Розділ 8. Становлення ринкових форм господарства та економічна думка України в XVI - середині XIX ст.

Змінився соціальний та економічний статус селянства.

Селяни стали особисто вільними, могли змінювати місце проживання, вільно записуватися у козаки або міщани. Загалом у період Хмельниччини не було соціального розмежування козаків і покозачених селян. Селяни в козацьких полках були визнані як рівноправні із спадковими козаками. Проте у "Березневих статях" зміни не були законодавчо закріплені. Селянські землеволодіння і права, на відміну від козацьких, ґрунтувалися не на юридичному, а на звичаєвому праві.

Селяни поділялися на дві групи: селян вільних військових сіл і містечок, які користувалися землею загальнодержавного фонду, та селян, які жили на приватних і рангових землях. Суб'єктом господарювання, одиницею при ревізіях, сплаті податків було подвір'я (домогосподарство), в якому часто мешкало кілька сімей. В історичній науці щодо селянського землеволодіння є дві протилежні теорії: земля належала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності; селяни лише користувалися землею і сплачували державі як власнику землі феодальну ренту.

На території західноукраїнських земель (Руському, Белзькому, Волинському воєводствах) магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося. Проте під впливом революційних подій почався процес занепаду фільварково-панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобод, мешканці яких звільнялися від виконання примусів і сплати податків.

Аграрні відносини в Українській державі оцінюються в історико-економічній літературі по-різному.

Частина вчених вважає, що всі перетворення не виходили за межі феодального господарства, яке ще не вичерпало потенційних економічних можливостей. Держава зберігала феодальний характер. Селяни домоглися особистої свободи, але були користувачами землі, залишався позаекономічний примус у вигляді грошової та натуральної земельної ренти.

Інші дослідники зміни в аграрних відносинах оцінюють як аграрний переворот: знищено феодальну власність, окрім монастирської та незначної шляхетської, права на які практично не були реалізовані; у приватних маєтках відробіткова рента трансформувалася у грошову і натуральну; сформувалася і стала переважати приватна індивідуально-трудова козацька і селянська власність на землю; суб'єктами господарювання були домогосподарства козаків і селян; розвивалися товарно-грошові відносини, в тому числі купівля-продаж землі. Це створювало умови для розвитку ринкових аграрних відносин і перетворення козацько-селянських господарств на товарні агрогосподарства. Проте економічний розвиток Української держави у складі феодально-кріпосницької Російської імперії був позбавлений цих перспектив.

У науковій літературі зазначено такі негативні економічні наслідки революції: демографічні втрати становили близько 65-70 % всіх українців (приблизно 2,5-3,5 млн осіб), зазнали руйнувань усі міста і села України.

У Лівобережній Україні за часів Гетьманщини (кінець XVII - остання третина XVIII ст.) розвиток аграрних відносин визначали такі процеси.

o Поступово посилювалися адміністративні та контрольно-регулятивні функції Російської держави щодо економіки українських земель. Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який втручався в аграрні відносини в Україні, затверджував гетьманські універсали на землі. Гетьман не міг розпоряджатися маєтками, які були відведені царськими грамотами. Український гетьман вважався головним розпорядником земель Війська Запорозького. Старшинські права на землю підтверджували чи змінювали на Генеральній військовій раді при обранні кожного нового гетьмана, а потім розсилали установам у вигляді статей, що регламентували аграрні відносини. Гетьманський уряд спрямовував політику на зміцнення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України.

o Відновилася та зміцніла феодальна власність на землю української козацької старшини і шляхти, які домоглися прав дворян Російської імперії, та церкви, а також церковно-монастирська власність.

Козацька старшина і українська шляхта, втрачаючи політичні права у сфері автономії, намагалися забезпечити власну економічну незалежність і зосередили увагу на нагромадженні земельних володінь і господарській діяльності. Сформувалася єдина старшинсько-шляхетська привілейована соціальна верства, володіння землею набуло статусу приватно-спадкового та тимчасово-умовного. Спадкова земельна власність була об'єктом купівлі-продажу, обміну, дарування, застави при торговельних операціях. Тимчасово-умовні володіння надавалися з фонду вільних військових маєтностей на основі царських і гетьманських універсалів на "ранг" або "на підпертя дому". Старшина намагалася перетворити рангові маєтки на спадкові. Джерелами зростання старшинського землеволодіння були також займанщина вільних земель; скуповування, часто примусове, або загарбання козацьких і селянських земель, нерідко насильницьке загарбання. За гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було роздано. Понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини були приватною власністю старшини. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним володінням практично зникла.

Питання юридичного закріплення прав старшини на землю було пов'язане з проблемою нобілітації старшини, оскільки за російськими законами землею монопольно володіло дворянство. Українська старшина у проекті збірника законів "Права, за якими судиться малоросійський народ (1743) прагнула спадково закріпити за старшиною і духовенством шляхетські права (термін поширився в Російській державі за Петра І). Оскільки цей документ обґрунтовував право Лівобережної України на самоврядування у межах Російської імперії, царський уряд його не затвердив.

У 1764 р. українська шляхта та козацька старшина подали Катерині II "Прошение малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетьманом, о восстановлении разных старинных прав Малороссии", в якому вимагали посилення особистої залежності селян, позбавлення їх прав переходу та запису в козаки, надання прав російського дворянства представникам української шляхти та козацької старшини, що дозволило б їм отримати монопольні права на землю і посполитих.

Після ліквідації інституту гетьманства в 1764 р. юридичною основою для утвердження феодальної земельної власності стало генеральне межування - точне визначення земельних володінь поміщиків, козаків, селян, церкви, міст, що проводилося з 1766 по 1861 p., а також Генеральний (Рум'янцевський) опис Малоросії в 1765-1769 рр.1.

Українська старшина здобула права російського дворянства згідно з царськими указами 1781 р. і 1783 р. та "Жалуваною грамотою дворянству" 1785 р. Українське населення поділили на стани, селянам заборонили переходити від одного власника землі до іншого, отже, кріпосне право було остаточно оформлено. Українська старшина мала право володіти землею і селянами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки і торги, звільнялася від податків і обов'язкової військової служби, не могла піддаватися тілесним покаранням. У кінці XVIII ст. на Лівобережжі налічувалося близько 100 тис. українських дворян, з них 130 мали понад чверть мільйона кріпосних.

Монастирське і церковне землеволодіння зростало за рахунок придбання і захоплення козацько-селянських та громадських земель. Общини виділяли священикам подвір'я, поля, сіножаті для ведення господарства. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою у своїх маєтках. У 1786 р. було проведено секуляризацію монастирської землі, селяни стали державними.

o Відбувалося обмеження та знищення українського козацтва як привілейованої соціальної верстви та козацького господарства.

Історичну еволюцію козацького стану та власності характеризують їх поступове обмеження і знищення. Чисельність реєстрових козаків зменшувалась. За даними "Березневих статей", вона становила 60 тис. осіб. За "Новими статтями" гетьманів І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Мазепи - по 30 тис. У наступних гетьмансько-московських статтях пункту "чисельність козаків" взагалі не було. За матеріалами ревізії 1763-1764 pp. козаки становили близько 31 % населення.

Економічне становище козаків погіршувалось. До початку XVIII ст. суд Гетьманщини визнавав право займанщини при виникненні земельних суперечок. Козацькі землі за відсутністю документів на право власності визнавалися за умови запису в документах полкових канцелярій упродовж року. Поступово старшинсько-царська адміністрація відмовлялася визнавати право козаків вільно розпоряджатися землею, її забирали за борги, змушували продавати. Господарське становище козаків погіршувалося через військову службу, участь у війнах Російської держави, охорону південних кордонів від татар, постої офіцерів і солдатів російської армії у дворах простих козаків, виконання ними гужової повинності, участі у будівництві та ремонті каналів, фортець. Внаслідок збідніння господарства козаки були змушені залишати військову службу, виходити з козацького стану, займатися промислами, торгівлею, йти на заробітки.