• дуалістична монархія – історично перехідна форма від абсолютної монархії до парламентської. При дуалістичній монархії влада монарха обмежена конституцією, але монарх фактично зберігає значні владні повноваження у сфері виконавчої влади, що ставить його в центр усієї політичної системи цієї держави. Так, у дуалістичній монархії уряд несе відповідальність безпосередньо перед монархом. Саме як дуалістичну монархію можна охарактеризувати форму правління, що існувала в Російській імперії з 17 жовтня 1905 р. до лютневої революції 1917 р., а також у кайзерівській Німеччині (1871-1918 pp.). Дуалістична монархія існує в Марокко, Йорданії, Таїланді, Непалі. Малайзії;
• парламентська монархія являє собою форму монархічного правління, за якої монарх – це номінальний глава держави, у якого немає реальних владних повноважень. Фактичні повноваження державної влади здійснюють парламент і утворюваний ним уряд. Конституція формально відносить до компетенції монарха широке коло питань, але він не має права вирішувати їх самостійно. У парламентських монархіях правове становище монарха істотно обмежене.
Серед країн ЄС парламентськими монархіями є Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди та Швеція. Кожна із цих країн має свою специфіку в організації державної влади та розподілу повноважень, яка склалась згідно з історичною, культурною та релігійною традиціями.
2. Республіка – це форма державного правління, що характеризується виборністю глави держави, іменованого, як правило, президентом, поряд з яким функції державного управління виконують й інші органи влади. їй притаманні такі ознаки, ж колегіальність, розподіл державно-владних повноважень, виборність, відповідальність, відносна короткостроковість виконання повноважень.
Це колективне правління. Усі вищі представницькі органи державної влади – різного роду збори, ради, комітети тощо – мають складну структуру, наділяються чітко визначеними, тільки їм властивими повноваженнями у сфері законотворчості. Рішення, прийняті вищими представницькими органами законодавчої влади, приймаються відповідно до встановленої законом процедури, шляхом голосування і вважаються прийнятими, якщо за них проголосувала кваліфікована чи проста більшість.
Республіканське правління базується на принципі поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Парламенту доручається приймати закони, уряду та іншим виконавчо-розпорядчим органам – виконувати ці закони та організовувати їх виконання, судовим органам – здійснювати правосуддя.
Значні відмінності від монархії має республіка й у сфері формування органів впади; вищі представницькі органи формуються демократичним шляхом, через вибори. У різних країнах існують різні виборчі системи. Але обов'язковим є те, що в республіці народ так чи інакше, але обов'язково бере участь у формуванні органів державної влади.
Посадові особи в республіці несуть відповідальність за свої дії або бездіяльність.
У республіці органи влади обираються на певний строк. Виняток існує тільки для судових органів у деяких країнах, де судді, щоб забезпечити фактичну незалежність, обираються чи призначаються довічно. У більшості країн установлюється додаткове обмеження щодо того, скільки разів можна бути обраним на ту чи іншу посаду. Інакше кажучи, у республіці реалізується принцип змінюваності.
У державах-членах Європейського Союзу розрізняють два основних види територіального устрою: політико-територіальний і адміністративно-територіальний. Політико-територіальний устрій передбачає поділ території держави на окремі самостійні частини. Він є характерним для федеративних держав (Австрійська Республіка, ФРН, Королівство Бельгія та ін.). Адміністративно-територіальний устрій – це внутрішній поділ території держави на адміністративно-територіальні одиниці. Він властивий унітарним державам (Великобританія, Польща, Франція, Португалія та ін.). Це зумовлюється тим, що в державах із федеративним устроєм територіальний устрій характеризується наявністю політичних зв'язків між державою і суб'єктами федерації, а в унітарних державах зв'язок між державою і адміністративно-територіальними одиницями має адміністративний характер.
Також територіальний устрій може бути симетричним або асиметричним. При симетричному територіальному устрої держави адміністративно-територіальні або політико-територіальні одиниці, які його утворюють, мають однаковий статус. Наприклад, Федеративна Республіка Німеччина складається з 16 земель з однаковим конституційно-правовим статусом, тобто має симетричний федеративний територіальний устрій.
Що стосується унітарних держав, то суто симетричний устрій трапляється дуже рідко: столиці, як правило, мають дещо або суттєво інший статус порівняно з іншими територіальними одиницями вищого рівня. Асиметрія територіального устрою держави нерідко зумовлена тим, що в ній є інонаціональні групи, які компактно проживають і яким надана національно-територіальна автономія. У державі з асиметричним адміністративно-територіальним устроєм її територіальні частини мають різний правовий статус. Такі характерні особливості притаманні Італії, де Сицилія, Сардинія і деякі інші територіальні одиниці мають особливі форми та умови автономії, причому статус цих автономій визначається окремими конституційними законами. Асиметричний статус мають і багато регіонів Іспанії (Каталонія, Галісія). В останні роки Італія, Іспанія, Нідерланди та Франція, залишаючись формально унітарними, використовують у державно-територіальному устрої окремі елементи федералізму.
Теорія держави і права виділяє кілька видів територіального устрою держави. Основним є унітарний і федеративний державний устрій. Крім того, розрізняють також міждержавні об'єднання (союзи держав, у рамках яких існують державні і наддержавні органи, але держави, що об'єднуються, зберігають свій суверенітет у повному обсязі). До них належать особиста і реальна унія, протекторат і асоційовані держави, конфедерація, співдружність, співтовариство.
За політико-територіальним устроєм розрізняють прості (унітарні) та складні (федеративні і конфедеративні) держави.
Термін “унітарна держава” походить від латинського слова unus, unitas, що означає “один”, “єдність”. Унітарна держава, таким чином, складається не з державних утворень, а з адміністративно-територіальних одиниць, правовий статус яких визначається центральною владою. Унітарний характер держави означає, що територія в межах існуючих державних кордонів є цілісною і недоторканною, що складові частини цієї території перебувають у нерозривному взаємозв'язку, відрізняються внутрішньою єдністю і не мають ознак державності, як це властиво складовим частинам, наприклад, федеративної держави.
Аналізуючи генезис унітарної форми державного устрою, потрібно ви-. ходити з того, що унітаризм замінив партикуляризм і феодальну роздробленість, відіграв прогресивну роль. Він не залежав від національно-етнічної чи расової структури населення, а був затребуваним єдиним режимом завдяки відносній простоті в здійсненні державної влади. Унітарна держава на сьогодні є найбільш поширеною у світі формою державного устрою. Понад 85% країн світу обрали унітарну форму територіального устрою. Це різні за своїми територіальними параметрами, етнонаціональним складом, географічним положенням, економічним та соціально-культурним розвитком, політичними та правовими традиціями держави. В унітарній державі є лише одна загальнонаціональна конституція, норми якої чинні на території всієї країни без будь-яких обмежень, а також існує тільки загальнонаціональне громадянство.
Для унітарної держави характерна єдина система вищих органів (парламент, глава держави, уряд). Юрисдикція цих органів поширюється на всю територію країни, яка поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають політичної самостійності. В цих одиницях (департаменти, області, округи, райони, міста тощо) звичайно утворюються власні представницькі та виконавчі органи, які функціонують відповідно до загальнонаціонального законодавства та зобов'язані застосовувати законодавчі та інші нормативні акти, які приймаються центральними органами державної влади.
Територія унітарної держави завжди має внутрішню організацію або так званий адміністративно-територіальний устрій (винятком є лише так звані мікродержави), суть якого зводиться до поділу єдиної території держави на складові частини. Територія унітарної держави являє собою не що інше, як велику політичну та соціально-економічну суперсистему, що у визначених державним кордоном межах поєднує ключові функціональні підсистеми життєдіяльності суспільства (“управління”, “виробництво”, “обслуговування”, “розселення”) та певною мірою локалізує їх у межах конкретних адміністративно- територіальних одиниць існуючого адміністративно-територіального поділу. Лише у випадках, коли локалізація зазначених підсистем на території відповідає існуючому адміністративно-територіальному устрою (відповідно і існуючій системі управління), адміністративно-територіальний устрій можна вважати оптимальним.
Адміністративно-територіальний устрій унітарної держави традиційно грунтується на певних принципах, тобто керівних засадах, що визначають сутність і зміст цього інституту державного ладу і, як правило, закріплюються в конституції та законах. Загальноприйнято, що адміністративно-територіальний устрій унітарної держави грунтується на засадах єдності та цілісності державної території; поєднанні централізації і децентралізації у здійсненні публічної влади; збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.
Так, принцип територіального верховенства держави, який є системоутворюючим щодо інших принципів цього інституту державного ладу, визначає суверенність держави і передбачає, що державна влада здійснюється згідно з конституцією та законами системою відповідних державних органів на всій території держави.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Адміністративно-територіальний устрій країн Європейського Союзу» автора Ковбасюка Ю.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Судова влада“ на сторінці 3. Приємного читання.
