Схематично повноваження мера комуни та муніципальної ради можна зобразити так (рис. 3.3):
Рис. 3.3. Повноваження муніципального управління комуни (місцевий рівень самоврядування)
Мер та заступники за свою роботу одержують певну доплату та деякі пільги. У мера вона коливається від 2,6 тис. (комуни до 500 жителів) до 25 тис. французьких франків (Париж, Ліон, Марсель).
• 5. Державний контроль за роботою комун та їх виборних органів. Слід пам'ятати, що великий вплив на прийняття рішень муніципалітету має мер, аз іншого боку муніципальна рада, як кожен орган місцевого територіального колективу, перебуває під адміністративним контролем органів центральної державної влади. Префект має право контролю за законністю рішень комуни, хоча їх скасування можливе лише адміністративним судом. Закон зобов'язує кожну раду передавати прийняті нею рішення представнику держави, і вони вважаються такими, що вступили в дію лише після передавання їх префекту чи супрефекту та опублікування (оприлюднення). Якщо префект вважає рішення незаконним, протягом 2-х місяців від дня одержання рішення він може звернутись до адміністративного суду для визнання його незаконним та призупинити виконання до остаточного розгляду судом. У разі необхідності префект обґрунтованою постановою може зупинити діяльність ради на термін не більше місяця. Про це префект повідомляє міністра внутрішніх справ. Якщо рада не може забезпечити управління комуною, вона може бути розпущена указом президента республіки, прийнятим на раді міністрів. Протягом тижня після розпуску ради префект призначає спеціальну комісію у складі від 3-х осіб для комун з населенням до 35 тис. мешканців, або до 7-ми осіб для комун з більшою кількістю мешканців. Не пізніше ніж за 2 місяці з моменту розпуску мають бути проведені нові вибори. Після сформування нової ради комісія припиняє своє існування.
• 6. Мер, як представник комуни, має досить великі повноваження. Він представляє інтереси комуни у відносинах з іншими органами та організаціями і державою, має право укладати угоди й договори, виконувати делеговані радою повноваження, керувати муніципальними службами, призначати управлінський персонал, накладати дисциплінарні стягнення на комунальних службовців, видавати дозволи на будівництво, також має повноваження, необхідні для підтримання порядку в комуні. Крім цих повноважень, мер має повноваження представника державної адміністрації, які визначаються законом. До кола його функцій входить реєстрація актів громадянського стану, він також вживає заходів для допомоги в пошуку й покаранні правопорушників, які скоїли злочин чи розшукуються на території комуни. Він може складати протоколи про правопорушення. На території комуни мер забезпечує обнародування законів та інших нормативних актів і слідкує за їх виконанням. Мер забезпечує проведення виборів, підтверджує достовірність підписів, видає різні свідоцтва та ліцензії на право полювання чи дрібної торгівлі та подає необхідні статистичні дані для державних міністерств і відомств. Закон визначає засоби контролю держави за діяльністю мера та встановлює заходи впливу на нього. Так, у разі порушень мером своїх повноважень чи допущення ним грубих проступків, міністр внутрішніх справ за поданням префекта може зупинити його діяльність на строк до 1-го місяця. Указом Президента, схваленим Кабінетом Міністрів, мер може бути відправлений у відставку. Закон визначає процедуру звільнення мера з посади. Дії і рішення мера, як представника держави, підлягають ієрархічному контролю з боку державних органів, рішення і дії мера-представника комуни підлягають адміністративному контролю такому самому, якому підлягають рішення і дії муніципальної ради. Таким чином, держава, декларуючи децентралізацію, намагається її ще більше втілювати у стосунках з місцевим самоврядуванням шляхом “більше повноважень – більше відповідальності через державний контроль виконання повноважень”.
Надавши ширше поле діяльності муніципальній владі, не змінюючи при цьому карти адміністративного поділу, децентралізація спровокувала нові дискусії щодо життєздатності малих сільських комун у Франції. Традиційні функції (реєстрація громадянського стану, муніципальна поліція, соціальні послуги, підтримання в належному стані мережі автошляхів на території комуни, початкові школи, освітня та культурна діяльність тощо) було розширено за рахунок додаткових повноважень у сфері міського планування, надання дозволу на планування і в державній освіті. Комуна отримала також нові можливості для діяльності в економічній сфері, зокрема з метою подолання труднощів деяких підприємницьких організацій і збереження послуг, потрібних сільському населенню. Виконуючи визначені завдання, місцеві громади стикаються з різноманітними труднощами. їхній інституціональний статус є однаковим, тоді як здатність кожної комуни до дій є різною. Нестача достатніх фінансових коштів призводить до того, що центральний уряд передає їм необхідні кошти в ім'я національної солідарності через механізм фінансового врегулювання.
Для подолання таких труднощів застосовується два підходи:
• співробітництво комун для вирішення певних спільних проблем чи спільне здійснення певної діяльності;
• злиття кількох дрібних комун в одну більш потужну і фінансово спроможну для вирішення питань функціонування всіх служб місцевого самоврядування.
У першому випадку комуни залишаються юридичними особами і через договори визначають принципи і порядок спільної діяльності. Найбільш поширеним співробітництвом комун є утворення спеціальних організацій, засновниками яких є комуни і які створюються для вирішення певних спільних для засновників проблем. Вони мають статус юридичної особи і наділяються певною компетенцією за рахунок комун засновників, а їх створення може бути як добровільним, так і примусовим. За умов добровільності об'єднання оформляється постановою префекта чи указом президента. За відсутності згоди комун, але у випадку крайньої необхідності таке об'єднання може бути утворено законом. Процес об'єднання дрібних комун у більші проходить ще повільніше ніж процес створення синдикатів (міжкомунальних об'єднань) і можливе лише за умов добровільності муніципальних рад чи результатів місцевого референдуму.
Регіональні та республіканські аспекти функціонування виборчої системи Франції. Низовий рівень місцевої влади Французької Республіки представлений комунами, які мають мерів та муніципальні ради. Повноваження цих суб'єктів не залежать від чисельності населення комуни.
Застосування мажоритарної або мажоритарної з елементами пропорційності виборчої системи на місцевих виборах залежить від кількості мешканців. Якщо кількість мешканців у комунах менша 3,5 тис., то вибори відбуваються за мажоритарною системою у два тури, а саме: в першому – на основі абсолютної більшості, а в другому – для перемоги достатньо відносної більшості. В комунах з числом мешканців 3,5 тис. і більше застосовується мажоритарна система з елементами пропорційності, за якої вибори проводяться також у два тури.
Департамент Франції є другим після комуни (середнім) рівнем адміністративно-територіального устрою, на якому паралельно працюють два органи влади: генеральна рада, як представницький орган місцевого самоврядування, та префект, як орган державної влади. Рада формується на основі загальних прямих і вільних виборів, які організовуються і проводяться у кантонах за мажоритарною системою у два тури. Кантон охоплює кілька комун (принаймні, в сільській місцевості; у містах, навпаки, одна комуна може відповідати кільком кантонам) і є структурною основою виборчої системи. Кожен кантон обирає свого представника в Генеральну раду відповідного департаменту. Термін мандата депутата цієї ради – 6 років. Для забезпечення стабільності політики Генеральної ради вибори до ради проводяться кожні три роки, коли обирається одна третина ради. Після кожного оновлення, тобто кожні три роки, Генеральна рада зі свого складу обирає голову, який одночасно є і керівником виконавчого органу департаменту.
На регіональному рівні діє Регіональна рада, що є дорадчим органом в регіоні. Вона складається з депутатів, обраних прямим голосування на шість років, та оновлюється наполовину кожні три роки. Рада призначає президента із свого складу на шість років. Він є одночасно і виконавчим органом, і головою регіональної адміністрації. Президент має ті самі функції, що й президент Генеральної ради у департаменті. Вибори проводяться за тією самою системою, що й до Генеральної ради.
Отже, оптимальною системою місцевих виборів для Французької Республіки виявилась мажоритарна та мажоритарна з елементами пропорційності, а не партійно-пропорційна.
У Франції спостерігається особливість парламентських виборів до двох її палат. Зокрема, депутати нижньої палати – Національних зборів – обираються загальним прямим таємним голосуванням на мажоритарній основі. Це означає, що для перемоги вже в першому турі один із претендентів у своєму виборчому окрузі повинен набрати більше половини голосів. Як правило, таке відбувається не дуже часто. Наприклад, на парламентських виборах 2002 р. лише 58 кандидатів змогли вже в першому турі забезпечити собі депутатські мандати. У другий тур виходять ті претенденти, які в першому турі набрали більше 12,5% голосів (це може бути два, три і більше кандидатів). Щоб отримати бажаний депутатський мандат, одному з них досить буде обійти суперників, здобувши просту більшість голосів у другому турі виборів. У першому турі останніх парламентських виборів Франції партія “Союз на підтримку народного руху” (UMP) отримала 39,54% голосів виборців. А основний конкурент – Соціалістична партія – домоглася підтримки 24,73% виборців. Центристи UDF-MoDem завоювали 7,61%, Національний фронт-4,29%, Комуністична партія – 4,29%, “крайні” ліві – 3,41 %, “зелені” – 2,25%. У виборах взяли участь 60,24% виборців, що свідчить про відносно високу зацікавленість виборців політичними процесами країни.
Особливо цікавим є досвід Франції у створенні механізмів тісної співпраці парламенту й органів місцевого самоврядування через механізм формування “верхньої палати” вищого законодавчого органу Сенату, де діє “схема” непрямих виборів. Система виборів сенаторів у Франції виглядає так: виборці на рівні адміністративно-територіальної одиниці – комуни – обирають членів місцевого представницького органу (перший ступінь), який обирає делегатів (другий ступінь), котрі беруть участь у виборах сенаторів (третій ступінь). Верхня палата законодавчого органу країни – Сенат, – як уже згадувалося, обирається “виборчим колежем”. Частина Сенату змінюється раз на 3 роки. Заборонено поєднувати мандати сенатора і депутата Європарламенту.
У Франції є практика, коли члени уряду, що отримали депутатські мандати, самі не засідають у парламенті, а довірять виконання депутатських функцій своїм спеціальним представникам. Крім цього, Закон про кумуляцію (сумісництво) мандатів дозволяє мерам мати один персональний виборчий мандат (депутата, сенатора, регіонального радника, генерального радника) на доповнення до його муніципальних обов'язків. Тобто допускається можливість мерам бути одночасно ще й представниками законодавчого органу країни. Функція муніципального радника не вважається персональним мандатом. Станом на сьогодні прийнято – хоча жодний закон цього не передбачає, – мер повинен відмовитися від здійснення цієї функції у разі свого призначення на міністерську посаду. Він залишається просто муніципальним радником і працює на посаді міністра.
Адміністративно-територіальне реформування в Бельгії
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Адміністративно-територіальний устрій країн Європейського Союзу» автора Ковбасюка Ю.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Адміністративно-територіальне реформування окремих країн Європейського Союзу“ на сторінці 5. Приємного читання.
