Розділ «ЛИСТ LIX»

Сенека вітає свого Луцілія!

Велику насолоду я почерпнув з твого листа (дозволь мені користуватися словами у їхньому широкому значенні, а не у вузькому, якого надають їм стоїки). Насолоду зараховуємо до пороків. Що ж, хай так буде, але цим же словом означаємо й стан душевної радості. Знаю, що насолода,- якщо слова, кажу ще раз, зіставляти з нашим списком,- річ ганебна, а радість - це здобуток одних лиш мудреців, бо ж вона - не що інше, як високий злет душі, впевненої у власних, непідробних благах. Але у повсякденній мові кажемо, приміром: для нас велика радість, що якийсь там чоловік став консулом, що хтось одружився, у когось народилася дитина, хоч усе це настільки далеке від радості, що нерідко стає початком біди. Невід'ємною ж ознакою радості є те, що вона ні перерватися не може, ні обернутись у свою протилежність. Отож, коли наш Вергілій каже: «Радості духу порочні»(1), то звучить воно гарно, але не вельми правдиво, бо радість не буває порочною. Очевидно, йшлося про насолоди, от він і висловив тут те, що хотів: сказав про людей, які втішаються своєю бідою. І все ж я не помилився, сказавши, що почерпнув з твого листа велику насолоду, бо, хоча радість непросвіченої людини справді викликана чимось гідним, то її неусвідомлені, готові стати чимсь цілком іншим почуття я все одно назву насолодою - непомірною, невгамовною, оскільки виникла із хибної думки про благо.

Але, щоб повернутись до суті, послухай, чим мене втішив твій лист. Володієш словами. Мова ні вище не підбиває тебе, ані не затягує далі від тієї межі, яку ти намітив. Не одного писаку якесь гарне слівце заводить на такі манівці, про які він і не думав, беручися за стилос. Але з тобою того не трапляється: все в тебе стисле, доречне. Говориш стільки, скільки хочеш, і більше виражаєш, ніж говориш. А це вже ознака чогось вагомішого: видно, що й твоїй душі немає місця для зайвого, роздутого. Знаходжу в тебе й переносні вислови, не настільки сміливі, щоб їх слід було остерігатися. Знаходжу також образи, і якщо хтось забороняє нам користуватися ними - мовляв, лише поети мають на них право,- то такий, гадаю, не читав нікого з давніх, котрі, промовляючи, не ганялися за оплесками. Так ось у них, хоч вони й говорили по-простому, викладаючи саму суть справи, аж рясніє алегоріями, і я вважаю, що тут вони необхідні не з тих міркувань, з яких їх уживали поети, але щоб служити мовби опорами нашій слабості, щоб і промовець, і слухач ясно уявляли собі, про що йдеться.

Ось я перечитую Секстія, гострої думки мислителя, що писав по-грецькому, але в дусі римської філософії. Мене вразив один із його образів. Там, де ворог може напасти з будь-якого боку, військо йде, вишикувавшись квадратом, готове до бою. Так само, за його словами, повинен робити й мудрець: мусить розставити свої чесноти по всіх боках, аби тут же, тільки-но звідкілясь з'явиться небезпека, протиставити їй свою оборону, яка без жодної метушні відгукнулася б на найменший знак того, в чиїх руках влада. Ми ж бачимо, як у військах, що їх очолює досвідчений полководець, наказ вождя чують одночасно всі загони, розставлені в такий спосіб, аби поданий однією людиною знак оббіг одразу всю піхоту та всіх вершників. А наскільки це, за словами Секстія, необхідніше нам! Бо ж вояки часто без причин бояться ворога, і найпідозріліший, на їхню думку, шлях виявляється для них найбезпечнішим. Для глупоти ж ніде нема спокою: страх дошкуляє їй як зверху, так і знизу; трепет проймає її з одного і з другого боку, небезпеки то наступають їй на п'яти, то забігають попереду; все її лякає, вона не готова ні до чого, жахається навіть підмоги. Натомість мудрець захищений від будь-якого нападу, він завжди пильний, і хай наскочать на нього чи то вбогість, чи горе, чи зневага, чи страждання - він не відступить: безстрашно стане проти всього ворожого, пройде через усе вороже. Скільки-то всього і в'яже нас, і знесилює! Надто довго ми купались у своїх пороках - важко відмитися. Ми ж не тільки забруднені, а й пройняті ними.

Але, щоб не стрибати від образу до образу, спробую вияснити, чому так цупко тримається нас глупота - питання, над яким часто розмірковую наодинці. По-перше, тому, що не досить рішуче відганяємо її від себе й не повною силою пориваємось до свого рятунку; по-друге, ми замало довіряємо тому, що відкрили мудрі люди, скупо черпаємо з їхніх відкриттів, та й наші зусилля не співмірні тій великій справі, за яку беремося. Та чи може бути достатнім наше вміння протистояти порокам, якщо достатнім для тієї науки вважаємо лише час, коли не віддаємося порокам? Ніхто з нас не сягнув глибини мудрості •- ми схопили нашвидкуруч лише те, що на поверхні; зайняті своїм, були певні, що виділили для філософії аж надто багато часу. Але найбільша завада для нас - це те, що дуже скоро самі собі подобаємося. Хай-но хтось назве нас прекрасними, розважними, мало що не святими людьми - тут же погоджуємось. Не вдовольняємося скромною похвалою: приймаємо як належне все те, що нагромаджує на нас безсоромна влесливість. Мовчки притакуємо тим, хто стверджує, що ми - найкращі, найрозумніші з-між усіх, хоча знаємо, що та похвальба йде з брехливих уст. Настільки вже догоджаємо собі, що хочемо хвальби навіть за те, в чому найменше її заслуговуємо. Винахідливий у катуваннях радо слухає про свою лагідність, грабівник - про своє благородство, пияк і розпусник - про свою зразкову поміркованість. То хто б то, вірячи у власну бездоганність, захотів стати іншим? Александр, коли розгулював уже по Індії, спустошуючи війною навіть сусідам не дуже-то відомі племена, при облозі якогось міста об'їжджав мури - приглядався, де в них найслабше місце, й тут був поранений стрілою, але не зійшов з коня і продовжував об'їзд. Потім, коли вгамувалася кров, рана зашкарубнула і почала сильніше допікати болем; нога, висковзнувши із стремена, безсило звиснула, поволі задерев'яніла, й Александр, змушений поступитися, мовив: «Усі присягаються, що я - син Юпітера, але ось ця рана так і кричить усім, що я - лише людина». Робімо ж і ми так само! Коли влесливість відповідною мірою зробить кожного з нас дурнями, скажімо й ми: «Називаєте мене розважним, а я ж сам бачу, скільки-то непотрібного ще вабить мене, скільки шкоди сам собі прагну завдати! Не розумію навіть того, чому ситість навчила тварин: яка міра повинна бути у їжі та питті,- не знаю досі, скільки я спроможний вмістити».

Тепер послухай, як дізнатися, що ти ще не став мудрецем. Мудрець завжди повен радості, веселий, погідний, незворушний; він живе нарівні з богами. А візьми себе: якщо не буваєш сумним, якщо тебе не турбує жодна сподіванка на майбутнє, якщо твоя душа і вдень і вночі, зберігаючи рівновагу, перебуває в піднесенні, якщо вона вдоволена собою, значить, ти сягнув вершини людського щастя. Але якщо ти жадаєш насолод, хоч би якими були вони й звідки б не походили, то знай, що стільки тобі бракує мудрості, скільки й радості. Ти прагнеш дотягтися до них, але ходиш блудом: сподіваєшся дійти до своєї мети через багатство, через почесті, одне слово, шукаєш радості серед турбот. А тим часом усе те, до чого так пориваєшся, начеб воно могло дати тобі веселість і насолоду, власне і є джерелом страждань. Усі ми, кажу ще раз, поспішаємо до радості, але як домогтись її, великої, неперехідної,- не знаємо. Один шукає її за бенкетним столом, серед розкошів, другий - у честолюбстві, в юрбі клієнтів, що заполонюють його подвір'я, інший - у коханках, ще хтось - у вільних науках, якими хизується, та в інших читаннях, які нічим не можуть зарадити людині. Всіх їх ошукують хисткі, хвилинні втіхи, подібні до сп'яніння, коли за якусь годину веселого божевілля треба розраховуватися довгою нудотою, або ж до оплесків та вигуків захопленої юрби, за що мусимо платити або й поплатитися величезними клопотами. Думай, отже, про те, що найцінніший плід мудрості - постійна радість. Душа мудреця - наче той обшир, що понад місяцем: там завжди мірне сяйво. Врешті, маєш заради чого потрудитися: мудреця ніколи не полишає радість. А така радість народжується з усвідомленням чеснот. Радіти може лише мужня, справедлива, поміркована людина.- «То що,- запитаєш,- дурні й лиходії не радіють?» - Не більше, ніж леви, що впали на здобич. Коли вже геть виснажаться від вина й насолод, коли світанок застукає їх у розпусті, коли так уже догоджають собі, що тіло, не вміщаючи тих ласощів, починає гноїтися,- ось тоді, нещасні, згадують слова Вергілія:

Як у веселощах марних ми ніч одгуляли останню,

Знаєш ти сам(2).

І справді, розбещені гультяї проводять в оманливих радощах кожну ніч саме так, мовби вона була останньою. Але та радість, що є супутницею богів, як і тих, хто у суперництві з богами, та радість не переривається, не вичерпується: вона б вичерпалась, якби була позиченою. А що вона - не чужий дарунок, то й ні від кого не залежить. Те, чого доля не дає, того їй і не відібрати.

Бувай здоров!