім з тривалим міжетнічним напруженням, змушена була дуже поступово та повільно перейти від унітаризму до федеративного устрою, але це не вирішило навіть частину проблем, що постали перед бельгійським суспільством, і в цій державі періодично виникають конфлікти на цьому ґрунті. Так само під тиском складних обставин федеративний устрій було нав'язано Боснії-Герцеговині, але проблеми в цій державі лише поглибилися.

Перетворення Бельгії із унітарної держави на федеративну у результаті кількох етапів державних реформ (за 1970-1993 pp.) стало помітною подією. Вся історія бельгійської держави відзначалася конфліктами між двома культурно-лінгвістичними громадами – валлонами та фламандцями, які проявлялися у різних сферах та справляли суттєвий вплив на політичне життя країни. Федералізація Бельгії стала спробою врегулювання таких конфліктів. Втім, як свідчить цей безпрецедентний досвід (який без будь-якої переконливої аргументації пропонується деякими “експертами” для України як рецепт розв'язання її внутрішніх “проблем”), і сьогодні залишається невирішеною низка проблем між культурно-лінгвістичними громадами. Негативним аспектом також є прояв сепаратистських настроїв, які виходять в основному від фламандських політичних партій. Як вказують дослідники, повного вирішення цих етнічних конфліктів у найближчому майбутньому важко досягнути. Відцентровий характер бельгійської федерації, її двополярність, а також тенденція до розширення автономії суб'єктів федерації можуть стати живильним ґрунтом для розвитку сепаратистських настроїв. Недоліки інституціональної системи можуть призвести до серйозних політичних криз і навіть паралізувати діяльність центральних органів влади.

Особливістю держав з федеративним устроєм є наявність у них так званого “федеративного режиму”, або “державного режиму федерації”, своєрідність якого виражається в специфіці правових прийомів і засобів формування, розподілу і здійснення функцій державної влади. Композиція державного суверенітету в класичному розумінні вибудовується, умовно кажучи, у вигляді співвідношення “одна держава – один суверенітет”. Як із теоретичного, так і з практичного погляду об'єднання кількох суверенних держав та утворення на цій основі нової держави вносить у це співвідношення серйозний дисбаланс. На практиці він з часом усувається, але лише частково. Чим послідовніше втілюються федералістські засади в державі, тим дисбаланс очевидніше. З цієї причини, зазначають деякі російські вчені, зокрема Ю.В.Кім (що дуже символічно та важливо в сучасних умовах), федеративна держава не є стійкою політичною формою. Ефект сегментарного державно-правового простору є постійним супутником федерацій. Він не може відповідно не позначатися на характеристиках державного режиму, який, однак, традиційно розглядається крізь призму унітаристського погляду (“одна держава – один режим”).

Механізм територіального розосередження функцій державної влади у федераціях структурно близький до децентралізації, але не збігається з ним. Зовні організаційна структура федеративної держави має вигляд політично децентралізованої. Однак таке уявлення хибне. Між догмою і реальною практикою федералізму існують серйозні розбіжності. У будь-якій з федеративних держав декларована конституцією федеративна форма суперечить сутності владовідносин, які природно структуруються унітарно. Особливо це стосується організації системи виконавчої влади, яка несе основне управлінське навантаження в державі. Саме тому, підсумовує Ю.В.Кім, державність, яка не спирається на унітарність, не може розглядатися як стійка.

Такі висновки, які робляться у зарубіжній (насамперед, російській) доктрині федералізму, мають колосальне методологічне та прикладне значення. Абсолютно штучно культивована та фактично демонізована сьогодні, наприклад в Україні, ідея федералізму як найбільш завершеної форми регіоналізму та “неодмінної умови для самореалізації потенціалу регіонів, кожної територіальної одиниці, кожного громадянина” в сучасному світі розвивається значно повільніше, а останнім часом виявилася скоріш послабленою. Так, Л.Карафіелло та К.Малфлит, хоч і переконані в позитивному впливі федералізму на процеси переходу до демократії, пишуть, що “федералістська діалектика зберігає полярність, конфліктність та напруженість”. Американський політолог У.Рікер заперечує, що федералізм завжди слугує гарантією демократичних свобод. На його думку, між федералізмом та свободою немає простого причинного зв'язку.

Конфедерація – це міждержавне об'єднання на договірній основі для досягнення певних цілей (економічних, військових, політичних, соціальних тощо). Порядок вступу до конфедерації і виходу з неї визначається державами, що входять до її складу, і базується на принципі добровільності та згоді всіх її членів. Вийти з конфедерації простіше, ніж з федерації. Вихід можливий і на основі одностороннього волевиявлення, що має, однак, правову базу. Для досягнення поставлених цілей у конфедерації створюються необхідні органи управління. Фінансові кошти, необхідні для ведення загальних справ, об'єднуються добровільно.

Основні риси, характерні для конфедеративної форми державного устрою:

• конфедерація утворюється на основі відповідних договорів;

• суб'єкти конфедерації мають право вільного виходу;

• суверенітет у конфедерації належить державам, що входять до її складу. Ніякі рішення союзної влади не мають сили без згоди суб'єктів конфедерації;

• фактично суверенітет конфедерації не визнається міжнародним правом, оскільки конфедерації позбавлені суверенної влади над всією територією і населенням. Міжнародні договори з конфедераціями мали обмежений характер і укладалися переважно для вирішення питань війни і миру;

• до відання конфедерації входить невелика кількість питань: питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, загальної системи комунікацій, вирішення спорів між суб'єктами конфедерації. Розширення їх можливе, як правило, тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації;

• у конфедераціях утворюються тільки координаційні органи, необхідні для вирішення завдань, що постають перед конфедерацією;

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Адміністративно-територіальний устрій країн Європейського Союзу» автора Ковбасюка Ю.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Судова влада“ на сторінці 6. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Теоретичні та методологічні засади адміністративно-територіального устрою

  • Сутність та зміст поняття “адміністративно-територіальний устрій”

  • Форма держави та види територіального устрою

  • Парламентська і змішана форми правління

  • Президентська форма правління

  • Законодавча влада

  • Виконавча влада

  • Судова влада
  • Місцеве самоврядування та його інститути в країнах Європейського Союзу

  • Організація професійного навчання публічних службовців у країнах Європейського Союзу

  • Розділ 2. Загальна характеристика адміністративно-територіального устрою країн європейського союзу

  • Австрія

  • Бельгія

  • Болгарія

  • Велика Британія

  • Греція

  • Данія

  • Естонія

  • Ірландія

  • Іспанія

  • Італія

  • Кіпр

  • Латвія

  • Литва

  • Люксембург

  • Мальта

  • Нідерланди

  • Німеччина

  • Польща

  • Португалія

  • Румунія

  • Словаччина

  • Словенія

  • Угорщина

  • Фінляндія

  • Франція

  • Хорватія

  • Чехія

  • Швеція

  • Розділ 3. Досвід реформування адміністративно-територіального устрою в країнах європейського союзу

  • Європейська практика запровадження номенклатури територіальних одиниць для статистики

  • Адміністративно-територіальне реформування окремих країн Європейського Союзу

  • Адміністративно-територіальне реформування в Бельгії

  • Адміністративно-територіальне реформування в Республіці Болгарія

  • Адміністративно-територіальне реформування в Республіці Польща