Розділ «ОСТАННІЙ РІК СВІТОВОЇ ВІЙНИ»

Друга світова війна не принесла волі українському народові, а лише нове поневолення. З 1943 року німці програвали війну, і колишні геройські німецькі війська втікали на захід, мов розгублене стадо овець. Втікали дезорганізовано й панічно, залишаючи за собою трофеї — зброю, амуніцію та інше військове знаряддя.

Настав великий хаос. Німецькі відступаючі війська були змішані з українськими біженцями, які рятували своє життя від більшовицької навали. Всі прямували на захід.

Насувалась тиха, понура осінь 1944 року, яка мов віщувала щось лихе. Більшовицький фронт хоч поволі, але посувався чим далі на захід. Провід ОУН готував плани до боротьби з новим ворогом. Теренова сітка ОУН пожвавила свою працю — почала магазинувати залишену зброю й амуніцію німецької армії. УПА увійшла в нову фазу боротьби з більшовицьким окупантом. До УПА вливались маси добровольців, з яких командування УПА організувало відділи і перекидало їх по різних теренах України.

Я був в тереновому проводі ОУН як організаційний референт в Рудеччині біля Самбора. В Рудецькій волості працював я як секретар. А коли наблизився більшовицький фронт, я дістав наказ від проводу ОУН забрати всі важливі документи, печатку волості, а також всю валюту, яку волость мала, і мав з'явитись до теренового провідника Старого в Бірчанському районі в Добромилі.

Забираю все призначене майно, навантажую на віз і прямую з валками біженців до Добромиля. Приїхавши до Добромиля, скоро налагодив контакт з провідником Старим. Перебув я кілька днів в Добромилі, а потім провідник Старий призначає мене до боївки Чорного, яка оперувала в Бірчанському районі. На другий день по зв'язку прибув я до села Грушівки, де кватирувала боївка Чорного. Там я мав чекати дальшого наказу.

Наші великі з'єднання УПА опинились в Карпатах. Більшовицька армія посувалась на захід, тому УПА мусила вести чоловий бій з нею, щоб пробившись через фронт залишитися в тилу, на своїй землі. Більшовицька армія була виснажена постійними боями з німецькими з'єднаннями. Наші частини вдарили на їхню першу лінію і з малими втратами пробились на зади більшовицького фронту. Більшовики посунулись вперед.

Наближалась зима. Наші з'єднання УПА не були готові до боротьби з більшовиками, тому головне командування УПА дало наказ розчленувати з'єднання на малі частини, розкинути їх по терені, щоб перебути зиму, і чекати дальших наказів.

Головне командування УПА готувало нові методи боротьби проти більшовиків — партизанську тактику. Багато частин було розташовано по селах, де теренова сітка ОУН заздалегідь подбала про те, щоб в разі небезпеки ті частини могли схоронитись. В той час найінтенсивніше працювала теренова сітка ОУН, в якій були молоді дівчата і хлопці, а також старші жінки і чоловіки. Підлітки також не дармували — зносили зброю та переховували її у своїх криївках. Тут слід підкреслити, як то за короткий термін в лихий час більшовицького поневолення, а відтак і німецького, на Лемківщині відродився дух національного почуття. Не дивлячись на вік чи стать всі лемки стали до боротьби з відвічним ворогом України — більшовицькою Москвою. В цьому треба віддати належне інтенсивній праці теренової сітки ОУН.

Наближалася зима. 15 грудня 1944 року впав великий сніг, такий, що сягав до пояса. В терені було тяжко рухатися, але не зважаючи на це, зв'язок між сіткою ОУН і УПА був нерозривний. Зима заказувалась дуже острою. Вітер завивав, за снігом не можна було нічого перед собою бачити. Наближався Свят-Вечір. Селяни, як водиться, за нашим українським звичаєм, інтенсивно готувались до свята. Природньо, що кожна родина хотіла, щоб повстанці, які були в даному селі, святкували разом з ними.

Не зважаючи на те, що більшовицький фронт посувався далеко на захід, позаду ще швендяли якісь частини червоноармійців і НКВД.

Мені довелось перебути цю зиму з вістуном Соколом у домі його батьків, в селі Малява біля Бірчі. Його два молодші брати побудували криївку в хаті, де нам двом було добре схоронитись. Криївка була побудована в розі кімнати, і було вирізане віко з підлоги, яке можна було з внутрішньої сторони замкнути. На тому віці стояла шафа. В сусідній хаті був пункт зв'язку сітки ОУН, так що ми мали відомості з терену про дії УПА і ОУН. Не раз треба було просидіти в криївці цілий день, бо в селі були люди з НКВД. Не раз ми виходили з криївки, озброєні пістолями і гранатами, мали змогу говорити з червоноармійцями і навіть з НКВД. Ми могли також довідатися про мораль червоноармійців та їх ставлення до комуністичного режиму.

Понурі дні в криївці проходили дуже поволі і похмуро. Світла не було, лише маленький продих іззовні. Спати не хотілось, бо було спання досить — не раз сидимо. В голові снувались різні думки — про родину, про друзів, з якими проводив я молоде життя. Чи ще живуть? Напевно багато з них загинули по більшовицьких тюрмах, а деякі — в рядах УПА, в боях за Вільну Україну. Також не покидали мене думки про перспективи нашої боротьби, про можливість здобуття самостійної країни без зовнішньої допомоги, бо до цього часу провід ОУН і УПА розраховували на власні сили. На допомогу західних держав не можемо сподіватись, бо ці держави стали союзниками СРСР. На різку зміну світової політики також не можна розраховувати.

Село Малява було дуже свідоме. Такою ж була і родина Бачиків. Їхня мати була полькою, але виховала дітей в патріотичному дусі української землі. Два сини були в другій дивізії і ще за більшовиків були членами ОУН; доня була зв'язковою куща. Сидячи в криївці, чекали ми, коли буде триразовий стук до підлоги. То ми знали, що в селі спокійно і ми можемо вийти на поверхню вдихнути свіжого повітря. Мати Сокола тим часом готувала вечерю, яку ми з ним смачно з'їдали, бо сидячи цілий день в криївці, були досить голодні.

Одного вечора сидимо ми за столом. Вбігає молодший брат до хати і каже нам:

— Будьте уважні, бо біля третьої хати від нас є підвода НКВД.

Я кажу йому:

— Піди і довідайся, скільки їх там є.

Хлопець метнувся з хати, а за короткий час прибігає і каже:

— Там їх є шість.