Розділ 8. Становлення ринкових форм господарства та економічна думка України в XVI - середині XIX ст.

За торговельним обсягом ярмарки поділялися на великі, середні та дрібні. На великих ярмарках відбувалася торгівля оптом, і вони збиралися рідко. Середні ярмарки обслуговували навколишні регіони, торгували місцевими та іноземними товарами невеликими партіями. Дрібні ярмарки мали локальний характер, на них місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств, торгувало вроздріб. Обсяги торгівлі були меншими: від 2 до 100 тис. руб. Значну роль на середніх і дрібних ярмарках відігравали торговці-скупники. Ярмарки були універсальними, але водночас відбувалася спеціалізація ярмаркової торгівлі.

Аукціонна торгівля з'явилася наприкінці XVIII ст. у західноукраїнських землях. Продавали і купували землі, маєтки, будинки, хатнє майно, худобу, право на відкуп і оренду прибутків міста. Щорічний контрактовий ярмарок проводили у Львові, в 1774 р. він був переведений у м. Дубно на Волині. В 1770-х роках укладали угоди на суму 39,3 млн польських золотих, кількість учасників становила до 4000 осіб.

Зросло значення постійної торгівлі, яку здійснювали через стаціонарні заклади - крамниці, магазини, рундуки, склади, корчми, шинки, ятки (ларки). Наприклад, у середині XVI ст. на ринку в Львові працювало 15 крамниць, зокрема шевців, золотарів, аптекарів, кушнірів, слюсарів. Поширеною була така форма торгівлі, як корч-жування. Торгували горілкою, пивом, медом. У Галичині корчмування було на відкупі у корчмарів, переважно польських євреїв.

Густа мережа базарів, торгів, ярмарків сприяла зміцненню торговельних зв'язків між містами і селами, окремими господарськими районами, сприяла формуванню національного ринку.

Внутрішню торгівлю регулювали держава, магістрати і ратуші: контролювали якість продукції і стежили за тим, щоб продукти харчування передусім потрапляли до міщан, а не перекупників; обмежували права торговців, які не належали до відповідних цехових організацій; за місце на торзі брали відповідну плату залежно від товару. Дохід отримував власник міста. Польський уряд приділяв належну увагу встановленню єдиної метрологічної системи. Заборонялось використовувати власні ваги та міри, котрі були поширені у багатьох містах України. Ваги були державною або феодальною власністю і повсюдно передавалися в оренду. Якщо хтось із купців важив своєю вагою, то магістрат їх карав.

У Гетьманщині за дотриманням правил торгівлі стежили ярмаркові судді або козацька старшина. Торговці сплачували різні збори, зокрема мито за місце, кількість і різноманітність товарів, за його ввезення. Іноземні купці платили по 30, українські й російські - по 10, торгові люди - по 4-6 кіп грошей з одного воза товарів. У багатьох містах і селах ярмаркові збори здавалися на відкуп.

Відігравала значну роль у господарському розвитку українських земель. Збільшення товарообороту було зумовлено такими чинниками, як зменшення обсягів сільськогосподарського виробництва у країнах Західної Європи та перетворення їх, зокрема Великої Британії та Сполучених провінцій Нідерландів, у ринок збуту сільськогосподарської продукції та сировини, швидке зростання цін на сільськогосподарську продукцію, більш ніж на вітчизняні та іноземні промислові товари. Україна залишалася ринком збуту виробів мануфактурної промисловості західноєвропейських країн.

У литовсько-польську добу в XVI - першій половині XVII ст. географічна і товарна структура залишалася традиційною. Вивозили сільськогосподарську сировину, закарпатські вина, полотно, пряжу, сіль, лісові матеріали, свинець, мідь, залізо, золото, срібло, металеві вироби, тканини, головні убори, скло. Імпортували промислові товари для потреб заможних верств населення. Торгівля відбувалася через найбільший на Балтійському морі порт Гданськ. Центром східної зовнішньої та транзитної торгівлі залишався Київ. До XVI ст. торговельний баланс Польського королівства був позитивним. У середині XVII ст. щорічний дефіцит зовнішньоторговельного балансу становив 10 млн польських золотих.

Суб'єктами зовнішньої торгівлі були переважно магнати, які мали економічні переваги над купцями і шляхтою, оскільки були звільнені від сплати мита на внутрішніх шляхах, при експорті й імпорті товарів, користувались безплатним гужовим транспортом кріпаків. У 1568 р. сейм заборонив місцевим купцям займатися імпортом товарів.

Негативне значення для розвитку торгівлі мали: безліч державних і приватних митниць; зростання вартості мита, із 1629 р. державне експортне мито (евекта) збирали в обсязі 2-4 % від вартості товару, в 1643 р. імпортне мито (індукта) встановили в розмірі 4 % від вартості товару; масове поширення контрабанди через велике мито в умовах слабкої охорони державних кордонів; строкатість одиниць міри й ваги, характерних для того періоду (існували львівські, теребовлянські, галицькі та інші одиниці міри й ваги); зберігалися привілеї купецьких братств, так звані гостинне право і право складу (складське); примусове використання певних шляхів; європейська монетарна криза (зменшення срібла у монетах) у зв'язку з різким зростання військових видатків у роки Тридцятирічної війни (1618- 1648).

У роки Української козацької держави зовнішня торгівля набула нових перспектив. Б. Хмельницький увів у 1654 р. нову систему митного оподаткування: два золотих з кожних 250 золотих вартості товару, що було в 2,5 разу менше, ніж у польські часи. Гетьманські універсали заохочували імпорт товарів, обмежували вивіз коштовностей, коней, селітри, хліба в Польщу. Послабилися торговельні зв'язки з країнами Заходу. Активно велася торгівля з Білоруссю, Молдовою, Туреччиною, Кримом. Царський уряд у 1649 р. дав дозвіл українським купцям на безмитну торгівлю в прикордонних російських містах. Такий самий дозвіл дав Б. Хмельницький російським купцям. Скасовувалося мито на зерно, сіль, що вивозили з Росії в Україну. У прикордонних російських і українських містах влаштовували гостинні двори для російських та українських купців. Україна експортувала худобу, конопляне прядиво, тютюн, горілку, віск, воєнну здобич, поташ.

Гетьманщина відновила традиційні зв'язки із Західною Європою через Гданськ, Кенігсберг, Ригу, Сілезію. Пожвавилася торгівля сухопутним шляхом через Вроцлав. Українські купці збували свої товари (продукцію сільського господарства і промислів) у Франції та Голландії. Серед імпортованих товарів найбільше значення мали англійські, угорські, вроцлавські тканини, ґудзики, чоловічі та жіночі панчохи, скрипки, фарфор, косметика, зброя, медикаменти, книги, мідь, географічні карти, сільськогосподарські знаряддя, вино, овочі та фрукти.

У торгівлі з Росією важливе значення мав експорт горілки та селітри. Царський уряд заборонив продаж горілки на території Росії. Проте старшина, багаті купці вивозили і продавали горілку в центральних районах Росії, де вона коштувала дорожче. Для потреб армії її закуповувала держава. Козацька старшина і купці монополізували продаж у Росію селітри, а Російська держава - право на її купівлю.

Зберігала значення торгівля з Туреччиною і Кримом. В експорті переважали продукти рослинництва і тваринництва, вироби ремесел, зброя. Купці з турецьких і кримських земель привозили кумачі, папір, шовк, каву, сап'ян, ладан, бакалію, вина, волоські горіхи тощо.

Українські купці займалися посередницькою торгівлею на великій території від Гданська і Кенігсберга до Москви і Чорного моря. У другій половині XVII ст. за гетьмана Д. Многогрішного була започаткована поштова справа.

Російський уряд проводив протекціоністську зовнішньоекономічну політику. Самостійність української торгівлі була знищена. Українські купці платили особливе мито на користь російської скарбниці, а в російських портах за цей самий - товар мито брали знову. На українських прикордонних пунктах російські військові застави контролювали український торговельний рух. У1724 р. податок на імпорт товарів на українську територію збільшився до 10- 37 %. Щоб зменшити конкуренцію українського тютюну і горілки, російський уряд обклав їх додатковим митом у 30 %. У 1727 р. мито на імпорт було передано на відкуп російським купцям і спрямовувалося до царської скарбниці. У 1754 р. мито на експорт та імпорт українських товарів було скасовано, заборонено збір мита на території Гетьманщини, російським купцям дозволили відкривати лавки і магазини. Із 1771 р. російські купці могли вільно селитися в Україні, купувати будинки, інше нерухоме майно в Києві та Ніжині. Маніфест 1784 р. затвердив за російськими та іноземними купцями право на необмежену торгівлю в містах Південної України та Криму.

За Петра І почалася примусова переорієнтація торговельних шляхів на Азов, Архангельськ і Ригу. Українські купці, щоб виїхати за кордон, змушені були заїжджати до Глухова і подавати гетьманській канцелярії опис товарів. Після скасування українських паспортів у 1722 р. дозвіл видавав російський комендант, а потім губернатор у Києві, огляд товарів проводили в Брянську. Забороняли вивозити за кордон збіжжя і завозити дорогі тканини, панчохи, цукор, фарби, полотно, білизну, тютюн, карти, сукно. Росіяни скуповували українські товари за дешевими цінами, а потім продавали їх за кордон.

Наприкінці XVIII ст. Україна втратила статус самостійного суб'єкта міжнародної торгівлі. Українське купецтво було витіснено з міжнародної торгівлі, займалося дрібною торгівлею в межах України, посередницькою діяльністю.

У другій половині XVII-XVIII ст. у Речі Посполитій Польській обсяги зовнішньої торгівлі на західноукраїнських і правобережних землях були незначними. Наприклад, зовнішній товарооборот Львова у XVIII ст. зменшився в 6 разів, а експорт товарів - у 29. Шляхта продовжувала користуватися правом безмитної торгівлі до 1764 р., коли сейм надав їй дозвіл на заняття торгівлею. Центром транзитної торгівлі між Заходом і Сходом було місто Броди. Розвиток поштової справи почався наприкінці XVIII ст. У Галичині за 1775-1795 рр. було створено 77, у Буковині - 12 поштових станцій, що перебували в державному управлінні.

8.2.5. Фінансово-грошові системи на території України