Розділ 8. Становлення ринкових форм господарства та економічна думка України в XVI - середині XIX ст.

У виробничій структурі сільського господарства провідною галуззю було рослинництво, яке мало зерновий характер. Упродовж XVI-ХУЛІ ст. у Східній Україні в структурі посівів переважав житньо-ячмінний напрям (зерно цих двох культур становило 65-75 %). Близько 1/10 посівних площ засівали гречкою, просом, льоном і коноплею. Пшеницю вирощували у фільварках. У Західній Україні панувала вівсяно-ячмінна структура. Картоплю і кукурудзу вирощували лише для харчування. Повільно впроваджували технічні культури, найважливішими з яких були тютюн, льон, конопля, хміль, цукровий буряк. Виробництво мало товарний характер.

Тваринництво - друга за значенням галузь сільського господарства. Наявність робочої та продуктивної худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, розмірами орної землі та сіножатей. Важливу роль відігравали скотарство, конярство, вівчарство. Певного значення набуло свинарство, зокрема у північних районах. Царський уряд намагався перетворити Лівобережну Україну на район високоякісного вівчарства. У 1782 р. налічувалося 209 овечих заводів. Готували фахівців за кордоном. Царський уряд надавав державні землі під овечі заводи, пільгові позики.

Розвивалися допоміжні галузі: городництво, садівництво, бортництво і пасічництво, рибальство. Серед городніх культур з'явилися картопля і кукурудза, розводили кавуни і дині. Зросли площі садів, з'явилися нові сорти, почали робити щеплення дерев. У фільварках магнатів почали будувати парники та оранжереї з лимонними, персиковими, абрикосовими деревами. Селяни займалися бортництвом, у феодальних і козацьких господарствах були пасіки до 100-150 вуликів. Розвивався рибний промисел. Магнати і шляхта займалися ним самостійно або здавали в оренду рибні стави.

Почалася спеціалізація сільськогосподарського виробництва. На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше озимого жита (до 50 % від посівної площі), на Півдні - ярої, а на Волині - озимої пшениці (до 30 % посівів). Чернігівський, Стародубський, Сумський полки були головними районами посівів коноплі. Чернігівський, південні полки, землі між Дністром і Прутом - тютюну. В лісостепових і лісових районах розводили переважно волів, у степових - коней. У Васильківському повіті на Київщині садили капусту, в Черкаському - цибулю і кавуни, в Полтавській губернії - часник, у Херсонській - баштанні культури.

Селянські та козацькі господарства залишалися здебільшого натурально-споживчими, оскільки для забезпечення сім'ї хлібом необхідно було мати наділ не менш ніж 1/3 волоки, тому з ринком була пов'язана переважно заможна верхівка селян: чиншові господарства, котрі мали не менше двох волів, орендарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею та промислами.

Розвивався ринок найманої праці. Його формували мало- і безземельні селяни. Були такі види найму, як вільний, кабальний, примусовий. Поширився примусовий найм, коли поміщики встановлювали натуральну або грошову плату своїм кріпакам-селянам за додаткові панщину та повинності. Існувало челядництво - праця у дворі феодала замість панщини без норми. Постійним явищем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладали договір і відробляли борг, працюючи на феодала.

8.2.2. Розвиток міст

Упродовж XVI - середини XVIII ст. міста стали промислово-торговельними центрами, але залишалися у системі феодальних відносин. Частка міського населення була незначною.

У Речі Посполитій Польській у містах проживало до 23 % населення. В 40-х роках XVII ст. налічувалося 970 міст і містечок. Населення міст становило від 1 до 3 тис. мешканців, містечок, які відрізнялися від сіл тільки ярмарками і торгами, - до 700-800 мешканців.

Міста належали державі та приватним власникам (магнатам, шляхті та церкві). Більшість міст (80 %) були приватновласницькими. Мешканці платили податки і виконували повинності на користь приватних власників грошима, натурою, відробітками (тижнева панщина, ремонт млинів, гужова, толоки, шарварки, сторожування, покриття витрат на військові потреби Польщі, утримання жовнірів). Державні міста були адміністративними центрами королівської влади на місцях і управлялися на основі магдебурзького права. На території державних міст зберігалися юридики, що підривали ремесло й торгівлю, свідчили про пряме втручання феодалів у міське життя.

Посилилася економічна та соціальна диференціація міського населення. Його верхівку становив патриціат, до якого належали торговці, фінансисти, багаті цехові майстри, люди вільних професій (аптекарі, маляри, цирульники). Середні та дрібні крамарі, цехові майстри, заможні міщани належали до бюргерів. Решта мешканців міст - підмайстри, учні, позацехові ремісники, чорнороби становили плебс, були безправними "неміщанами". У містах України проживала також значна частина населення, яка не підпорядкувалася міській владі, - козацтво, козацька старшина, шляхта, жовніри та ін.

У Наддніпрянській Україні міста мали український характер. У Західній Україні значну роль відігравало німецьке, польське та єврейське населення. Українців обмежували в правах займатися торгівлею та ремеслом, не допускали до міського самоврядування.

В Українській козацькій державі під час воєнних дій міста були зруйновані, їх відродження відбувалося повільно. За переписом 1666 р. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст і містечок, міське населення становило 46 %. Міста з магдебурзьким правом зберігали свої привілеї. Приватновласницькі та королівські міста опинилися під юрисдикцією козацького уряду. Значна частина міщан покозачилася (близько 60-80 %), деякі селяни записалися в міщани.

У Гетьманщині в середині XVIII ст. було понад 200 міст і містечок. Почалася урбанізація Півдня України, в результаті чого засновано Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь, Одесу. Наприкінці ХУЛІ ст. жителі міст становили у Лівобережній Україні 6,5 %, у Слобідській - 6,8 % населення. Серед міщан ремісничо-торговельного населення було не більш ніж 12 %. Формувався купецький стан: торговці, скупники, баришники, перекупники.

На Галичині та Правобережжі 90-94 % міст, залежно від воєводства, належали магнатам, шляхті, духовенству. Міста королівщини становили 6-10 % від усіх міст. Лише Львів зберігав права вільного міста. Ремісники і торговці становили 30-40 % жителів міста. Вони, як і селяни, виконували феодальні повинності.

8.2.3. Розвиток промисловості. Мануфактурний період української промисловості

8.2.4. Розвиток українського національного ринку. Зовнішньоекономічні відносини українських земель

Характеризували подальше зміцнення локальних ринків, втягування українських земель у процес формування польського та російського національних ринків, а також формування загальноукраїнського територіального ринку. Зросло значення традиційних форм періодичної та постійної торгівлі - ярмарків, базарів, торгів і крамниць. Виникла та розвивалася аукціонна і біржова торгівля.

Базари і торги (спеціалізувались на продажу певного виду товарів) були центрами економічних зв'язків між містом і навколишніми селами, формували локальні ринки. Торгували вроздріб і скуповували товар оптом для продажу на ярмарках. Кількість базарів і торгів постійно збільшувалась. Наприкінці XVIII ст. на території Лівобережної України було 8680, Слобожанщини - близько 2 тис. базарів. Торги та базари проводили раз або двічі на тиждень у визначені дні згідно зі спеціальними привілеями. Поглибилася їх спеціалізація. Товарна структура охоплювала продукти харчування, сільськогосподарську сировину, промислові ремісничі та мануфактурні товари.

Ярмарки набули загальноукраїнського характеру, сприяли злиттю місцевих локальних ринків в єдиний загальноукраїнський внутрішній ринок. Установлювалися тісні економічні зв'язки між лівобережними, слобожанськими, запорізькими, правобережними, прикарпатськими, закарпатськими і північноукраїнськими землями. Ярмарки відбувалися впродовж року, їх характеризували різні кількість на рік у містах, тривалість, періодичність, торговельні обсяги. Кількість ярмарок зростала. За переписом 1666 р., у лівобережних містах їх було 76, у кінці XVII ст. - 390, у Слобожанщині - 271. Головним центром торгівлі був Київ, звідки товари розходилися по всій Україні. Неодночасне проведення ярмарків давало змогу купцям відвідувати їх кілька, перевозити непродані товари та поповнювати асортимент.