Розділ «3.2. Розвиток радянської соціалістичної економіки в Україні та його відображення в економічній думці»

Уряд провадив політику активного витіснення приватного капіталу. Було підвищено тарифи на перевезення приватних вантажів, призупинено державне кредитування приватних підприємств, уведено в 1927 р. податок на надприбуток, заборонено надання приватним особам в оренду державних підприємств і поновлення старих договорів, зменшено кількість іноземних концесій.

У сільському господарстві переважало дрібнотоварне селянське господарство, що не відповідало вимогам індустріалізації (велике машинне виробництво), не забезпечувало промисловий розвиток і продовольчі потреби країни. Товарність сільського господарства становила лише 80,4 % від рівня 1913 p., а зерна - 25,6 % від виробленого. Кількість селянських господарств збільшилася до 5,1 млн. Відбувалося їх здрібнення, зменшення посівної площи. Без коней господарювали 39,6 % селянських дворів, без необхідних знарядь праці - 37,8 %.

Державна аграрна політика, визначена XV з'їздом ВКР(б) у 1927 p., спрямовувалася на підтримку сільськогосподарської кооперації, соціальна основа якої була бідняцько-середняцькою, та обмеження заможних господарств. Так, 1 жовтня 1929 р. кількість сільськогосподарських кооперативів становила 19 566, їх членами були 3,09 мли селян, або 55,9 % селянських господарств. Поширились такі види кооперативів: спеціалізовані постачальницько-збутові (буряківничі, птахівничі тощо), кредитні, виробничі (колективні господарства - ТСОЗи, артілі, комуни). Кількість колективних господарств з 1925 р. по 1 квітня 1929 р. збільшилася майже втричі і досягла 14,5 тис, серед них 73,8 % становили ТСОЗи та 23,5 % - артілі. Вони об'єднували 285 тис. селянських дворів (5,5 % від загальної кількості) та 5,2 % земельної площі селянського користування, давали 10 % товарного зерна. В системі кооперації в 1928 р. було 3756 виробничих підприємств (цукроварні, борошномельні, масло-сирзаводи). Зростало значення радгоспів, яких у жовтні 1929 р. налічувалось 1040. Відносини між селянами і державою будувалися на основі контрактації (договорів), що передбачало постачання товарів виробничого призначення (техніки, насіння, добрив) і збут продукції.

Здійснювалася машинізація сільського господарства. У 1925 р. працювало 300 тракторів, за 1925-1928 рр. селяни отримали 9192 трактори. Селяни отримували кредити на придбання техніки.

Однією з найскладніших залишалася проблема нагромадження коштів для індустріалізації. Головними джерелами індустріалізації були прибутки від промисловості (25%), експорт зерна (2,4 млн т, що було в 4 рази менше від дореволюційного), експропріація коштів із сільського господарства та галузей групи "Б" шляхом цінової політики порушення еквівалентності обміну, 10 державних позик, що залучили 320 млн руб. коштів населення, обмеження заробітної плати робітників і службовців. У 1926 р. почались перебої з постачанням металу, промислових матеріалів і сировини. Товарний голод охопив споживчий ринок. Для регулювання постачання створили Комітет державних замовлень. Ринковий товарообіг почав замінюватися державним розподілом. Основними причинами цього були: невиконання планів хлібозаготівлі через незадоволення селян державними заготівельними цінами; невиконання експортних зобов'язань, що зменшило валютні надходження; зменшення обсягів промислового виробництва та капітального будівництва; швидке зростання попиту на внутрішньому ринку порівняно з пропозицією. Збільшення кількості робітників у промисловості та будівництві, зменшення в 1927 р. споживчих цін з одночасним зростанням номінальної заробітної плати робітників збільшили платоспроможний попит.

3.2.3. Соціалістична індустріалізація господарства в 1928-1937 рр. в умовах становлення командно-адміністративної системи. Побудова соціалістичної економіки. Погляди економістів України на проблеми соціалістичних перетворень

Економічна політика. Формування командно-адміністративної системи управління народним господарством

Реалізація завдань побудови соціалістичної економіки в 1928-1937рр. на основі індустріалізації відбувалася в умовах переходу від економічних до адміністративних методів господарювання. Економічна політика держави сформувала адміністративно-командну систему управління народним господарством. Негативно на економічний розвиток впливала ідеологія посилення класової боротьби в умовах соціалістичного будівництва.

У1929-1932 рр. проведено господарські реформи, що остаточно скасували ринкові економічні відносини і непівську модель господарювання. Реформи передбачали:

o управління промисловістю, розвиток госпрозрахункових відносин;

o обмеження товарно-грошових і розширення організаційно-розподільних відносин;

o перехід до централізованого директивного планування;

o реорганізацію кредитної системи та фінансування підприємств.

В управлінні промисловістю реалізувався галузевий принцип. У Постанові ЦК ВКП(б) "Про реорганізацію управління промисловістю" (грудень 1929 р.) проголошувалося, що головною ланкою управління є підприємство. Усі підприємства підпорядковувалися головним управлінням Вищої ради народного господарства, які виконували планово-регулювальні та оперативно-господарські функції. В 1932 р. ВРНГ було реорганізовано у народний комісаріат (наркомат) важкої промисловості. Наркомати стали основною ланкою управління. Здійснювалося їх розукрупнення і створювалися нові. У1939 р. у СРСР налічувалося 34 наркомати.

В Україні велика промисловість підпорядковувалася загальносоюзним наркоматам. Утверджувалися єдиноначальність і директивні методи керівництва. Трести втратили свої функції, перетворившись на органи технічного управління. У період першої п'ятирічки вони припинили функціонування. Різко збільшилася чисельність чиновників (за першу п'ятирічку в 16 разів), адміністрування охопило всю соціально-економічну структуру суспільства.

Господарський механізм ґрунтувався на директивному плануванні. Від поточного річного плану розвитку народного господарства було здійснено перехід до п'ятирічного - основної форми планування народного господарства. Республіканські п'ятирічні плани розробляли як складові загальносоюзних. Централізоване планування було деталізованим, охоплювало всі галузі економіки. Центральні органи встановлювали ціни, регулювали попит і пропозицію через систему державних контрактів. Методика планування ґрунтувалася на матеріальних балансах, що зумовило створення системи органів Держпостачання.

Підприємства перевели на госпрозрахунок, який мав обмежений характер. Вони не отримали ні власних оборотних коштів, ні права на участь у розподілі прибутку. Госпрозрахунок був формою обліку та контролю, методом реалізації планових завдань, виявлення резервів і здійснення режиму економії. До функцій підприємств належали облік затрат і собівартості, забезпечення рентабельності. У їх діяльності зменшилося значення прибутку. Він повністю надходив у бюджет, з якого фінансувалися капіталовкладення.

Держава перейшла до централізованого розподілу засобів виробництва та предметів споживання. Введення карткової системи в 1929 р. трактували як шлях до соціалізму. Восени 1931 р. була повністю ліквідована приватна промисловість.

Кредитна реформа 1930 р. передбачала новий порядок кредитування, розрахунків та організації оборотних коштів підприємств. Комерційній кредит перестав функціонувати. Було введено пряме банківське кредитування підприємств. Передбачалось, що відкриття підприємствами власних рахунків у банку підвищить їх оперативність. Проте практичне здійснення зазначених заходів призвело до зворотного результату. Кредитування почали здійснювати "під план", що порушувало основи госпрозрахунку. Плани постійно переглядали, тому кредит практично перетворився на необмежений. Держбанк за рахунок покупців сплачував рахунки постачальників, незалежно від якості та асортименту продукції, а також компенсував усі витрати, понесені постачальниками. Розрахунки кредитувалися без обмежень, кредит видавали і постачальнику, і покупцю.

Негативні наслідки кредитної реформи виявилися вже в 1930- 1931 рр. Надходження за реалізовану продукцію і банківські кредити нараховували на єдиний рахунок підприємства, що призвело до злиття і знеособлювання власних і оборотних коштів, втрати можливості подальшого зростання.