Розділ «ЛИСТ СІV»

Сенека вітає свого Луцілія!

Я заховався у своїй номентанській садибі, врятувавшись, гадаєш, від чого? Від міста? Ні, від лихоманки, що вже підкрадалась до мене, вже сягала мене своєю рукою. Лікар, спостерігши збудженість і нерівність мого живчика, який порушив своє природне биття, сказав мені, що то, власне, початок тієї хвороби. Я тут же велів приготувати повіз. Хоч моя Павліна пробувала мене затримати, я все ж квапився з від'їздом. На вустах у мене були слова шанованого мною Галліона(1), який, захворівши в Ахайї на лихоманку, тут же зійшов на корабель, вигукуючи при тому, що то хвороба місцевості, а не його тіла. Я повторив це Павліні, яка не дає мені занедбувати свого здоров'я. Знаючи, що її життя мовби єдиним подихом пов'язане з моїм(2), я, аби подбати про неї, починаю дбати й про себе. От і виходить, що, ставши на старості літ у багато дечому відважнішим, я не користуюся з переваги свого віку. Мені приходить така думка, що, оберігаючи свою старість, я водночас оберігаю і присутню в ній чужу молодість. Отож, оскільки я не домагаюсь від Павліни, щоб вона мене сильніше любила, то вона домагається від мене, щоб я старанніше любив себе. Зрештою, треба бути поблажливим до благородних почуттів; деколи, навіть коли пригнічують обставини, задля своїх близьких мусимо хоч би й з мукою повернутись до життя,- зціпивши зуби, затримати готовий відлетіти останній подих. Адже доброчесна людина повинна жити не доти, поки приємно, а поки треба. Хто ні дружини, ані приятеля не цінує настільки, щоб заради них затриматися при житті, а вперто пориватиметься вмерти, той просто пестій. Коли того вимагає добро близьких, сильна духом людина повинна не тільки вгамувати бажання померти, але й саму смерть, коли вона почалась,- тільки б прислужитися близьким. Заради когось іншого повернутись до життя - ознака могутнього духу, і на це не раз спромагалися великі мужі. Але виявом найвищої людяності є, на мій погляд, також те, що свою старість, найбільша перевага якої - змога менше турбуватися про себе й сміливіше користа-тися з життя, ти бережеш пильніше, знаючи, що комусь із твоїх близьких вона мила, корисна й жадана. І вже навіть у цьому - джерело нашої радості й нагороди. Бо хіба ж то не найбільша приємність - бути настільки дорогим для своєї дружини, що через те й сам собі стаєш дорожчим? Отож моя Павліна може зарахувати на мою користь не тільки свій страх про мене, але також мій.

Питаєш, отже, як мені випала задумана подорож? Тільки-но я покинув гнітюче місто, а з ним - той нудотний запах димних кухонь, які, досить лиш розворушити їх, вивергають разом із сажею всі трійливі випари свого нутра,- відразу ж відчув переміну, що відбулася з моїм здоров'ям. А чи можеш уявити собі, скільки сил прибуло мені, коли я дібрався до виноградників? Пущений на пасовище, я накинувся на поживу. Я наче віднайшов себе самого. Мов не було тієї млявості тіла, яке, здавалося, хилилось до чогось недоброго. От і знову я весь поринув у свої заняття.

Місце тут важить небагато: головне, щоб душа належала собі, а вона, тільки б захотіла, знайде затишок навіть серед рою всіляких справ. А той, хто в пошуках дозвілля перебирає місцевості, всюди знаходить щось таке, що відволікає його увагу. Недарма Сократ, кажуть, вислухавши чиєсь нарікання на те, що йому не помагають подорожі, відповів: «Та й не диво: ти всюди їздив із собою». Як то добре було б декому, якби міг піти собі геть від себе самого! Бо люди так уже дошкуляють собі, так себе непокоять, псують, лякають! Яка з того користь - перепливати моря, переїжджати з міста до міста? Якщо хочеш позбутися того, що тебе гнітить, то не поможе побувати десь в іншому місці - треба самому бути іншим. От, скажімо, ти приїхав в Атени, чи на Родос, чи в будь-яку іншу, на твій вибір, країну. То що важитимуть тамтешні звичаї, раз ти приїхав туди із своїми власними? Наприклад, ти вважатимеш багатства благом - значить тобі допікатиме вбогість і, що найгірше,- вбогість уявна. Бо, хоча володітимеш великим майном, все ж будеш переконаний, що тобі бракує ще стільки, наскільки тебе перевищив багатством інший, заможніший. Вважатимеш благом почесті - тебе заболить, коли хтось стане консулом, а ще когось оберуть ним удруге; ти будеш заздрити кожному, чиє ім'я зустрічатимеш у щорічниках. Тебе настільки одурманить честолюбність, що, побачивши когось попереду, ти вже й не озиратимешся на задніх, начебто й нікого не було за твоєю спиною. За найбільше зло матимеш смерть, хоч у ній взагалі нема нічого злого, окрім того, що її бояться ще перед тим, аніж вона приходить. Тебе жахатимуть не лише небезпеки, а й підозріння: постійно тремтітимеш перед чимось примарним. Яка з того користь, що

...міст арголійських чимало.

Нам оминути вдалось, між стількох ворогів прослизнути?

Навіть спокій постачатиме тобі доволі страхів. Один раз занепавши духом, ти не довірятимеш навіть найбезпечнішій оселі. Звикла до нерозсудливого страху душа не здатна подбати й про власний рятунок: вона не уникає, а тікає. А хто спиною повернувся до небезпеки, того вона досягає найлегше. Найгнітючішим нещастям уважатимеш втрату когось із дорогих тобі людей,- а це так само нерозумно, як плакати над листям, яке опадає з приємних дерев, що прикрашають твій дім. На все, що тебе втішає, дивись так само, як на те листя, поки воно ще зелене. Якийсь випадок у той чи інший день відбере тобі того чи іншого з твоїх близьких. Але як листопад не лягає тягарем на душу, бо ж листя відроджується , так само легкою повинна бути втрата тих, кого любиш, кого вважаєш радістю свого життя, бо й ця втрата поповнюється, хоч ті, хто відійшов, не відроджуються.- «Отже, будуть іншими».- Але й ти будеш іншим: щоденно, щогодинно ти змінюєшся, стаєш іншим. Лишень чужі втрати - мов на видноті, а тут, оскільки ті переміни приховані, око їх не зауважує. Інших наче бистрина відносить з-перед наших очей, а нас самих - крадькома підточує, забирає по крихті. От про це ти не думаєш, не прикладаєш ліків до ран, а навпаки - сам собі сієш причини для тривог, на щось надіючись, у чомусь - зне-віряючись. А якщо покеруєшся розумом, то поєднаєш одне з другим: і сподіватимешся не без певної зневіри, й, зневіряючись, не втрачатимеш надії.

Чим може бути корисне подорожування саме по собі? Воно не стримає потягу до насолод, не погамує захланності, не пригасить гніву, не приборкає розгнузданого пориву любові, не врятує душі від інших напастей, не додасть розважності в судженнях, не розвіє хибних уявлень, а лишень на деякий час затримає твою увагу на чомусь новому, як ото дітвака захоплює щось небачене. До того ж мандрівки з однієї місцевості в іншу спричиняються до ще більшої непостійності духу, що допікає нам найчастіше, роблять його ще хисткішим, легковажнішим. Ось чому ті, хто так поривався в якийсь інший край, ще нетерпеливіше пориваються його покинути й, наче птахи, перелітаючи з місця на місце, ще й не приїхавши кудись, уже квапляться звідти виїхати. Подорожі, щоправда, допоможуть тобі дізнатися про інші племена, побачити незвичні обриси гір, небаченого обширу поля, зрошені непересихаючими водами долини, спостерегти природні особливості тієї чи іншої ріки: чи такої, що набухає від літньої повені, як Ніл, чи подібної до Тігру, який раптово ховається від ока, а далі, пропливши якусь відстань під землею, знову з'являється на поверхні в усій своїй величі, а чи такої, як Меандр,- вічний предмет вправляння та гри для всіх поетів,- ріки, яка, утворюючи незліченні коліна, то наблизиться до свого річища, то знов од нього відбіжить, так і не ввіллявшись сама в себе. Але ж ті подорожі не зроблять тебе ні кращим, ані розсудливішим.

Треба натомість не покидати філософських занять, спілкуватися з подвижниками тієї науки, щоб вивчити досліджене, дослідити - ще не вивчене. Так наш дух, який вартий того, щоб йому дати вихід із найжалюгіднішого рабства, повертає собі волю. Але поки не знатимеш, чого слід уникати, а до чого пориватися що необхідне, а що зайве, що справедливе, а ще "справедливе, доти не подорожуватимеш, а просто блукатимеш. Ніякої користі тобі не дадуть ті переїзди з місця на місце, адже мандруватимеш разом із своїми пристрастями, і твої біди йтимуть услід за тобою. Та якби-то лишень за тобою! Все ж була б хоч якась відстань, але ж ти не ведеш їх, а носиш у собі. Отож вони повсюдно тебе пригнічують, допікають однаковими прикрощами. Ось чому треба шукати не нових околиць, а ліків. Людина зламала собі, скажімо, гомілку чи вивихнула суглоб: не на повіз же їй сідати, не на корабель, а покликати лікаря, щоб він з'єднав переламану кістку або вставив вивих-нений суглоб на місце. Ну, а душу, що переламана й вивихнена у стількох місцях, гадаєш, можна зцілити переміною краєвидів? Надто поважна ця недуга, щоб ти міг її позбутись, прогулюючись у лектиці. Подорожування ще нікого не зробило ні лікарем, ані промовцем; місцевість не навчає жодного мистецтва. То невже ти готовий припустити, що мудрість - а вона ж найвища з-поміж усіх наук - можна знайти десь на дорозі? Не буває, повір мені, такої дороги, яка б вивела тебе кудись, де вже не засягають ні пристрасті, ні гнів, ані страх. А була б така - натовпом ринув би по ній рід людський.

Всі твої біди доти налягатимуть на тебе, доти вимучуватимуть тебе в усіх твоїх блуканнях морями й суходолами, поки носитимеш у собі причини тих бід. Дивуєшся, що тобі не допомагає втеча? Але ж усе те, від чого тікаєш,- з тобою! Тож виправ себе самого, скинь із себе тягар, а жадання, яких взагалі треба позбутись, утримуй в розумних межах. Одне слово, здери з душі всю ту нікчемність. Хочеш, аби твої подорожі справляли тобі приємність,- вилікуй свого супутника! Захланність буде коренитися у тобі до того часу, поки житимеш поряд із скупим та жадібним; пиха роздиматиме тебе доти, поки спілкуватимешся з гордієм. Поки ділитимеш своє житло з катом, поти й жорстокості не позбудешся. Приятелювання з чужолюбниками розпалюватиме твою хіть. Хочеш скинути з себе тягар пороків - одійди далеко від тих, хто подає приклад пороків. Скнара, спокусник, жорстокий, віроломний - ті, що завдали б великої шкоди, навіть якби були близько тебе, всі вони - в самому тобі. Перейди від них до кращих мужів: живи з Като-нами, з Лелієм, з Тубероном, а якщо тобі миліше спілкуватися з греками - бесідуй з Сократом чи з Зеноном: перший навчить тебе вмирати, коли це необхідно, другий - раніше, ніж буде необхідно. Живи з Хрісіппом, з Посідонієм. Вони передадуть тобі знання справ божественних і людських; вони повелять тобі бути дійовим і не тільки вміло промовляти, сиплячи словами для насолоди слухачів, але й гартувати свій дух, піднімати його проти погроз. Лиш одна є у цьому пливкому, бурливому житті гавань: зневажати все те, що може трапитись у майбутньому, стояти твердо й надійно, бути готовим грудьми сприйняти будь-який удар фортуни, не ховаючись, не вдаючись до втечі. Природа створила нас великодушними і, подібно до того, як одних звірів вона наділила жорстокістю, інших - хитрістю, а ще якихось - полохливістю, так і нам вона дала гідний хвали, високий дух, який шукає, де б йому жити найчесніше, а не найбезнечніше, дух, що дуже подібний до всесвіту, за яким, наскільки це дозволяє крок смертної людини, він слідує, з яким змагається. Він шукає простору й видноти, вірить, що його похвалять, що на нього звернуть увагу. Він - володар усього, він - над усім, отже, нічому не підлягає, ніщо не видається йому ні важким, ані таким, що могло б зігнути мужа.

Смерть і виснажливий

Труд - обличчя, жахливі для ока ,-

зовсім не видавалися б такими, коли б хтось міг глянути на них прямо, пробившись зором крізь темряву. Чимало такого, від чого вночі волос дибом стає, день обертає на сміх.

Смерть і виснажливий

Труд - обличчя, жахливі для ока.

Чудово сказав наш Вергілій: вони жахливі не насправді, а з виду, тобто не є такими, а лише видаються. Чи настільки вони страшні, як їх малює поговір? Та й чому, скажи, будь добрий, Луцілію, муж мав би лякатися труду, людина - смерті?

На кожному кроці зустрічаю таких, які вважають неможливим усе те, чого самі не можуть осягнути, й запевняють, що наші вимоги перевищують людську природу. Втім, наскільки я кращої думки про них! Адже й вони можуть усе це зробити, але не хочуть. А врешті, хто, взявшись до тих справ, зазнав коли-небудь невдачі? Кому не видались вони легшими, коли вже почав діяти? Не тому вагаємося, що важко,- важко тому, що вагаємося. Якщо потрібен приклад, візьміть Сократа, старця рідкісної витривалості, який зазнав чимало знегод, і все ж його не зламала ні вбогість, ще дошкульніша через домашні клопоти, ні труднощі,- а на його долю випали й ті, що пов'язані з військовим життям. Та йому не менше перепададо й дома: досить згадати його сварливу, лютої вдачі дружину(6), нетямких до науки дітей, що більше вдалися в матір, ніж у батька. Якщо добре обрахувати, то все своє життя він провів або на війні, або під тиранією, а що залишилося для свободи, то й воно було не менше жорстоким, ніж війна чи влада тиранів. Двадцять сім років точилися боїт; закінчились - і держава зі шкодою для себе потрапила під владу тридцяти тиранів, а більшість із них вороже ставилися до Сократа. Врешті - вирок за найтяжчими звинуваченнями: у зневазі до релігії, у зіпсутті молоді, яку він начебто наставляв проти богів, проти батьків, проти самої держави. А далі - в'язниця й отрута. І все це настільки не зворушило Сократа, що він навіть обличчям не змінився. Оце, власне, гідна подиву, рідкісна якість людського духу! Аж до самого кінця ніхто не бачив Сократа ні веселішим, ані сумнішим: весь час він був постійним, хоч такою непостійною була його доля.

Хочеш другого прикладу? Візьми Марка Катона, ближчого до нас у часі мужа, з яким фортуна повелася ще суворіше, ще завзятіше. На кожному кроці вона ставила йому перешкоди, навіть у самій смерті, але він довів, що мужня людина може не тільки жити, але й умерти всупереч волі фортуни. Все його життя пройшло або в громадянських війнах, або в час, коли ті війни вже визрівали. І про нього, не в меншій мірі, ніж про Сократа, можна сказати, що він жив серед рабства,- хіба що Гнея Помпея, Цезаря і Красса вважаєш прихильниками свободи. Ніхто не бачив, щоб іншим ставав Катон, хоч стільки разів іншими ставали обставини в державі: однаковим був в усьому - на посаді претора й тоді, коли його на ту посаду не обрано; при звинуваченні і в провінції, на зібранні народу, серед війська, і в годину смерті. Врешті, під час того трепету цілої держави, коли на одному боці стояв Цезар, підтримуваний десятьма найхоробрі-шими легіонами та допоміжними загонами чужоземних племен, а на другому- Гней Помпей, що сам-один міг дати достатню відсіч усьому, коли одні схилялись до Цезаря, інші до Помпея,- тільки Катон творив партію прихильників республіки. Якщо хочеш охопити думкою образ тих часів, то з одного боку побачиш простолюд і готову до всяких переворотів юрбу, з другого - оптиматів, вершницький стан і все, що було в державі шанованого й добірного; посередині ж залишилося двоє: республіка й Катон. Ти здивуєшся, кажу, побачивши, що

Тут і Атрід, і Пріам, і Ахілл, що обом їм ворожий ,