Розділ «ЛИСТ LXXXI»

Сенека вітає свого Луцілія!

Нарікаєш, що натрапив на невдячну людину. Якщо це вперше, то подякуй або долі, або своїй обачності. Втім, обачність у даному випадку послужить хіба для того, щоб зробити тебе недобрим. Адже, уникаючи невдячності, відступиш і від добродійств: боячись, аби не пропали вони даром в інших, доможешся того, що пропадуть вони в тебе. Але хай краще зостануться невіддячені, ніж незроблені. Сіяти треба й після поганого жнива. Не раз усе те, що пропадало через постійну безплідність поганого грунту, надолужувалося щедрим урожаєм лишень одного року. Заради того, щоб надибати хоч одну вдячну людину, варто випробувати й невдячних. Ніхто в добродійствах не має аж такої певної руки, щоб не помилявся. Але хай хибить, тільки б іноді влучав. Після бурі, що розтрощила корабель, знову пускаються в море. Лихваря не прожене з торговиці розтратник. Життя скоро закостеніє у лінивій бездіяльності, якщо треба буде відійти від усього, що знеохочує нас перешкодами. Тебе ж хай ті перешкоди зроблять ще діяльнішим. Адже за непевну щодо успіху справу потрібно братися раз по раз саме з тим, щоб колись нам таки пощастило.

Але все це я достатньо обговорив у тих книжках, які названо «Про добродійства». Тут, мабуть, варто глибше вникнути в питання, яке, на мій погляд, не було там належно роз'яснене: чи той, хто нам спочатку посприяв, а потім нашкодив, розрахувався з нами і звільнив нас від боргу? Якщо хочеш, додай ще те, що він значно більше опісля нашкодив, аніж перед тим посприяв. Хочеш знати слушне рішення безстороннього судді? Він урівноважить одне другим і скаже: «Хоч кривда й вагоміша, але ту частку, якою вона переважила, я зараховую до добродійства». Більше зашкодив? Але ж допоміг раніше! Треба й час взяти до уваги. Очевиднішим, ніж вимагало б нагадування, є ще й таке питання, яке мусимо поставити: чи допоміг добровільно і чи не нашкодив, бува, мимовільно? Адже, обговорюючи добродійства і кривди, необхідно враховувати намір. «Я не хотів робити добра: схилили мене чи то чемність, чи наполягання, чи сподіванка вдячності». З яким серцем подано, з таким же й має бути віддано: на терези слід класти не те, скільки хто дає, а з якого серця той вчинок вийшов. А тепер відкладімо припущення. Добродійство хай буде добродійством, кривда, що виявилась більшою від нього,- хай буде кривдою. Доброчесна людина кластиме на вагу тягарці, мовби ошукуючи себе саму: де добродійство, там щось додасть, де кривда - відніме. Інший, ще м'якший суддя (саме таким я б волів бути), вважатиме своїм обов'язком зовсім забути кривду, а пам'ятати лише про добродійство.- «Але,- заперечиш,- хіба справедливість не вимагає віддати кожному належне: вдячністю платити за добро, помстою чи принаймні неприязню - за кривду?» - Це так, але тільки тоді, коли один хтось завдав нам кривди, інший - зробив добро. Бо якщо ті два вчинки - від однієї і тієї ж особи, то добродійство загладжує кривду. Адже тому, на кого не варто гніватись, навіть якби він попередньо не прислужився нам, ми зобов'язані чимось більшим, ніж вибаченням, якщо він скривдив нас після свого доброго вчинку. Але я не зрівнюю тих двох різних вчинків. Зрозуміло, більше ціню добродійство, а не кривду. Проте не всі, хоч і почуваються до вдячності, знають, якою міркою треба віддавати за отримане добро. Навіть перший-ліпший з юрби, неосвічена, недалека людина, може відчувати вдячність, особливо після тільки-но отриманого добродійства, але він, кажу, не знає, скільки за це винен. Лише мудрець може належно оцінити кожну річ. Бо дурень, про якого щойно мовилось, хоч би й не позбавлений був доброї волі, повертає борг або менший, ніж треба, або не тоді й не там, де випадало б це зробити. Те, чим слід було б віддячитись, він мовби проливає чи розкидає. Аж диво бере, наскільки припасовані деякі слова до відповідних речей, наскільки докладно давній звичай мовлення окреслив ті речі найвиразнішими знаками, які вказують нам наші обов'язки. Ось ми кажемо, що хтось комусь «відніс» вдячність; відносити - значить добровільно приносити те, що ти винен. Не говоримо ж «віддав» вдячність: віддають же й ті, від кого вимагають, аби вони віддали, як і ті, хто це робить супроти своєї волі, з примусу, робить будь-де або через будь-кого. Не кажемо, що хтось «відклав» або «сплатив» добродійство: не підходить тут жодне із слів, що стосуються виплати боргу. «Відносити», повторюю, значить нести якусь річ тій людині, в якої ти її отримав. Отже, це слово означає добровільну дію: хто відніс, той зробив це самохіттю.

Мудрець усе розважить сам із собою: скільки отримав, від кого, коли, де, в який спосіб. Тому не можемо погодитися з думкою, що хтось інший, крім мудреця, вмів би належно віддячитися. Також обдарувати добродійством ніхто не зможе краще, ніж мудрець,- той, хто з більшою радістю дає, ніж інший - отримує. Хтось може зарахувати це до тих наших висловів, які всім видаються несподіваними (греки називають їх рагайоха), й запитає: «Отже, крім мудреця, ніхто більше не спроможний віддячитися? Ніхто своєму вірителю не зуміє віддати боргу ані, купуючи якусь річ, розрахуватися з продавцем?» - Щоб ми не наразились на ненависть, то знай, що те ж саме говорив Епікур. Та й Метродор каже напростець, що тільки мудра людина вміє бути вдячною. Далі він же дивується, як це ми стверджуємо: «Тільки мудрець уміє любити, тільки мудрець може бути другом». А хіба ж віддяка не є частиною і любові, й дружби? Таж вона навіть поширеніша, її звідує більша кількість людей, ніж справжню дружбу. А ще його дивує наше міркування, що лише мудрецеві притаманна вірність, начебто й сам він такого не говорив! Чи, може, вважаєш, що на вірність натрапиш у того, хто не вміє віддячитись? Тож хай перестануть неславити нас за те, що ми, мовляв, ширимо зухвалі й неправдоподібні твердження, і нехай знають: лише у мудреця є справжні чесноти, а в юрби - хіба що мана, хіба їхні подоби. Ніхто не вміє віддячитись, окрім мудреця. Віддячується і нерозумний, але як знає, як може; бракує йому не бажання, а вміння: бажання навчатись не треба. Мудрець усе зіставить і порівняє, адже добро може бути більшим чи меншим залежно від того, коли, де та з яких міркувань його зроблено. Не раз усі багатства, що потоком заполонювали дім, не були такою підмогою, як тисяча денаріїв(1), коли їх дали у відповідну мить. Є ж у тому різниця, чи обдаруєш когось, чи поспішиш із допомогою; чи врятує когось твоя щедрість, чи просто примножить його достатки. Нерідко дарунок буває малим, а користь від нього велика. А хіба ж не суттєва, на твою думку, різниця, чи зі свого гаманця взяв, аби зробити комусь приємність, чи, скориставшись дарунком, обдаровуєш іншого?

Але, щоб не повертатись до речей, які ми вже докладно дослідили, додам: зіставляючи добродійство і кривду, доброчесна людина винесе найсправедливіше рішення, але все-таки сприятиме добродійству - саме до нього вона схильна. Велике значення в подібних справах має, зрозуміло, й особа. Ти, скажімо, зробив мені послугу щодо мого раба, а от щодо батька - скривдив. Або: ти врятував мені сина, але занапастив батька. Так мудрець перебере по черзі все, що можна порівняти і, якщо різниця буде невеликою, то він вдасть, що не помітив її. Але й тоді, коли кривда значно переважить добродійство, він усе ж вибачить, але за умови, якщо вибачливість не суперечитиме справедливості та обов'язкам щодо інших людей, тобто якщо кривди завдано тільки йому одному. Стисло кажучи, при розрахунку він не буде прискіпливим і легко погодиться, щоб од нього зажадали більше, ніж він винен. Не поквапиться й на те, аби понесеною кривдою поквитатися за отримане добро. Схилиться до того, поверне все так, щоб почуватися зобов'язаним, щоб хотіти віддячитись. Адже на хибній стежці той, кому приємніше отримувати добродійство, ніж його виявляти. Наскільки відрадніше на серці в того, хто віддає борг, аніж у того, хто бере в позичку, настільки ж веселішим повинен бути той, хто звільнюється від найбільшого боргу - отриманого добродійства, ніж той, хто бере на себе його тягар. Невдячні помиляються ще й в тому, що, розраховуючись із вірителем, сплачують йому додачу, а користання з добродійства вважають дармовим. Але й тут борг зростає з перебігом часу: наскільки пізніше сплачуєш, настільки більше мусиш платити. Лише невдячний віддає належне за добродійство, не долучаючи й відсотків. Отже, ще й таку річ візьме до уваги мудрець, зіставляючи прибутки й витрати.

Треба докласти всіх зусиль, щоб наша вдячність була якомога більшою. Адже вона - це наше власне добро, подібна до справедливості, з якої не користають, як це прийнято вважати, лишень інші: значною частиною вона повертається до того, хто чинить справедливо. Кожен, хто посприяв іншому, посприяв і собі. Кажу це не в тому розумінні, що той, хто отримав допомогу, сам поспішить допомогти, а той, кого захистили,- захистити, що добрий приклад по колу повертається до того, хто його подав, як погані приклади звалюються на голову зловмисників і вони, в свою чергу переносячи кривду, вже не знаходять жодного співчуття, бо самі ж ділом довели, що така кривда можлива,- ні, я лише хочу вказати на те, що цінність усіх чеснот - у них самих. Ми ж не задля нагороди живемо чесно: платою за добрий вчинок є саме те, що ми спромоглись на нього. Віддячуюсь не з тим, аби своїм прикладом заохотити когось до нової послуги, але щоб учинити щось найприємніше, найблагородніше. Віддячуюсь не тому, що це корисно для мене, а тому, що приємно. А щоб ти повірив мені, скажу таке: якщо для того, щоб бути вдячним, я буду змушений видатись невдячним, якщо відплатити за добродійство я зможу не інакше, як під виглядом кривди, то я з найспокій-нішою душею ітиму через саму ганьбу, тільки б не відхилитись від того, що вважатиму чесним. Ніхто, на мою думку, не цінить доброчесності так високо, ніхто настільки їй не відданий, аніж той, хто пожертвував славою бездоганної людини, щоб тільки не пожертвувати сумлінням. Отже, як я вже казав, твоя вдячність більше прислужиться для твого власного добра, ніж для добра інших, їм випадає щось цілком буденне, звичне: знов отримувати те, що було дане комусь; тобі, навпаки, - величне, властиве лише найблаженнішому стану душі: виявляти вдячність. Адже якщо злостивість робить людей нещасливими, а доброчесність - блаженними, якщо бути вдячним - це чеснота, то, виходить, що ти віддав річ цілком звичну, а придбав - неоціненну: усвідомлення вдячності, що випадає на долю лише божественної, щасливої душі. Протилежні почуття налягають на душу тягарем найбільшого нещастя: невдячний неодмінно буде нещасливим, хоча ні - він уже ним є. Тож уникаймо невдячності, і то не задля когось іншого, а задля нас самих! Адже інших ми, так би мовити, лише легко забризкуємо своєю нікчемністю, а те, що є в ній найгіршого, скажу, найгустішого, залишається вдома і гнітить господаря, що й мав на увазі наш Аттал, повторюючи: «Злобливість сама ж випиває найбільшу частку своєї отрути». Отрута, яку змії випорскують на погибель комусь іншому, але зберігають без жодної шкоди для себе, анітрохи не подібна до тієї, про яку йдеться: вона, на противагу зміїній, страшна саме для тих, хто її виношує в собі. Невдячний сам себе мучить і з'їдає: ненавидить те, що отримав, бо треба повернути, тому всіляко його применшує, натомість кривди перебільшує, роздуває. То хто може бути нещасливішим від того, з чиєї пам'яті випадають добродійства, а реп'яхами тримаються лише кривди? Мудрість, навпаки, прикрашує кожне отримане добродійство, поручає його сама собі, втішається, постійно про нього згадуючи. Погана людина звідує тільки одну, та й то короткотривалу, насолоду,- коли отримує якесь добродійство; мудрий черпає з нього тривалу, навіть безмежну радість. Великою втіхою для нього є не стільки щось отримувати, скільки сама думка про те, що він отримав, бо власне в тому - постійність, непроминальність його надбання. Про все інше, що було зроблене йому на шкоду, він забуває, і то не з недбальства, а тому, що хоче забути. Не обертає все на гірше, не дошукується, кого б то звинуватити у своїй біді,- людські огріхи приписує радше випадковості. Не наговорить на людину, піймавши її на якомусь необачному слові чи погляді. Що б там не трапилось, усе злагіднить доброзичливим поясненням. Не запам'ятовує радше кривду, ніж добродійство. Поки може, намагатиметься берегти в пам'яті все колишнє, краще, і тільки тоді, коли вчорашні його добродійники зроблять йому так багато прикрого, що різниця буде очевидною, навіть коли дивитись на те крізь пальці, він змінить до них своє ставлення, але й то лиш настільки, що й після великої кривди буде з ними у таких стосунках, як був ще до тих їхніх добродійств. А якщо кривда врівноважується добродійством, то в душі таки залишається щось від колишньої зичливості. Як на суді при рівному розподілі голосів прийнято звільняти обвинуваченого, як назагал при кожному сумніві людяність радить схилитись до кращого, так і душа мудреця, якщо чиїсь добрі діла зрівнялись із шкідливими, перестане бути зобов'язаною до вдячності, але не перестане до неї пориватися,- поводитиметься так, як поводиться той, хто сплачує борг після того, як угоду укладено вже з новим вірителем.

Ніхто не може бути вдячним, поки не зневажить усього, що скаламучує розум юрбі. Якщо хочеш віддати належне твоєму добродійнику, то доведеться і на вигнання піти, і кров пролити, й змиритися з нестатками, і стерпіти, коли ганьбитимуть, обливаючи брудом, твоє чесне ім'я. Вдячна людина чимало коштує для себе самого. Для нас же немає нічого дорожчого над добродійство, поки його домагаємось, і нічого дешевшого,- коли його отримаємо. Поцікавишся, яка причина того, що ми поспішаємо забути отримане добро? Прагнення отримати ще. Думаємо не про те, чого ми домоглися, а про те, чого ще маємо домагатися. На манівці зводять нас багатства, почесті, влада - все те, що вважаємо цінним, а що насправді не варте й шеляга. Не вміємо визначити ціни речам, щодо вартості яких треба радитись не з поголосом, а з самою природою тих речей. Вони ж не мають у собі нічого незвичайного, що приковувало б нашу увагу, окрім того, що ми просто звикли ними захоплюватися.

Хвалимо ті речі не тому, що їх треба жадати, а навпаки: жадаємо їх тому, що вони розхвалені; як помилка окремих людей призводить до помилки загалу, так само й помилка загалу веде до помилки окремих людей. Отож, як в усьому іншому, так і тут приєднаймось до загальної думки: ніщо не може бути чеснішим, ніж схильна до вдячності душа. Це підтвердять окликами всі міста, всі племена, навіть серед варварів. Щодо цього дійдуть згоди і добрі, й лихі люди. Одні полюбляють насолоду, інші воліють труднощі; ті вважають біль найбільшим злом, ці - взагалі не зараховують його до зла. Хтось назве багатство найвищим благом, а ще хтось інший скаже тобі, що воно придумане на згубу людському роду і що найбагатший з-поміж людей той, кого фортуна не знайде чим обдарувати. Але серед такої різноманітності суджень усі ствердять, як-то кажемо, в один голос, що треба віддати належну дяку тим, хто зробив добро. Юрба, хоч незгідлива в усьому іншому, тут буде однодумною. І все ж за добродійства ми платимо кривдами. Перша причина нашої невдячності в тому, що не можемо віддячитись у належний спосіб. Божевілля сягнуло такої межі, що зробити комусь велике добродійство - річ вельми небезпечна: є такі, що, вважаючи ганьбою не віддячитися, були б раді, якби взагалі не стало того, кому мають віддячитися. Отож, бережи для себе, що отримав. Я нічого не домагаюся, нічого не прошу в обмін: хай принаймні буде безпечним для мене допомогти комусь іншому. Не буває грізнішої ненависті, ніж та, яку породжує сором за невіддячене добродійство.

Бувай здоров!