Розділ 8. Становлення ринкових форм господарства та економічна думка України в XVI - середині XIX ст.

Земельна власність магнатів домінувала. У процесі освоєння наддніпрянських і задніпрянських земель в Україні з'явилися латифундії "королев'ят" - українських і польських магнатів. Магнати шляхом насильства і примусового продажу захоплювали шляхетські маєтки. Шляхта здебільшого була польського походження або спольщена. Безземельна шляхта наймалася на службу до магнатів, отримуючи землю в оренду або як "державу" за умови виконання військової служби та різних обов'язків. Продовжували зростати земельні володіння православної, уніатської та католицької церков. Церкви багатіли за рахунок відписувань і дарувань магнатів і шляхти.

Завершилося остаточне закріпачення селянства. "Артикули" польського короля Генріха Валуа (1573) і третій Литовський статут (1588) остаточно закріпачили селян. Селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком. Строк розшуку селянина-втікача збільшився до 20 років. Селяни повинні були коритися і щодо віросповідання. Запроваджувалася необмежена панщина "з волі пана". Шляхтич міг позбавити селянина життя на свій розсуд.

У структурі землеволодіння відбулися зміни, пов'язані з розвитком козацького землеволодіння, яке поділялося на землі реєстрових козаків (офіційна назва реєстрового війська - "Військо Запорозьке") і Запорізької Січі. Основною формою землеволодіння реєстрового козака був хутір, землі якого польський уряд надавав у власність за умови військової служби.

Організація сільського господарства відбувалася на основі фільваркової системи.

Феодальний маєток як організаційна форма господарювання складався із фільваркового і селянського господарств, які були суб'єктами господарювання, первинними виробничими ланками.

На Правобережжі упровадження фільварків було започатковано аграрною реформою, відомою під назвою "волочна поміра". Вона відбувалася на основі закону "Устава на волоки" (1557) спочатку в державних, пізніше і в приватних маєтках. Завданням реформи було збільшення дохідності маєтків шляхом зростання ролі доменіального господарства і селянських повинностей.

Внаслідок землеустрою було знищено громадське землекористування селян, землі маєтку в умовах парової трипільної системи землеробства поділяли на парове, озиме і яре поля (у вигляді прямокутників або нив), у кожному з яких фільварку і селянським господарствам належали відповідні частини. Селянське тяглове господарство отримувало у користування три поля, що в цілому становило волоку землі (литовська волока - приблизно 21,3 га). Господарства, котрі не могли обробляти волоку і відбувати повинності, наділяли меншими наділами - півланом, або "загородами" (приблизно 1/11 волоки). Отже, на відміну від Англії, де при землеустрої (обгороджуванні) проводилася комасація землі, в Україні фільваркові та селянські надільні землі перебували в загальному господарському обороті черезсмужно. Хоча співвідношення між доменіально-фільварковими і селянсько-надільними землями становило 1:7, але забезпеченість селян землею погіршала. Реформа започаткувала відокремлення селян від землі. Купівлю-продаж землі селянам заборонили. Були узаконені з однієї волоки щотижнева дводенна панщина з власним тяглом (робочою худобою), тривалість роботи - від сходу до заходу сонця, грошовий чинш у розмірі 40-80 грошів, рента продуктами селянського господарства, визначені повинності. Селянське господарство індивідуально відповідало за виконання феодальної ренти та повинностей, сплату податків.

У південно-східній Україні на території південної Київщини, Брацлавщини, Чернігівщини, Полтавщини господарська діяльність розвивалася на основі слобод. Закінчення строку "волі" в кінці XVI - на початку XVII ст. означало запровадження фільваркової системи і кріпосного права.

Шляхта розширювала товарне фільваркове (доменіальне) сільськогосподарське виробництво. У XVI ст. доменіальні землі збільшували за рахунок земель після втеч селян і неужитків, у першій половині XVП ст. - надільних селянських. Середній розмір фільваркової землі збільшився з трьох до двадцяти ланів. У другій половині XVI ст. фільварки виробляли до 20 % товарного зерна, селянські господарства - 80 %. На внутрішньому ринку збували до 70 % товарного зерна, експортували 30 %. Тваринництво, рибальство, садівництво мали допоміжний характер. Розвивалася промислова діяльність з переробки сільськогосподарської продукції та природних ресурсів. Фільварок приносив шляхті 50-90 % від усіх доходів.

Основною тенденцією розвитку селянських господарств було їх обезземелювання, зростання кількості мало- і безземельних селян. Селяни поділялися на повноланових (волочних), півланових, загородників, халупників з садибою і хатою, коморників лише з худобою та гультяїв, які були тимчасовими найманими робітниками. На початку XVI ст. переважали одноланові селянські господарства. В 40-х роках XVII ст. найпоширенішими були чвертьланові господарства (5-7 га), що забезпечували лише натурально-споживчі потреби селянської родини. Нормою для повно- і півнадільних селянських господарств стала регулярна щоденна панщина. Поширилася нерегулярна рента на вимогу землевласника чи управляючого маєтком. Запроваджувалися урочні відробітки - виконання певної роботи в точно зазначений термін. Селяни платили також грошовий чинш і натуральну ренту зерном, худобою, птицею тощо. Існували так звані дарові дні, коли селяни виконували додаткові роботи. Селянські повинності передбачали ґвалти і толоки, що були додатковими днями праці в період жнив і сінокосів, а також підводну, мостову, вартову повинності та шарварки (роботи з будівництва). Феодали користувалися правом пропінації - монопольним виготовленням спиртних напоїв із примусовим обов'язком селян їх купувати. Норми феодальної земельної ренти вносили в інвентарі (описи маєтків) і люстрації (записи ревізій державних маєтків).

Питання підвищення рівня дохідності сільського господарства стало одним з найважливіших. Поширювалася фахова література із сільського господарства. У Польщі в 1534 р. вийшла перша друкована книга "Про злаки, тварин, птахів, риби". Всього протягом XVI ст. було надруковано 25 трактатів із сільського господарства. Найвідомішими були "Посібник для сільського господарства" італійця Крестенція та "Замітки про господарство" поляка А. Гостомського.

Обмеження прав селян, прагнення феодалів покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва, козацько-селянські війни кінця XVI - першої половини XVII ст., посилення національно-визвольної боротьби українського народу, найбільшим виявом якої була Національно-визвольна революція середини XVII ст.

В Українській козацькій державі було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння польських магнатів і шляхти, католицької церкви. Поширились такі форми власності, як державна і приватна. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної української шляхти, козаків і міщан. Землю почали вільно продавати і купувати. Державною власністю - вільними військовими маєтностями - стали землі королівщини (близько 150 міст і містечок), магнатів і шляхти (приблизно 1500 поселень), католицької церкви (50 маєтків). Вони перейшли в управління Скарбу Війська Запорозького - складника апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником цієї землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники.

"Березневі статті" (1654) завершили процес оформлення козацтва як самостійного військово-службового стану та козацької власності на землю.

Козацтво збільшилося чисельно, перетворившись на юридично вільний привілейований стан. Козаків поіменно записували в урядові реєстри. Вони підлягали винятково юрисдикції гетьмана і старшини, отримали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на місцеве самоврядування і традиційний козацький суд, звільнялися від податків. Козаки вільно продавали і купували землю, засновували слободи, організовували господарство. До 80 % населення вважали себе козаками.

Козацька старшина володіла приватними землями, розпоряджалася та користувалася ранговими (службовими, бенефіціальними) землями. Старшина збільшувала землеволодіння шляхом займанщини, купівлі землі у козаків і селян, зверталася без відома гетьмана до російського царя з проханням пожалування земель. За договором 1654 р., лише гетьману надавалося право спадкового володіння.

В історико-економічній літературі є два погляди щодо сутності козацької власності. По-перше, вона характеризується як корпоративна та умовно-службова, передана державою не окремій особі, а корпорації козаків за умови державної військової служби власним коштом. По-друге, частина дослідників вважає козацьку власність на землю приватною з правом успадкування, юридично ідентичною до шляхетського землеволодіння.

Землі української православної шляхти, яка. визнала владу Української держави, вважалися законними. В українському війську в 1649 р. було 6000 шляхтичів. Кількість їх зросла після узаконення прав у "Березневих статтях" і "Жалуваній грамоті шляхті" (1654).

Після смерті Б. Хмельницького посилилася тенденція до зростання привілейованого становища старшинсько-шляхетної землевласності. Старшинське угруповання на чолі з гетьманом І. Виговським у Гадяцькому договорі 1658 р. з Польщею ставило питання про надання українській старшині та шляхті права на землю і феодальні привілеї. Щороку 100 козаків повинні були нобілітуватися (отримувати шляхетство). Однак цей договір поляки не ратифікували.

Землеволодіння православної церкви і монастирів було збережене і значно зросло. Воно продовжувало існувати на феодальній основі, використовуючи працю залежних селян. Це був прецедент для відновлення феодальної земельної власності.