Принцип територіального верховенства держави характеризує повноту державної влади в усіх її конституційних формах і виявах на всій території держави. Держава самостійно встановлює правовий режим власної території, забезпечує її оборону, вирішує питання адміністративно-територіального поділу з метою вибору оптимальної моделі здійснення державного володарювання і місцевого самоврядування тощо.
Принцип єдності та цілісності території означає, що складові частини державної території – адміністративно-територіальні одиниці – перебувають у нерозривному взаємозв'язку, визначаються внутрішньою єдністю в межах державного кордону.
Принцип централізації та децентралізації в здійсненні державної влади проявляється в тому, що за центральними (загальнодержавними) органами держави закріплюється право забезпечення внутрішніх і зовнішніх загальнонаціональних інтересів, регулювання всіх сфер суспільного і державного ладу – політичної, економічної, соціальної, культурної (духовної), екологічної та зовнішньополітичної, а обов'язок захисту суверенітету і територіальної цілісності визначається як найважливіша функція держави. За місцевими органами державної влади традиційно закріплюється право вирішувати питання регіонального і місцевого значення, що сприяє реалізації загальнодержавних програм.
Важливими є й інші принципи адміністративно-територіального устрою, які визначають сутність і зміст регіональної політики унітарної держави, визнають і гарантують права територіальних колективів тощо. Принцип системності територіального устрою – один з них. Згідно із цим принципом територіальний устрій має певну систему, що складається із взаємопов'язаних адміністративно-територіальних одиниць, які мають між собою структурні і функціональні зв'язки.
Принципами територіального устрою та адміністративно-територіального поділу, які є важливими засадами демократичного державного ладу європейських країн, є субсидіарність; розробка оптимального науково зваженого понятійно-категорійного інструментарію, який би виключав будь-яку двозначність тлумачень; компактність, тобто адміністративно-територіальні одиниці повинні бути компактними, без анклавів; спадкоємність – основні характеристики адміністративно-територіального поділу мають враховувати історичні, національно-культурні, соціально-економічні особливості території, по можливості, повинні зберігати наявні межі інфраструктур та комунікацій; гнучкість та адаптивність – адміністративно-територіальний устрій повинен порівняно легко пристосовуватися до територіальних змін у суспільстві – змін у соціальних та управлінських технологіях, економіці, розселенні, споживанні; наявність оптимальної “критичної маси" – адміністративно-територіальні одиниці повинні мати достатню фінансово-економічну базу для забезпечення населення відповідними послугами тощо.
З огляду на викладене становить інтерес досвід таких складних унітарних держав-членів Європейського Союзу, які мають у своєму складі автономії. Іноді такі країни називають унітарними державами з автономними включеннями. Це – Корсика у Франції; Північна Ірландія (Ольстер) у Великій Британії; автономні області в Італії; Азорські острови та Мадейра у Португалії: Гренландія та Фарерські острови уДанії; автономні утворення в Іспанії; Аландські острови у Фінляндії.
Автономією як специфічною формою територіальної організації публічного управління є територія, якій держава для врахування національних, історичних, економічних, географічних, релігійних та інших особливостей населення в окремих адміністративно-територіальних одиницях надає розширені права з питань місцевого значення або забезпечує політичні та духовно-культурні запити різних груп населення шляхом їх екстериторіальної самоорганізації.
Автономія відіграє значну роль в удосконаленні державного устрою у сучасних багатонаціональних унітарних і федеративних державах, зокрема в комплексному розв'язанні трьох головних проблем: децентралізації влади, регулюванні міжнаціональних відносин та захисті культурних цінностей народів, що проживають на території певної країни.
Наявність автономних утворень, безумовно, ускладнює політико-територіальну організацію цих держав, вносить у неї певну асиметрію. Але сама по собі наявність на території певної країни однієї, двох або навіть більше автономій ще не виводить її за рамки унітарності та не перетворює у федерацію. Адже автономність і суверенність – це якісно різні виміри самостійності політико-територіальних одиниць, суб'єктів. Загальна тенденція до демократизації устрою держав у сучасному світі визначає загальну тенденцію до посилення децентралізації територіального устрою різних країн, розширення автономії та місцевого самоврядування. Найбільш яскравою демонстрацією цих тенденцій децентралізованого та регіоналізованого унітаризму, або так званого “квазіфедерапізму”, є перетворення у сучасний період низки унітарних держав у “держави автономій”, уся або переважна більшість території яких складається з автономних одиниць. їх нерідко взагалі називають регіоналістськими державами, які в певному сенсі займають проміжне місце між унітарними та федеративними державами, загалом не виходячи за рамки унітаризму.
Слід зазначити, що автономія – це особливий статус території у державі (або сама територіальна одиниця із відповідним статусом), яка передбачає більш-менш широкі можливості самостійно вирішувати свої внутрішні проблеми поза меж прав та повноважень держави в цілому, до складу якої входить певна самоврядна одиниця. Тут ідеться про територіальну автономію, хоча поняття “автономія” вживається й у більш широкому розумінні, яке включає, зокрема, організаційну автономію (автономність у партійному, профспілковому та іншому будівництві) та культурному (культурна та національно-культурна автономії тощо).
Оскільки останні мають здебільшого екстериторіальний характер та безпосередньо не пов'язані з політико-територіальною організацією держави, зосередимо увагу на аналізі територіальних автономій. Утім, запровадження автономії є одним із ефективних шляхів часткового розв'язання етнонаціональних суперечностей. Про це, зокрема, свідчать певні успіхи у державному будівництві таких європейських країн, як Австрія, Данія, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швейцарія. їх позитивний досвід створення ефективних правових та організаційних гарантій захисту прав як національних меншин, так і корінних народів, є доволі пізнавальним та повчальним.
Водночас тематика регіону інтенсивно розробляється широким колом вітчизняних і зарубіжних дослідників: від політологів, юристів, спеціалістів з економічної статистики та соціального планування до авторів, що вивчають регіональні конфлікти. Питання регіональної політики стали складовою частиною багатьох політичних дискусій, отримавши нове висвітлення в контексті проблем глобалізації та євроінтеграції. Так, деякі автори вважають регіоном частину народногосподарського комплексу з певними ландшафтом, кліматом, корисними копалинами, а також зі специфічною виробничою спеціалізацією, яка залежить від щільності населення, характеру його поселень, традиційних занять, відносин з жителями інших регіонів, що значною мірою визначаються етнонаціональним, конфесійним, лінгвістичним складом мешканців конкретної території, міграційними процесами, статево-віковою структурою та характером відтворення населення тощо.
Інші автори під регіоном розуміють адміністративно-територіальне утворення певної субнаціонапьної одиниці (від лат. regio – країна, область, округ). Вони вважають, що термін “регіон” є синонімом термінів “область” та “район”. Значною мірою така синонімічність є одним з аргументів, який використовується на користь зміни в процесі конституційно-правової модернізації адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування назв вітчизняних “районів” на “повіти”. Втім, існує погляд, згідно з яким між словами “регіон” та “район” є істотні відмінності і що ці слова навіть мають різну етимологію.
Адекватному розумінню та змістовому наповненню відповідних понятійних конструкцій має сприяти вивчення та засвоєння сучасних європейських тенденцій до інтеграції й регіоналізації, уявлень про принципи, завдання та функції регіональної політики, регіону, регіонального розвитку, врахування господарсько-економічних чинників та розуміння історичних і духовно-культурних традицій у територіальній організації публічної влади в кожній окремій державі.
Так, у цей час, коли в Європі поширюються ідеї субсидіарності, роль регіонів у процесі об'єднання набуває великого значення. Рух за регіоналізм поширюється як у Європейському Союзі, так і за його межами. Він підвищує впевненість, що повноваження Європейського Союзу, його держав-членів та регіонів взаємодоповнюються. У зв'язку із цим Асамблеєю Європейських Регіонів (АЄР) ще у 1996 р. була прийнята Декларація щодо регіоналізму. Декларація вміщує норми та стандарти, які встановлюють пріоритети та вказують напрями, за якими розвиваються регіони – члени АЄР. За цим документом, регіон є територіальним утворенням, сформованим у законодавчому порядку на рівні, що розташований безпосередньо нижче від загальнодержавного, та наділеним політичним самоврядуванням. Регіон є виразником певної політичної самобутності, яка може набувати різних політичних форм, що відображають демократичну волю кожного регіону набувати такої форми політичної організації, якій він віддає перевагу. Зазначається, що розмежування повноважень між державою та регіонами має встановлюватися національною конституцією або законодавством відповідно до принципів політичної децентралізації та субсидіарності. Згідно з ними функції мають здійснюватися на рівні, максимально наближеному до громадян. Регіон відповідає за здійснення усіх функцій, що належать переважно до регіонального відома.
У рамках політики так званої єврорегіоналізації можна виділити три напрями активних дій:
• децентралізацію державної влади в окремих країнах з метою передачі регіонам максимальних повноважень і закріплення прямих відносин з інститутами Європейського Союзу;
• утворення транскордонних регіонів та інших форм міжрегіонального співробітництва для розмивання кордонів окремих держав та забезпечення горизонтального об'єднання регіонів;
• захист прав національних і етнічних меншин з метою утворення нових регіонів на етнічній основі. При цьому слід розуміти, що регіоналізм не порушує принципів суверенності держав та не скасовує автономізму.
Як свідчить досвід розвинених держав, насамперед членів Європейського Союзу (Німеччина, Іспанія, Італія, Франція та ін.), результативність регіональної політики не залежить від форми територіального устрою. Разом з тим конституційно-правова інституціоналізація регіональної політики позначається на її ефективності. І для федеративних, і для унітарних держав, які успішно реалізують регіональну політику, характерна детальна регламентація цієї сфери як самостійного предмета діяльності органів державної влади.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Адміністративно-територіальний устрій країн Європейського Союзу» автора Ковбасюка Ю.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Судова влада“ на сторінці 4. Приємного читання.
