Одним з головних завдань, яке має виконувати система освіти, є забезпечення її якісного рівня. Зростання інтелектуальної змістовної праці спричинює потребу в працівниках, здатних осмислювати свою професійну діяльність, спрямовувати її в русло дослідницької, приймати рішення у складних ситуаціях. Тому нині на ринку праці основним фактором конкуренції фахівців стає якість освіти – властивість освіти, що визначає її цінність і передбачає наявність підготовлених спеціалістів.
Успішне виконання цього завдання, на думку О. Ельбрехт, передусім залежить від таких складових якості освіти:
• якість викладацького складу, його здатність і готовність перебудовувати свою роботу відповідно до вимог, що потребує неперервного навчання викладачів, підвищення їхнього соціального статусу, посилення соціальної захищеності;
• якість підготовки студентів, Їхньої готовності до отримання саме якісних знань, що пов'язано з диференціацією освітніх програм, удосконаленням системи добору студентів у вищі навчальні заклади, виробленням відповідної культури оцінювання і самооцінювання знань, формуванням загальної культури учасників освітнього процесу;
• якість педагогічних технологій у конкретному ВНЗ, що передбачає не лише якість застосування форм, методів, засобів навчання, а їх адекватність майбутній професійній діяльності випускника та спроможність формувати нові якості особистості, які стають актуальними;
• якість системи управління закладами освіти; застосування організаційних, науково-методичних, кадрових заходів, спрямованих на підтримку стабільного функціонування і розвиток цих систем з метою вироблення необхідного рівня властивостей, передусім здатності швидко реагувати на зміни навколишнього середовища.
Підготовку фахівців у вищих навчальних закладах можна здійснювати з відривом від виробництва (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм (очно-заочна), екстерном, а також як форму дистанційного навчання.
• 1. Очна форма навчання. За цієї форми навчання здійснюється з відривом від виробництва з основним акцентом на аудиторні заняття за умов безпосереднього контакту студентів з викладачами і між собою. Переваги такого навчання полягають у максимальному обсязі навчально-виховного взаємовпливу всіх учасників навчального процесу, у можливостях використання усіх видів педагогічного контролю, у широкому використанні групових методів і форм навчання, у можливостях надання максимального обсягу матеріалу.
• 2. Заочна форма навчання. У цій формі домінує самостійна робота студентів. Безпосередні контакти студентів і викладачів звужені. Контроль семестровий і випускний. Особливістю цієї форми навчання є те, що для деяких видів освіти (наприклад, медичної) вона практично не може бути застосована.
В умовах інтеграції в європейський освітній простір актуальним є завдання адаптації заочної форми навчання до цілей Болонського процесу. Трансформація системи заочного навчання передбачає заходи, необхідні для зміни концепції організації навчального процесу:
• поступовий перехід на індивідуальну форму навчання, яка є гібридною, тобто має включати елементи як власне заочної форми, так і дистанційного навчання й екстернату;
• перехід від семестрової до накопичувальної системи обліку академічних успіхів студента. Запровадження накопичувальної системи обліку скасовує чіткі терміни навчання студентів;
• упровадження модульно-накопичувальної системи контролю самостійної роботи студента заочної форми навчання протягом навчального семестру.
Такі заходи відповідають вимогам Болонського процесу, кредитно-модульної системи організації навчання і дають змогу створити гнучку систему, яка налаштована на інтереси самого студента і водночас задовольняє базові вимоги української вищої школи.
• 3. Очно-заочна (вечірня) форма навчання. Це одна з форм підготовки спеціалістів вищої кваліфікації без відриву від трудової діяльності. Вищу освіту здобувають у вечірніх вищих навчальних закладах чи на вечірніх факультетах, що існують у більшості вищих навчальних закладів.
• 4. Екстернат (лат. externus – зовнішній, сторонній). Це особлива форма навчання осіб (екстернів), які мають відповідний освітній, освітньо-кваліфікаційний рівень для здобуття певного рівня вищої освіти шляхом самостійного вивчення навчальних дисциплін і складання у вищому навчальному закладі заліків, іспитів та проходження інших форм підсумкового контролю, передбачених навчальним планом.
• 5. Дистанційне (лат. distantis – відстань, проміжок між чимось) навчання. Це форма навчання, за якої спілкування між викладачем і студентом відбувається за допомогою листування, магнітофонних, аудіо- та відеокасет, комп'ютерних мереж (Internet), кабельного та супутникового телебачення. В Україні розроблено і затверджено Концепцію розвитку дистанційного навчання. У вищих навчальних закладах України функціонує 8 великих центрів і лабораторій дистанційного навчання.
Вивчивши досвід дистанційного навчання у передових зарубіжних країнах, О. Олійник дійшов висновку, що воно покликане розв'язувати специфічні завдання стосовно розвитку творчої складової освіти й ускладнення звичайного навчання для досягнення його ефективності, результатами чого є:
• посилення активної ролі студента в самоосвіті: (постановці мети навчання, виборі його домінантних напрямів, форм і методів);
• різке збільшення обсягу освітніх масивів, культурно-історичних досягнень людства, доступ до світових культурних та наукових здобутків студентів з будь-якого населеного пункту, де є телезв'язок;
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Педагогіка вищої школи» автора Фіцула М.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Система вищої освіти в Україні“ на сторінці 2. Приємного читання.
