Розділ 4. ФУНКЦІОНУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ГОСПОДАРСТВ У СИСТЕМІ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ (90-ті роки XX - початок XXI ст.)

До країн з індустріальною розвиненою ринковою економікою належать держави - члени Організації економічного співробітництва й розвитку (ОБСР): США, Канада, країни ЄС, Швейцарія, Норвегія, Ісландія, Японія, Австралія, Нова Зеландія. Серед них виокремлюється "сімка" основних промислово розвинених країн - США, Канада, Японія, Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія. Держави ОЕСР визначають світовий економічний розвиток, їх частка становить 54 % валового національного продукту світу і 69 % світового експорту, а "сімки" - відповідно 46,3 і 50,1 %.

Характеризують певні тенденції. Циклічність економічної динаміки зберігається.

Характерна ознака динаміки економічного зростання - зниження темпів, які в 1981-1990 рр. становили в середньому 2,6 % (у 1961-1970 рр. - 5 %). 1983-1990 рр. - це період найтривалішого за післявоєнний час економічного піднесення, однак лише в середині 1980-х років було досягнуто промислового рівня кінця 1970-х років. У 1988 р. приріст сукупного ВНП розвинених країн досяг рекордних 4,5 %. Державна політика спрямовувалася на зменшення обсягів міжнародного кредиту, споживання певних видів сировини, встановлення жорстких митних перешкод тощо.

1990-1991 рр. - це період нової економічної кризи, особливістю якої була асинхронність, що проявилася спочатку в державах континентальної Європи, а в середині 1991 р. - у ФРН і Японії. Кризові явища охопили насамперед інвестиційні процеси, в ряді країн відбулося абсолютне скорочення обсягів інвестицій (хоч сумарна величина виробничих інвестицій залишилася незмінною). Кількість безробітних у промислово розвинених державах збільшилася до 7,1 % економічно активного населення. Реальний обсяг світового товарообігу підвищився всього на 3 %, причому взаємна торгівля розвинених країн збільшилася лише на 2,2 % проти 5 % у 1990 р. Показники реального ВВП у Західній Європі в 1990 р. збільшились на 2,7 % (проти 3,2 % у 1989 р.), а в 1991 р. - на 0,9 %. У більшості держав Західної Європи приріст промислового виробництва в 1990 р. становив 2,1 % проти 3,9 % у 1989 р., а в 1991 р. взагалі припинився. У Німеччині максимальне падіння виробництва спостерігалося у 1993 р., коли обсяг ВВП зменшився на 3,7 %. Антикризові заходи охопили фіскальну політику, спрямовану на зниження рівня оподаткування з метою стимулювання найефективніших і перспективних виробництв; кредитно-грошову політику, що регулювала процентні ставки, валютні курси, обсяги інвестицій і заощаджень; навчання і перекваліфікацію робочої сили.

У 1992-1997 рр. темпи зростання світової економіки характеризує високий рівень динаміки - близько 3 %, а в економічно розвинених країнах - 2,2 %.

Внаслідок фінансової кризи в 1998 р. темпи економічного зростання зменшилися, а в 1999 р. знову почали зростати, досягнувши піку в 2000 р., і повільно зменшуватися у перші роки XXI ст. Так, середньорічний приріст світового ВВП у 1999 р. становив 2,9 %, у 2000 р. - 4 %, у 2001 р. знизився приблизно до 2,2 %. З метою забезпечення економічного зростання ФРС США знизив базову процентну ставку до 1 % річних.

Упродовж 2003-2006 рр. відбувалося зростання темпів світової економіки (+3, 9 % в 2006 р.) та Європи (+2,9 в 2006 р.). У США впродовж 2004-2007 рр. середньорічні темпи приросту номінального ВВП становили 6,6-5,4 %.

В Японії у 1970-1990 рр. були найвищі темпи розвитку серед розвинених держав. Обсяги ВВП збільшилися в 2,3 разу, промислового виробництва - в 1,8 разу. 1990-ті роки - це період нестабільності японської економіки. Середньорічний приріст ВВП становив 1,2 % зі значними щорічними коливаннями. Промислова продукція збільшилася за ці роки лише в 1,02 разу. У першому десятилітті XXI ст. рецесія продовжувалася.

Технологічний поступ і становлення інформаційного способу виробництва - важливий чинник економічного розвитку країн.

Найбільш динамічно цей процес відбувається у США, які вважаються класичною країною нової економіки. У 1993-2000 рр. США контролювали 55 % патентів у галузі інформаційних технологій і комунікацій, 75 % світового ринку програмного забезпечення. У період 1995-2000 рр. приріст випуску продукції за рахунок комп'ютерів та інтернет-технологій за різними даними становив 55-92 %. Щорічно приватні інвестори вкладали у наукові дослідження близько 240 млрд дол. На розвиток усіх форм освіти спрямовували 635 млрд дол.; 62 % випускників шкіл навчались у коледжах (в 1940 р. лише 15 %), науково-дослідною діяльністю займалися 74 особи з 1000 зайнятих. У 1995-2006 рр. внесок інформаційних технологій у зростання сукупної продуктивності факторів виробництва вдвічі переважав внесок неінформаційних галузей. Оцінки показують, що подвоєння знань відбувається кожного десятиліття. На початку XXI ст. у структурі національного багатства США людський капітал становить 73 %.

Технологічний прогрес стимулював переважно приватний капітал за підтримки венчурного капіталу. Венчурне (ризиковане підприємництво) належить до малого бізнесу, в сфері НДДКР зайнято створенням і впровадженням інновацій у новітні галузі НТР. Нині в США нараховується близько 125 основних фірм венчурного капіталу (ФВК) і кілька сотень дрібних регіональних фірм. Більшість з них має правову форму партнерства з обмеженою відповідальністю в складі 3-4 основних і кількох асоційованих учасників, генеральним партнером є ФВК. Основний фонд формується за рахунок великих фінансових інститутів, що вкладають 99 % і стають обмеженими партнерами без права розпорядження фондом. Внесок фірми венчурного капіталу становить приблизно 1 % від загального капіталу, вона отримує 2 % річних від передплатного капіталу і 20 % або більше від підсумкового прибутку. Інвестують ФВК переважно школи бізнесу, університети та інші наукові центри. Венчурні проекти 90-х років лише у штаті Массачусетс за обсягом фінансування значно більші, ніж у Франції та Великій Британії. Понад 20 % венчурних підприємств сконцентровано у наукомістких галузях.

У країнах ОЕСР зростання інвестицій у НДДКР, народну освіту і створення програмового забезпечення становить 3 % щорічно. Понад 59 % ВВП створюється в таких галузях, як освіта і комунікації.

Японія за видатками на розвиток НДДКР (3 % ВВП) і щорічними темпами їх зростання (8,5 %) займає друге місце у світі після США. Фінансування здійснює переважно приватний сектор. Особлива увага приділяється фундаментальним наукам з метою розробки виробничих технологій нового покоління. Фінансування фундаментальних досліджень у 1988 р. становило 12,9 % видатків на НДДКР. Держава сприяє підготовці наукових кадрів, розширенню участі Японії у здійсненні міжнародних дослідних проектів. У 1981-1990 рр. діяла програма "Базова технологія промисловості наступного покоління", що складалася з трьох розділів: нові матеріали, біотехнологія, нові електронні прилади. У 1986 р. утворено японський центр ключових технологій, пріоритетом діяльності якого є інформаційне забезпечення. Процес інформатизації японської економіки і суспільства активізувався завдяки ухваленню Плану побудови інформаційного суспільства до 2000 р., виконання якого забезпечило загальний рівень інформатизації. В результаті власні розробки 1990-х років становили 80 % упроваджених патентів проти 18-24 % у 60-ті роки. Приріст ВВП за рахунок науки й освіти забезпечує 75- 85 %. Однак Японія залишається країною - імпортером технологій.

Економічний розвиток характеризує радикальна зміна структури економіки як один з результатів реалізації досягнень НТР.

Структурні зрушення національних економік пов'язані зі зміною: по-перше, співвідношення між сферами економіки у структурі ВВП і зайнятості - зростання сфери послуг, особливо фінансових та інформаційних, сектору нерухомості, зменшення частки галузей матеріального виробництва, насамперед сільського господарства, по-друге, внутрішньогалузевих пропорцій усередині сфер економіки. Так, у США частка послуг у приватному секторі на початок 2011 р., за прогнозами, становитиме майже 67 %, у структурі зайнятих - 68,8 %, забезпечує майже весь приріст ВВП, є носієм найновіших науково-технічних ідей.

У промисловості зменшується значення добувної галузі, в обробній динамічно розвиваються машинобудування (у США - 31,5 %, Великій Британії та Франції - 36,7 %, Німеччині - 44,3 %), пов'язане з наукомістким виробництвом, і хімічна промисловість. Головна особливість структурних змін - випереджальний розвиток комплексу наукомістких галузей і високотехнологічних виробництв в обробній промисловості. їхня частка у країнах "сімки" в 2000 р. досягла 47,3 %, а в США наближається до 50 %. Простежуються дві тенденції: розширення випуску наукомістких товарів та посилення їх впливу на перебудову традиційних галузей як основних споживачів.

Частка сільського господарства у створенні ВВП зменшилася і становить у країнах "сімки" 3,3 %, Єврозони - 4,9 %, а у структурі зайнятих - близько 7 %. Сільське господарство перетворилося на індустріальну сферу, досягнуто "аграрного добробуту" і самозабезпечення. У 1980-х роках почався новий етап розвитку сільського господарства, що характеризується зменшенням власне сільського господарства в АПК до 10 % (виробництво засобів виробництва становило 30 %, сфера переробки, зберігання і реалізації готової продукції - 60 %), переходом до технологій генної та кліткової інженерії, концентрацією капіталів і виробництва, зростанням капіталомісткості, вузькою спеціалізацією і різними модифікаціями фермерських господарств, горизонтальною і вертикальною кооперацією. Розвиток національного сільського господарства вважають загальнодержавною проблемою, тому створено систему його ефективного державного регулювання.

У США продуктивність сільського господарства найвища у світі. Один фермер виробляє продукцію для 129 осіб (94 у США і 35 за межами країни). Бюджетні асигнування становлять до 40 % вартості валової продукції ферм. У середньому державна допомога становить 20-27 тис. дол. на ферму. Важливу роль у розвитку сільського господарства відіграють кооперативи, з них 57 % займаються маркетингом, 37 % - постачальницькою діяльністю, 12 % - послугами. Через кооперативи реалізують 81 % молока, 36 - бавовни, 18 - фруктів та овочів, у середньому - 30 % сільськогосподарської продукції, постачають 45 % добрив, 43 % палива, 14 % насіння тощо.

У Великій Британії зменшується значення лендлордизму і зростає роль фермерів-власників, які володіють близько 70-90 % сільськогосподарських угідь. Середній розмір ферми становив близько 65,1 га (це найбільший показник серед країн - членів ЄС). Найбільші господарства понад 140 га займають половину орної землі та виробляють половину сільськогосподарської продукції. Самозабезпечення досягло 80 %, з виробництва пшениці, м'яса, картоплі, молока, овочів - 100 %. Франція власною продукцією на 80 % забезпечує населення продуктами харчування. Сільське господарство Японії базується переважно на одногектарних господарствах інтенсивного типу, котрих на початку 90-х років нараховували понад 4 млн. Майже для 90 % селян несільськогосподарська діяльність є основним джерелом доходів.

У структурі сфери послуг звужується значення традиційних секторів (торгівлі, транспорту, зв'язку та комунального господарства), зросло значення таких секторів, як наукомісткі галузі інтелектуального обслуговування (управлінські, технологічні, консультативні тощо), фінансово-кредитний, торгівля, освіта, охорона здоров'я тощо. Сферу послуг характеризує випереджаюча динаміка порівняно з іншими секторами економіки.