Розділ 4. ФУНКЦІОНУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ГОСПОДАРСТВ У СИСТЕМІ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ (90-ті роки XX - початок XXI ст.)

Так, у США в 2008 р. у структурі ВВП фінанси, страхування і нерухомість становили 20 %, професійні та бізнес-послуги - 12,7, освіта, медицина і соціальна допомога - 8,1, торгівля - 11,9, а обробна промисловість - 11,5 %.

На динамічні та структурні зміни економіки значною мірою впливають інвестиції.

Упродовж 1970-1990 рр. їх обсяги в розвинених країнах зросли в середньому в 1,5 разу, щодо ВВП становили близько 23 %. У технологічній структурі інвестицій переважають вкладення в основний капітал, галузі та технології НТР, реконструкцію екологічно небезпечних галузей. Велике значення має експорт капіталу, в основі якого лежить широкомасштабна хвиля злиттів і поглинань компаній.

У США приватні інвестиції в загальній сумі щорічних валових інвестицій становлять 85-90 %, а державні - 10-15 %. Норма нагромадження залишається стабільною: 16-18 % ВВП. Лише за 1995- 1999 рр. обсяги інвестицій збільшилися на 54 % при зростанні ВВП на 26 %. Зміни в технологічній структурі характеризуються збільшенням вкладів в основний капітал приблизно на 50 % від загального обсягу, з них у середньому 85 % спрямовувалося у фонд відшкодування.

У Німеччині темпи приросту інвестицій в економіку в 90-х роках у цілому становили близько 2 %, у перше десятиліття XXI ст. прогнозується 2,4-2,7 %. Привабливими залишаються інвестиції у виробничу сферу (класичні інвестиції) - до 4 % в автомобілебудування.

Інвестиційні процеси в Японії характеризує повільне зменшення норми нагромадження капіталу: 38,7 % у 1970р. і 29,5 % у 1997 р. У структурі нагромадження капіталу зростає фонд відшкодування, частка якого у валових виробничих інвестиціях корпорацій у 1999-х роках становила 74,5 %. Частка інвестицій у ВВП за 1950-1985 рр. зросла з 17 до 35 %.

Визначилися нові риси в соціально-економічних відносинах.

Корпоративна форма власності, що забезпечує 80-90 % загального обсягу виробництва, зберігає домінантне значення. Загальні тенденції - збільшення компаній і пошук оптимальних розмірів фірм у межах корпорацій, розширенням кількості власників акцій, залучення до акціонування працівників корпорацій і виникнення трудової акціонерної власності. Наприклад, у США в 1997 р. загальна сума коштів, отриманих від злиття компаній, становила 879 млрд дол. Кількість комерційних банків за 1980-1990 рр. зменшилася до З тис. У 1974 р. ухвалено план розвитку акціонерної власності з метою залучення працівників фірм до акціонування (соціалізація корпоративної власності). Наприкінці 90-х років налічувалося близько 50 млн акціонерів. Народних підприємств, що повністю належать трудовим колективам, у 1990 р. було 10 275, на них працювало 10,5 млн осіб, або 10 % зайнятих.

У Великій Британії панівне становище посіли 500 корпорацій. Традиційна ознака англійських корпорацій - диверсифікація та інтернаціоналізація виробництва. Промислові компанії тісно пов'язані з банківським капіталом, особливо з "великою четвіркою", що зосередила майже 92 % вкладів акціонерних банків Великої Британії. Найвідомішими є такі фінансові групи, як "Ллойдз", коаліція нафтових монополій, "Барклейз", "Мідлен бенк", Ротшильдів - Оппен гей мерів тощо.

У Франції економіку контролюють 10 фінансово-промислових груп, з них дві - "Париба" і "Суец" - найбільші за розмірами. У кожній галузі монопольне становище займають 2-3 фірми. Так, по дві компанії виробляють 50 % електронного та електротехнічного обладнання Франції, автомобілів і кольорових металів, 100 компаній - 2/3 промислової продукції держави. Вісім французьких компаній входять до перших 100 найбільших компаній світу. Банки Франції поділяють на шість категорій: банки, банки взаємного кредиту, банки кооперативні, фінансові товариства і спеціалізовані фінансові інститути. Кожна категорія має визначені функції. Контролюють банківську систему банки "Сосьєте Женераль" - "Париба", "Креди Ліонне", "Банк насьональ де Парі", кредитний банк "Креді агріколь" (здійснює 85 % операцій в аграрному секторі).

Особливістю Німеччини є зростаючий рівень концентрації виробництва і капіталу. У 1971-1975 рр. у середньому щороку відбувалося 299 об'єднань різних форм, тоді як у попередні десятиріччя - не більш як 130. Так, на початку XXI ст. 50 найбільших корпорацій (переважно товариства з обмеженою відповідальністю) контролювали 30 % обробної промисловості. Банківська система держави дворівнева: державний Німецький федеральний банк (Дойче Бундес-банк) і комерційні банки. Особливістю банківської системи є її універсальність на основі диверсифікації, щільність банківських філій і надійність грошових вкладів, контроль за виробничим сектором економіки. Продовжувалося збільшення банків, їх перетворення на транснаціональні та міжнародні корпорації. Три банки ("Дойче банк", "Дрезден банк" і "Коммерцбанк") контролювали 4/5 акціонерного капіталу країни, були центрами трьох основних фінансово-промислових груп (ФПГ), так званого "клубу мільярдерів" (116 найбільших монополій і три банки). Однак роль банків в економіці країни менша, ніж в інших розвинених державах.

В Японії у структурі власності позиції лідерів зберігають шість фінансових груп, ядро кожної - однойменний банк, промислова корпорація та універсальна торгова компанія. Частка корпорацій фінансових груп у загальній чисельності фірм становила 0,7 %, в активах - 35 %, за обсягом продажу - майже третину. Банківська система включає державні (Центральний банк Японії, Японський банк розвитку, 11 фінансових організацій, поштові установи) і приватні фінансові організації. Особливістю банківської системи є її спеціалізація: банки для довготермінового фінансування, для малого і середнього бізнесу, галузеві, для валютних операцій тощо. їх об'єднує міжбанківська інформаційна система телекомунікацій. Центральний банк займається державним бюджетним фінансуванням через комерційні банки, які стають його боржниками.

Разом з тим, зростає роль індивідуальної приватної власності, середнього та малого бізнесу.

Держава надає допомогу кредитами з низькою ставкою процентів, фінансову підтримку і податкові пільги. У США частка середніх і малих підприємств, які перебувають в індивідуальній або партнерській власності, становить 80 % від кількості всіх підприємств, але на їх частку припадає 13 % ділового обороту, у структурі зайнятих становить приблизно 54 %, в експорті США - 55 %. У Великій Британії роль середнього і малого бізнесу менша, ніж в інших європейський країнах. Він розвивався на основі контрактних, дилерських, франчайзингових і субпідрядних зв'язків із великими корпораціями. Особливістю Німеччини є конкурентоспроможний середній і малий бізнес. На початку XXI ст. підприємства малого (до 10 зайнятих) і середнього (до 500 зайнятих) бізнесу становили в об'єднаній Німеччині 99,8 % від загальної кількості фірм. На них працювало 2/3 зайнятих, припадало 44 % валових інвестицій і 40 % товарного експорту, вони виробляли 46 % ВВП, 50 % промислової продукції. У Франції малий і середній бізнес зміцнив позиції у 1970-1980 рр. У промисловості ним зайнято 36 % підприємств від їх загальної кількості, у будівництві - 80, торгівлі - 79 у секторі фінансових послуг - 83 %. У текстильній промисловості 60 % підприємств були ремісничого типу, 85 % хліба випікали в пекарнях із 1-2 працівниками. Експортною діяльністю займалися до 40 % підприємств. В Японії малий і середній бізнес становить 99 % усіх фірм Японії, життєздатність яких значною мірою визначають субпідрядні відносини з корпораціями. Японська система "камбан" - це організація синхронної взаємодії конвеєрного виробництва з постачальниками та збутом на основі прямих зв'язків.

Сільське господарство характеризує подальша індустріалізація та інтенсифікація виробництва, перехід до ресурсозберігаючих технологій. Сільськогосподарська техніка стає потужнішою з універсальними агрегатами і мікропроцесорною технікою. Більше застосовують добрива, засоби захисту рослин, досягнення генної інженерії.

В аграрній економіці США процеси концентрації продовжуються. Кількість ферм зменшилася до 1,9 млн проти 6,8 у 1935 р. На початку XXI ст. в індивідуально-сімейній власності перебувало 85 % ферм, власності товариств - 10 %, корпорацій - 5 %. Майже 75 % ферм - це малі та середні сімейні, але їх частка у виробленні продукції становить близько 20 %. У Великій Британії зменшується значення лендлордизму і зростає роль фермерів-власників, які володіють близько 70-90 % сільськогосподарських угідь. Середній розмір ферми становить близько 65,1 га (це найбільший показник серед країн - членів ЄС). Однак понад половина ферм (до 30 га) обробляють лише 9 % землі. Товарну продукцію постачають господарства, розміри яких перевищували 60 га (приблизно 1/3 ферм). Найбільші господарства понад 140 га займають половину орної землі та виробляють половину сільськогосподарської продукції. Темпи зростання сільського господарства у 1990-х роках були одними з найвищих серед економічно розвинених країн - 3 %. Самозабезпечення досягло 80 %, з виробництва пшениці, м'яса, картоплі, молока, овочів - 100 %. У сільському господарстві Німеччини переважає сімейна ферма, на яку в середньому припадає 16 га землі. Малих і середніх ферм було близько 80 % від загальної кількості. Виробництво концентрувалось на основі вертикальної інтеграції секторів АПК. У галузевій структурі сільського господарства переважає тваринництво. Власна продукція на 80 % забезпечує країну продуктами харчування. У Франції на початок XXI ст. на ферму в середньому припадало 16 га землі. Лише 16 % господарств мали понад 50 га, використовували 52 % сільськогосподарських угідь, виробляли 2/3 продукції. Кооперативи забезпечували виробництво 50 % вина, 30 % овочевих консервів, 25 % м'ясних і 40 % молочних продуктів. Участь у ЄС пришвидшила процес концентрації та спеціалізації виробництва. На зміну дрібним селянським господарствам прийшли великі ферми, що контролювали збут, постачання напівфабрикатів, доставляли дрібним і середнім господарствам корми, молодняк, а потім забирали готову продукцію. У такий спосіб у Франції виробляли до 1/3 продукції птахівництва. Сільське господарство Японії базується переважно на одногектарних господарствах інтенсивного типу, котрих на початку 1990-х років нараховували понад 4 млн. Майже для 90 % селян несільськогосподарська діяльність була основним джерелом доходів. Основною сільськогосподарською культурою був рис (30 % сільськогосподарської продукції). Європеїзація споживання продовольчих товарів зумовила зростання аграрного імпорту, зменшила самозабезпечення до 70 % у 1990-ті роки. Власне виробництво забезпечувало на 90 % потреби в молочних продуктах, м'ясі, фруктах, яйцях.

Трансформується роль держави в економічному розвитку.

Критерій державного регулювання - ефективність втручання, а не його масштаби. Бізнес відіграє роль головного актора господарської діяльності, а держава - її регулятора і координатора.

Скорочуються державний сектор і господарські функції держави. У країнах Спільного ринку частка державного сектору зменшилася з 10 % в кінці 1970-х років до менш ніж 5 % у 2000 р. Центральне місце в державному регулюванні економіки продовжує займати бюджетна система, але змінилися цілі та спрямованість державних видатків, насамперед щодо системи соціального захисту: зростають державні соціальні трансфери (страхування, пенсії, різні допомоги, на охорону здоров'я), видатки на організацію освіти, особливо вищої, розвиток інфраструктури, забезпечення зайнятості, захисту споживачів і природного середовища тощо. Наприклад, у США державні видатки у ВВП в 1960 р. становили 27 %, у 1998 р. - 32, 8 %; у Великій Британії - відповідно 32,2 і 40,2 %, у Франції - 34,6 і 54,3 %, в Італії - 30,1 і 49,1 %.

У США в 1990-х роках почався поступовий відхід від консервативної концепції соціально-економічного розвитку. Реалізація концепції "капіталовкладення у майбутнє" президента Дж.Г. Буша забезпечила, по-перше, повернення до політики довгострокового економічного зростання, змістом якої було вкладення інвестицій у виробничий капітал, науково-технологічний розвиток і людський капітал, "розумне" регулювання бізнесу, по-друге, посилення соціальної відповідальності держави. Однак це призвело до підвищення податків і зростання дефіциту бюджету.