Розділ «ЛИСТ XLIII»

Сенека вітає свого Луцілія!

Ти запитуєш, звідки я міг про це довідатися, хто розповів мені про твої задуми, адже ти й словом нікому про них не прохопився. Той розповів, хто знає про все найбільше: людський поголос. «Як це? - здивуєшся.- Чи належу до таких, за ким ходить поголос?» - Коли міряєш себе, не озирайся на ті місця, звідкіля ти вийшов,- подивися, де зараз живеш. Що височить над усім по сусідству, те й вважаємо великим. Величина ж не має якоїсь певної міри: щось є великим або малим лише завдяки порівнянню. Корабель, скажімо, видаватиметься величезним на річці, крихітним - на морі. Кермо для одного судна буде надто великим, для іншого - надто малим. Хоч як применшуй себе у своїх очах, нині ти у провінції(1) - велика постать. Усяк там розпитує, вивідує, що поробляєш, як обідаєш, на чому спиш. Ось тобі ще один привід, аби в житті бути обачливим. Але щасливим уважай себе тоді, коли зможеш жити в усіх на видноті, коли стіни тебе захищатимуть, а не приховуватимуть. Та ми переважно такої думки, що стіни не для того, аби безпечніше жити, а для того, щоб непомітніше блудити. Скажу тобі одну річ, з якої можеш судити про наші звичаї: ледве чи знайдеш такого, хто б наважився жити при навстіж одчинених дверях. І не диво: дверників придумала наша соромливість, а не наша гордість. Живемо так, що зненацька побачити нас - значить застукати на гарячому. Та яка з того користь, що ховатимешся, уникаючи людського ока, людського вуха? Чисте сумління може скликати цілу юрбу, нечисте -- навіть на самоті мучиться страхом та неспокоєм. Якщо чесні твої вчинки, то хай про них знає увесь світ; якщо ганебні, то яка з того втіха, що про них ніхто не знає? Ти знаєш!.. Нещаслива ж ти людина, раз не зважаєш на того свідка!

Бувай здоров!