РОЗДІЛ VI. СКЛАДАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДОКУМЕНТІВ

Адресу суду в позовній заяві вказувати необов'язково. Але за традицією адвокати зазначають адресу суду. У заяві вказують повне ім'я (прізвище, ім'я, по батькові) позивача та відповідача. Для юридичної особи - повну назву: Товариство з обмеженою відповідальністю "ТИСА". Якщо позовна заява подається представником, то вказують повне ім'я представника. У заяві також вказують місце проживання фізичних осіб (позивача і відповідача) або місцезнаходження юридичних осіб, поштовий індекс і номер засобів зв'язку, якщо такий відомий. Хоча ст. 119 ЦПК не передбачає такої вимоги, проте у позовній заяві доцільно вказати ідентифікаційні номери (якщо вони відомі) позивача та відповідача, що полегшує роботу виконавчої служби. У господарських судах подання у заяві ідентифікаційних номерів, або кодів, є обов'язковим (п. 2 ст. 54 ГПК).

У поданні змісту позовних вимог вказують, наприклад: позовна заява про стягнення заборгованості, позовна заява про визнання правочину недійсним тощо. В обов'язковому порядку вказується ціна позову щодо вимог майнового характеру.

Позивач наводить також обставини, якими обґрунтовує свої вимоги, та вказує, у чому полягає порушення або загроза порушенню прав, свобод, законних інтересів позивача та його вимоги.

П. 6 ч. 2 ст. 119 викладено у новій редакції, істотно відмінній порівняно з ЦПК 1963 року. У заяві слід зазначити докази, що підтверджують кожну обставину або наявність підстав для звільнення від доказування. Тому під час оформлення позовної заяви доцільно подати певний доказ та вказати, яку або які обставини він підтверджує. Це дещо збільшує обсяг позовної заяви, втім вносить визначеність і прозорість у її виклад і полегшує з'ясування обставин, якими обґрунтовується позов.

У господарських судах передбачено певні вимоги до оформлення позовних матеріалів: формування теки, яка прошивається, складання документів відповідно до переліку, копії документів подаються належним чином засвідчені. В аналогічному порядку доцільно оформляти і позовну заяву з матеріалами у відповідні районні суди.

У ст. 119 Кодексу немає спеціальної вказівки про законодавство, на підставі якого подається позов. Відсутність такої вимоги закону слід віднести до недоліків законодавчої техніки. Проте, викладаючи обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, адвокат, прокурор мають зазначати і законодавство, на підставі якого подається позов. Наприклад, вимога про зазначення законодавства, на підставі якого подається позов, є обов'язковою у господарському процесі. Мабуть, різний підхід у двох процесуальних кодексах невиправданий. Порівнюючи процесуальний кодекс з Кодексом адміністративного судочинства, можна помітити однаковість підходів у цьому питанні у нових кодексах. Отже, це продумана позиція. Відсутність вказівки про зазначення законодавства - це стара "радянська" традиція, в основі якої лежить припущення, що у такий спосіб полегшується доступ громадян до суду, а судді як професійні юристи самі визначать, які саме норми права належить застосувати. Разом з тим витоки такого підходу йдуть з Римського права, де стверджувалось, що суд знає право. Така позиція насправді тільки ускладнює розгляд і вирішення справи та захист прав і інтересів сторін. Понад те, іноді адвокати використовують цю обставину як тактичний прийом, щоб закамуфлювати дійсні наміри щодо подання позову.

Наприклад, справжньою метою позову може бути встановлення певного факту, а не те, що фактично просить позивач.

Приклад. Сільськогосподарське товариство Агрокомбінат Х. звернулося до суду в м. Львові про стягнення з відповідача заборгованості, яка виникла на підставі договору про відступлення права вимоги за договором оренди земельної ділянки. Позивач обґрунтував свої вимоги тим, що відповідно до умов договору відступлення права вимоги відповідач не пізніше трьох днів з моменту його укладення мав сплатити позивачу 150 грн за відступлене право, однак своє зобов'язання не виконав. Відповідач звернувся із зустрічним позовом про визнання недійсним договору права вимоги від 17 січня 2005 p., мотивуючи свої позовні вимоги тим, що позивач не є правонаступником КСП Агрокомбінату Н., що уклало договір оренди земельної ділянки, оскільки рішення про реорганізацію колективного сільськогосподарського підприємства шляхом перетворення на товариство є незаконним, у зв'язку з чим позивач не мав права укладати договір права вимоги. Два висококваліфіковані адвокати кілька разів приїжджали з Києва до Львова у судові засідання за цими 150 гривнами. Справжньою метою було визнання судом, що позивач є правонаступником КСП Агрокомбінату Н. Після цього було проведено низку успішних процесів у господарських судах щодо спірних земельних ділянок. Визнання позивача правонаступником було використано для позитивних рішень судів, включаючи Вищий господарський суд України.

Разом з тим Верховний Суд України невипадково звертає увагу судів на те, що "під підставами позову, які згідно зі ст. 103 ЦПК може змінити лише позивач, слід розуміти відповідно до ст. 137 ЦПК обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини"[3].

Суддя має визначитися з підставами позову та з'ясувати правову позицію позивача. Це його обов'язок. Саме на цьому етапі починає формуватися погляд судді щодо майбутнього рішення. Звичайно, остаточно думка судді формується в рішення суду в нарадчій кімнаті.

Спеціалісти права, даючи рекомендації для адвокатів, виходять з позиції, що справу вирішує суддя ідеальний, неупереджений і не заангажований. Насправді таких ідеальних суддів не буває. Тому адвокат має навчитись протистояти у процесі навіть у ситуації, коли суддя діє упереджено. І найголовніша зброя в цьому випадку - докази. Належно посвідчені письмові документи, експертизи, підготовлені адвокатом свідки[4], продумана разом з клієнтом лінія поведінки в суді - все це дає надію і сподівання на успіх.

Таким чином, первинними є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і які суд не вправі змінити. Що ж до норми права, на яку посилається позивач, то у випадку неточності суд може і сам виправити цю помилку, незалежно від згоди на це сторони.

Звідси важливий висновок: у позові не може бути відмовлено лише на тій підставі, що позивач допустив помилку у визначенні норми, якою слід керуватися під час вирішення спору. Професійна етика прокурора, юрисконсульта, адвоката зобов'язує їх вказувати у заяві норми закону, якими під час вирішення спору, на їхню думку, слід керуватися.

Аналогічна ситуація склалася й у ЦПК РФ. Але якщо позовну заяву подає прокурор, то він зобов'язаний вказати, яке право порушено, а також зробити посилання на закон або інший нормативний акт (ч. 3 ст. 131 ЦПК РФ). Разом з тим вимога вказати, в чому полягає порушення (ч. 4 ст. 131 ЦПК РФ), дає підстави для висновку, що це є правова підстава позову, оскільки від позивача вимагається певна правова кваліфікація спірних правовідносин.

Відсутність вказівки на законодавство, яке регулює спірні відносини, може бути свідомо використано як тактичний хід, оскільки в цьому разі, особливо у випадку наявності складної та неоднозначної ситуації, відповідачу важко визначитись із захисною позицією, він змушений угадувати, яка саме норма закону в конкретній ситуації підлягає застосуванню, що вносить у ситуацію елемент невизначеності й двозначності.

Якщо позовну заяву складає позивач, який не користується правовою допомогою, то він, не вказуючи норми закону, яка регулює спірні правовідносини, має чітко викласти обставини, якими обґрунтовує позов, а завдання суду - дати правову оцінку цим обставинам. Оскільки ст. 119 ЦПК не вимагає посилання на норму закону, яка є правовою підставою вимог, то це означає, що суд не може вимагати вказівки від позивача на норму закону, яка, на його думку, підлягає застосуванню.

Разом з тим уст. 119 ЦПК України міститься вимога про виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Можна припустити, що, викладаючи обставини, якими обґрунтовуються вимоги, потрібно вказувати і правову кваліфікацію спірних правовідносин, а, отже, зіслатися на закони або інші нормативно-правові акти. У всякому разі, вважаю, що посилання на законодавство, яке регулює спірні правовідносини, доцільно викладати у позовній заяві. Професійна етика прокурора, юрисконсульта, адвоката зобов'язує їх вказувати у заяві норми закону, якими під час вирішення спору, на їхню думку, слід керуватися.

Верховний Суд України невипадково звертає увагу судів на те, що "під підставами позову, які згідно зі ст. 103 ЦПК 1963 р. може змінити лише позивач, слід розуміти відповідно до ст. 137 ЦПК 1963 р. обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється надані правовідносини"[5]. Очевидно, що це роз'яснення Верховного Суду залишається актуальним і для ст. 119 ЦПК 2004 р.

Приклад. Б. подала позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/4 частини квартири, а також про визнання недійсним свідоцтва про право власності на 1/2 квартири у спільній сумісній власності подружжя. Справа слухалась 26 вересня 2005 р. Позивачка у заяві посилалась на те, що квартиру вона купила на особисті заощадження, що її обманув нотаріус, оформлюючи права власності на 1/2 частину квартири чоловікові, що вона давала згоду на купівлю-продаж 1/4 частини квартири від належної їй 1/2 частини, а не від цілої квартири. Просила визнати недійсними ці документи.

У судовому засіданні, даючи пояснення, Б. спростувала свій позов і заявила, що визнає факт належності 1/2 квартири у спільній сумісній власності її чоловіку, оскільки квартира нею нажита з чоловіком і куплена через 6 років після укладення шлюбу. Просила визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/4 частини квартири чоловіку, оскільки не розуміла значення своїх дій. У адвоката Б. запитань до неї не було. Після цього суд протягом двох годин допитував Б., ставлячи навідні запитання, що викликало у представника відповідача певні підозри щодо об'єктивності суду. Б. давала пояснення як позивач і не допитувалась як свідок. Оскільки Б. кілька разів змінювала свої пояснення, суд слухання справи відклав і поклав на відповідача обов'язок представити додаткові докази: свідоцтво про право власності на квартиру, докази, що свідоцтво зареєстроване у встановленому порядку, довідку бюро технічної інвентаризації.