Розділ «1.3. Проблеми періодизації історії економіки та економічної думки. Цивілізаційна парадигма суспільного розвитку»

Американський економіст, історик і антрополог К. Поланьї, досліджуючи економічні системи докапіталістичного і капіталістичного суспільств, зробив висновок, що економічний розвиток необхідно розглядати в контексті єдності з культурними, політичними і соціальними суспільними традиціями. Він висунув такі твердження:

o у докапіталістичних суспільствах детермінують авторитет і соціальний престиж, які забезпечують провідне місце людини в суспільному житті. Економічні відносини не мають базового значення, існують як складова соціокультурної системи. Економічний процес організований через посередництво соціальних інститутів (родинні зв'язки, шлюб, вік, вірність, покровительство тощо), а не економічних. Поведінку людини визначають соціальні мотиви, а не індивідуальні економічні інтереси. Соціальні відносини визначають відносини власності;

o в історії економіки доцільно виділити три типи (моделі) розподілу матеріальних благ ("три форми інтеграції"). На стадії ранньопервісної економіки домінує реципрокна система (від лат. - взаємність), коли кожний член суспільства намагається внести у спільне надбання общини максимум з метою отримання загальної шани і соціальних привілеїв (зміст цього поняття трактується також як обмін дарами залежно від обов'язків членів суспільства). З переходом до відтворювального господарства на стадії пізньопервісних суспільств та ранніх цивілізацій утверджується та переважає редистрибутивна система (від лат. rе - префікс, що означає повторну або зворотну дію, і - перерозподіл) - централізований перерозподіл матеріальних благ, який здійснюють племінні вожді, а потім державний апарат, залишаючи дедалі більший процент блага представникам правлячої верхівки. З переходом до Нового часу перемагає модель ринкової економіки;

o форми інтеграції не є стадіями розвитку суспільства. Між ними немає чіткої послідовності. їх можна використати для аналізу суспільств на всіх цивілізаційних рівнях.

Проблемами індустріального розвитку в 1960-х роках почали займатися розробники соціально-інституціональних технократичних концепцій у межах інституціоналізму (В, Ростоу, Р. Арон, Д. Белл, Дж. Гелбрейт, Е. Тоффлер, 3. Бзежинський). Головним методологічним принципом періодизації суспільства вони вважають технологічний детермінізм, коли стадії розвитку суспільства визначає технологічний спосіб виробництва (рівень розвитку техніки, технології, організації, галузевий і професійний поділ праці), незалежно від форм власності та суспільних відносив. Всесвітня історія розглядається як перехід від первісності до доіндустріального (аграрно-ремісничого) суспільства, далі до індустріального, а від нього до постіндустріального суспільства. Суспільне виробництво структуризоване, поділене на три сектори: первинний (сільське господарство, гірничодобувна промисловість, лісництво і рибальство), вторинний (промисловість і будівництво), третинний (сфера послуг). Оскільки при такому розумінні капіталізм і соціалізм є лише стадіями індустріального суспільства, концепція індустріального суспільства була доповнена ідеєю конвергентності (наближення) капіталізму та комунізму як варіантних шляхів його розвитку.

У1960-1970-ті роки почалася розробка теорії постіндустріального суспільства, яка охоплює концепції постіндустріалізму (Дж. Гелбрейт, Р. Арон, Д. Белл), інформаційного суспільства (М. Кастельс, К. Кумар, Ф. Махлуп, Й. Масуда, Дж. Несбіт, У. Хадсон, У. Мартін), суспільства знань (П. Друкер, Р. Кройфорд), технотронного, загальносвітової соціально-економічно-культурної системи, структурних зрушень (К. Кларк, Ж. Фурастьє).

Представник німецького неолібералізму В. Ойкен розробив теорію господарського порядку.

З огляду на особливості сфери обігу і ступенів конкуренції, він визначив два "ідеальних типи господарства" як стадії історичного та економічного розвитку: централізовано керована (примусова) економіка, або "мінове господарство", та ринкове господарство, в якому економічний прогрес регулюється власне суб'єктами ринкового господарства. В. Ойкен підкреслював, що у чистому вигляді ідеальних типів господарства не існує. Сучасні економічні системи поєднують ці типи. Пошуки оптимального соціально-економічного порядку привели до опрацювання моделі соціально-ринкового господарства, яке поєднує ринкові механізми та державне регулювання.

У другій половині XX ст. у розумінні всесвітньої історії а рамках стадійної парадигми утвердився цивілізацій ний підхід. Провідною стала ідея полілінійності соціокультурного розвитку. Поняття "цивілізація" використовується, по-перше, як стадія соціокультурного розвитку за первісністю (таке трактування запропонував А. Фергюссон), по-друге, як історично-конкретний стан суспільства (автономна соціокультурна система), що характеризується особливим способом праці, певною суспільною виробничою технологією, відповідною матеріальною та духовною культурою. Видатні філософи та історики П.Т. де Шарден, А.Дж. Тойнбі, К. Ясперс поділяли історію людства на первісну, або передісторію, що розмежовується на два періоди неолітичною революцією; історію окремих локальних і регіональних цивілізацій; світову історію, або сучасну добу загальнолюдської інтеграції на основі розвитку промисловості, науково-технічних і транспортно-комунікаційних досягнень, яка починається від Великих географічних відкриттів і утверджується протягом промислового перевороту XIX ст.

Принципово новою була концепція "осьового часу" К. Ясперса.

У книзі "Суть та призначення історії" (1948) вчений характеризував "осьовий час" у хронологічних межах 800-200 рр. до н. е. як певну стадію в духовному розвитку людства, загальнолюдську добу розуму і особистості, коли паралельно, незалежно один від одного в п'яти світових центрах цивілізаційного розвитку - грецькому, іудейському, іранському, індійському та китайському - виникли релігійно-філософські течії (антична, іудаїзм, зороастризм, буддизм, веданта, даосизм), які усвідомлювали конкретну особу як суб'єкта культурно-історичного процесу, котрий почав протиставляти себе соціальній реальності та державній владі.

Модерністська парадигма аналізу суспільного розвитку (С. Блек, Д. Лернер, П. Ейзенштадт, С. Хантінгтон) поширилася у другій половині XX ст. Вона досліджує процес переходу від традиційного аграрно-ремісничого до сучасного (модерного) суспільства. Виокремилася як складова школа розвитку, або девелопменталізму, орієнтована на вивчення економічних аспектів модернізації.

У кінці XX - на початку XXI ст. лінійна перспектива історичного процесу знайшла своє продовження у глобалістичних концепціях теорії прогресу.

Формаційна періодизація, розроблена німецьким вченим К. Марксом у 40-х роках XIX ст. і переглянута в 1850-х роках, була спробою створити універсальну схему суспільного розвитку, поєднавши економічну теорію та історію на принципах еволюціонізму. Світовий економічний розвиток трактувався як процес виникнення, розвитку та послідовної зміни таких стадій-формацій: первісної, докапіталістичної з азійським, античним, германським способами виробництва, капіталістичної з мануфактурним і індустріальним періодами та комуністичної. Базисною основою переходу від однієї формації до іншої К. Маркс вважав рівень розвитку способу виробництва - історично конкретної єдності продуктивних сил і виробничих відносин, стосовно яких держава, релігія, філософія, право, мораль тощо є похідними, своєрідними надбудовами. Марксизм характеризував економіку через відносини власності та статус праці, що еволюціонувала від рабської до селянської та найманої. Російський вчений і політик В. Ленін, який продовжив розвиток марксистського вчення, підкреслював закономірність і послідовність розвитку всіх суспільств через класову боротьбу від рабовласництва та феодалізму, що ототожнював з кріпосництвом, до капіталізму і соціалізму як першої фази комунізму.

В радянський період у 1930-1980-ті роки формаційна періодизація набула форми п'ятичленної, згідно з якою послідовними соціально-економічними формаціями розвитку людства є первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та соціалізм як перша фаза комуністичної. Доповнена визнанням різних темпів суспільного розвитку, вона була базовою парадигмою марксистсько-ленінського розуміння історичного процесу. Основними формаційними ознаками були ступінь розвитку продуктивних сил або економічного базису, що визначає надбудовні політичні, соціальні, духовні процеси, класова боротьба як рушійна сила розвитку, еволюція приватновласницьких відносин, що зумовлюють соціально-економічну нерівність та експлуатацію людини людиною.

Сучасна російська історико-філософська наука переосмислює концепцію історичного прогресу К. Маркса. Російський вчений В. Іноземцев, заперечуючи використання поняття "суспільно-економічна формація", наголошує, що історичний розвиток розглядався як послідовність таких формацій: доекономічної (первісної, або архаїчної), економічної в діалектичній єдності азійського, античного, германського і капіталістичного способів виробництва, причому капіталізм є останньою фазою економічної формації, та постекономічної, або комуністичної формації1,

У 70-80-х роках XX ст. науковці колишнього СРСР (Л.С. Васильєв, В.Ф. Теніт, І.М. Дьяконов, В.П. Ілюшечкін, М.Ю. Кобіщанов, Л. Куббель, Г.О. Мелікішвілі, Г.С. Померанець, А.І, Першиць, В.В. Cтpyeв, A.M. Хазанов) під впливом західних концепцій і на основі власних досліджень почали відмовлятися від традиційної для радянської науки п'ятичленної формаційної системи, опрацьовувати нові підходи щодо стадійності та полінійності історичного процесу1, їх погляди ґрунтуються на наявності таких умов:

o по-перше, використанні технологічно-технічного критерію для поділу історії на первісність, стадію докапіталістичних станово-класових суспільств, капіталістичне класове суспільство та комунізм;

o по-друге, визнанні рабовласництва і феодалізму як явищ, притаманних лише європейським суспільствам, відмові від визнання їх окремими формаціями, а також від штучних понять "давнина" і "середньовіччя". Останні традиційно співвідносилися з рабовласницькою та феодальною формаціями і не мають за межами Європи ніякого історичного змісту (поняття "феодальна економіка" та "рабовласницька економіка" в економічній літературі зберігаються);

o по-третє, визнанні ідеї "осьового часу" К. Ясперса філософською революцією, а власне "осьового часу" трансформаційною стадією в історії доіндустріальної цивілізації;