Розділ «8.4. Господарство України в останній третині XVIII-середині XIX ст.»

Економічне становище селян було різним.

Державні селяни Східної України вважалися особисто вільними. Вони сплачували податки (подушне, земські тощо), грошову земельну ренту, виконували рекрутську та підводну повинності. Пришвидшилася майнова диференціація. Окремі селяни володіли або орендували понад 100 десятин землі, займалися несільськогосподарською діяльністю. У 1801 р. державні селяни зрівнялися в правах з купцями і міськими жителями щодо придбання незаселених земель. У1818 р. їм було дозволено влаштовувати фабрики і заводи, в 1830 р. - розводити сади, городи на землях громади площею 1-3 десятини.

Приватновласницьким селянам дозволяли купувати землю на ім'я свого власника. Вони засновували підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, орендували і здавали в оренду землю, використовували найману працю. Проте поміщики (поширилася російська назва) могли будь-коли забрати майно заможного кріпака. Збільшилась кількість безземельних селян і тих, хто мав лише присадибні ділянки. Наприкінці 50-х років XIX ст. у Лівобережній Україні вони становили відповідно 24 і 10 %, у Правобережній - 7,5 і 9,25 %.

У Галичині за період від земельного кадастру 1819 р. до земельного кадастру 1847-1857 рр. кількість селянських господарств зросла на 55 %. При цьому 27,2 % селянських господарств мали менш ніж 2 морги землі (1,1 га). Окремі повнонадільні селяни мали по 30-80 моргів землі. Такі господарства обов'язково використовували працю челяді (коморників без землі). У Північній Буковині повнонадільних господарств налічувалось 17,1 %, у гірських карпатських селах - 35-43 %.

Головною економічною проблемою була організація раціонального прибуткового сільського господарства в межах феодальної системи. Поширювали наукове сільське господарство громадські (вільні) товариства сільського господарства. На території України в 1828 р. в Одесі засновано Товариство сільського господарства Південної Росії. У Галичині в 1839 р. створено Земельне кредитне товариство, яке в 1844 р. перетворилось у Крайову (Галицьку) ощадну касу, що надавала кредити землевласникам. У 1845 р. у Львові організовано культурно-освітнє Галицьке господарське товариство. Проте переважали традиційні методи ведення сільського господарства.

Характеризувалась повільним удосконаленням. Продовжувалось збільшення площі сільськогосподарських угідь. За 1778-1851 рр. посівні площі зернових на Півдні України збільшились у 25 разів. Техніко-технологічний рівень сільського господарства залишався доіндустріальним. Лише в окремих фільварках (економіях) почали використовувати фабричні знаряддя обробітку ґрунту - сіялки, віялки, жатки, кінні молотарки, переходили до багатопільної системи з повною ліквідацією парових полів, закладались елементи плодозмінної системи. Селянські господарства практично не мали змоги угноювати землю.

У рослинництві відбулися позитивні тенденції у структурі посівних площ. Пшениця посіла перше місце у Східній Україні (1/4-2/3 усіх посівних площ, зайнятих озимими і яровими культурами). Друге місце посіло жито, третє - овес і ячмінь. У Західній Україні переважав вівсяно-картопляний напрямок. Овес становив майже 40 % від усього збору зернових, займав 46 % посівних площ. Урожайність зернових залишалася низькою: 3-5,4 ц/га в 1860-х роках. Картоплю вирощували як продукт харчування та сировину для горілчаної промисловості. Основними технічними культурами залишалися тютюн, льон, коноплі, хміль, цукровий буряк, соняшник, у передових господарствах почалося травосіяння: конюшини, віки, люцерни.

Значення тваринництва на Лівобережній та Правобережній Україні зменшилося внаслідок розширення зернового господарства. У Південній Україні розвивалося товарне тваринництво. В Галичині фільваркові господарства перебудувались на тваринницькі. Розводили сірих круторогих українських волів, корів; розпочали займатися племінною справою; зберігалось значення вівчарства.

Промислового значення набуло садівництво. Наприклад, з Харківської губернії свіжі та сухі фрукти вивозили до великоросійських губерній, у Новоросію, на Дон. Багато селян займалося бджільництвом.

Визначилася спеціалізація регіонів. На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше озимого жита (до 50 % посівної площі), поширювалось тютюнництво; на Півдні різко збільшились посіви ярої пшениці, переважало тонкорунне вівчарство; на Волині озима пшениця займала до 30 % посівів. У Криму збільшилась площа розведення виноградників.

Сільське господарство набувало товарного, підприємницького характеру.

Фільваркове господарство активно втягувалося в товарно-грошові відносини. У структурі доходів маєтку 60-70 % становила товарна продукція рільництва і тваринництва, промислів і підприємств, лісового господарства, значення селянських повинностей зменшувалося. Панівне становище на внутрішньому і зовнішньому ринках мали великі господарства. Поступово в товарно-грошові відносини втягувалися середні господарства. Невеликі поміщицькі господарства зберігали натуральний характер, були мало пов'язані з ринком. У Російській державі в першій чверті XIX ст. скасовано всі обмеження щодо торгівлі поміщиків. На західноукраїнських землях шляхта зберігала монополію в торговельній підприємницькій діяльності. Часто в особі дворянина поєднувалися поміщик-кріпосник, підприємець і торговець.

Ринковий характер мали всі галузі сільського господарства. Зерновий ринок формували приблизно 20 % загального виробництва зерна, з них 10 % становило селянське зерно і 90 % доменне. Експортували приблизно 2,5 % урожаю, решту реалізовували на внутрішньому ринку (харчування міського населення і виробництво горілки). У Галичині зерно не витримувало американської та російської конкуренції, експорт мав спорадичний характер.

Торгове тваринництво розвивалося в Західній Україні. Коней і велику рогату худобу скуповували у Наддніпрянській Україні, відгодовували, а потім реалізували на ринках Австрії, Чехії, Моравії, Сілезії щорічно по 60-90 тис. голів. Продавали також масло, сир, шкури. Галицька шляхта створила великі випасові господарства, які здавалися в оренду для перегінної худоби з Росії в країни Заходу. Вовну реалізували на місцевому і зовнішньому ринках.

Продовжував розвиватися ринок найманої праці.

В XIX ст. у Східній Україні став поширеним "відхід" на заробітки. Почалося переселення (стихійне і організоване) селян у Новоросійський край, Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ. У 1838- 1852 рр. з Лівобережної України виїхало 58,5 тис. осіб. Проте, не отримавши реальної допомоги царського уряду, переселенці часто розорювались і поверталися назад у свої села.

У Галичині праця батраків-поденників в окремих фільварках домінувала. Челядь була також обов'язковим елементом повнонадільного селянського господарства. Кількість коморників-батраків становила майже 40 % населення краю.

Аграрне підприємництво на фільварково-відробітковій системі організації виробництва зазнало невдачі.

Сільське господарство велося традиційно. Агротехнічні зрушення охопили незначну кількість феодальних господарств України. У власників землі не було двох головних передумов: основного і оборотного капіталу, вільної кваліфікованої робочої сили. В російській економічній літературі того періоду зазначалося, що основний капітал дворянських маєтків - це селяни-кріпаки ("капітал знарядь"). У Східній Україні в 1858 р. 23,9 % дворянських маєтків, а також 62 % кріпаків було заставлено.

У Західній Україні після 1815 р. під впливом міжнародної конкуренції шляхта для підвищення прибутковості своїх маєтностей посилила панщину. Загалом Галичина була сільськогосподарською провінцією Австрійської імперії, але економіка фільваркового господарства тут була депресійною.