Розділ «ЛИСТ СІІ»

Сенека вітає свого Луцілія!

Як робить нам прикрість той, хто будить нас саме тоді, коли бачимо милий сон,- адже позбавляє насолоди, хоч оманливої, а все ж дуже подібної

до справжньої,- так і твій лист мовби скривдив мене: відвернув від гарної думки, якою я захопився і, якби не перешкода, снував би її далі. Приємно було розмірковувати над безсмертям душі,- далебі, навіть вірити в те безсмертя! Якось легко я пішов за думками великих людей, які радше обіцяють, ніж доводять цю неоціненну можливість. От і я віддався тій небесній надії. І вже сам собі почав бути тягарем, уже став гордувати рештками свого немічного віку, готовий ступити в безмір часу, ввійти у володіння всіма віками, але тут я отримав твого листа - й раптом, отямившись, позбувся такого чудового сну! Але, розрахувавшися з тобою, я знову повернусь до того сну і надолужу втрачене. На початку листа ти закидаєш мені, мовби я не зовсім з'ясував питання, де намагався довести, що посмертну славу, як твердять наші, можна вважати благом. Бо я, мовляв, не спростував висунутого проти нас закиду, а саме, що не буває блага, яке б складалось із віддалених між собою в часі частин, а те благо, про яке йдеться, власне, складається з таких частин. Те, що хочеш з'ясувати, належить, Луцілію, до того ж питання, але займає окреме місце, тому я наразі відклав не тільки ту справу, але й дещо інше, пов'язане з нею. Часто, як сам знаєш, з моральними питаннями переплітаються питання, що стосуються мислення. От я і зайнявся тією частиною, яка безпосередньо в'яжеться із звичаями,- замислився, чи не є чимось нерозумним і зайвим посилати свої турботи ген аж за останній день життя,- скажімо, про те, чи пропадають наші блага разом з нами; чи залишається щось від того, хто став нічим; чи можна здобути або намагатися здобути якусь користь із того, чого, поки воно настане, вже не відчуватимемо. Все це має причетність до звичаїв, отже, знайшло в нас належне місце. А ті міркування, Що їх висувають проти нас діалектики, треба було відокремити, от я і лишив їх осторонь. Але тепер, оскільки ти вимагаєш від мене всього, то я викладу тобі все, що вони говорять, а відтак спростую кожен їхній закид.

Одначе мої заперечення будуть незрозумілими, якщо я не попереджу їх певним вступом. Що я хотів би попередньо сказати? Є тіла цілісні; до них належить, наприклад, людина. Є, крім того, складені - скажімо, корабель, будинок, інші предмети, різні частини яких поєднані в одну цілість. А є ще й такі, що складаються з віддалених між собою частин, - тіла, чиї члени існують окреміш-ньо. Сюди можна віднести, приміром, військо, народ, сенат. Так ось ті члени, з яких творяться подібні тіла, сполучаються між собою правом або суспільними обов'язками, а за своєю природою вони роз'єднані, поодинокі. Що я хотів би ще зауважити попередньо? Вважаємо, що не може бути блага, яке б складалося з віддалених між собою частин. Єдине благо - мусить бути охоплене й кероване єдиним духом; у єдиного блага - також єдина сутність. А це, коли б ти часом забажав, доводиться саме по собі, і все ж мені довелось ті речі обговорити, бо проти нас повертають нашу таки зброю.- «Ви твердите,- кажуть нам,- що нема блага, яке б складалося з віддалених частин. Але ж визнання - це сприятлива думка доброчесних людей. Бо як слава не може спиратись на висловлювання лиш однієї людини, а неслава - на осуд лиш когось одного, так і для визнання недостатньо подобатись тільки одній доброчесній людині. Тут потрібна однакова думка багатьох видатних і шанованих мужів. Отже, визнання постає із суджень багатьох людей - значить, із віддалених одна від одної частин, а через те не може бути благом. Визнання - це хвала, яку доброчесні складають доброчесним. Хвала - це мова; мова - це слова, що мають окреслене значення; а слова, хоч би й виходили з уст доброчесних людей,- це ще не благо. Адже не все, що робить доброчесна людина, благо. Доброчесний може й у долоні бити, й свистати, але навіть той, хто все в ньому подивлятиме, не назве благом ні плескання в долоні, ні свисту, ані, скажімо, його чхання чи кашлю. Отже, визнання - не благо. Врешті, скажіть нам, чиїм воно б мало бути благом: того, хто хвалить, чи того, хто похвалений? Якщо вважаєте, що воно - благо похваленого, то це такою ж мірою смішно, якби ви, приміром, твердили, що моїм благом є те, що хтось інший при доброму здоров'ї. Втім, хвалити гідних похвали - почесна справа. Йдеться, отже, про благо того, хто так діє, а не про нас, кого хвалять. А це, власне, й треба було нам довести». Тепер побіжно відповім на все зокрема. По-перше, досі ще не встановлено, чи таки справді не може бути такого блага, яке складалося б із віддалених частин: обидві сторони наводять свої докази. По-друге, чи слава дійсно вимагає багатьох голосів? Гадаю, достатнім для неї може бути судження й одного доброчесного мужа, адже й хтось один доброчесний може визнати нас доброчесними.- «В такому разі схвалення лиш однієї людини може дати підставу для розголосу, як і злослів'я однієї людини - для поголосу? Слава, як на наш погляд, вимагає ширшого розповсюдження і погодження багатьох».- Але ж добрий розголос і злослів'я - цілком різні речі. Запитаєш, чому? Бо якщо про мене гарно висловлюється хтось із доброчесних мужів, то це те ж саме, якби такої думки були всі доброчесні: всі ж вони, пізнавши мене, відчули б одне й те ж саме. їхні судження однакові, вони збігаються, бо рівною мірою проникнуті правдою, тому й не можуть розбігатися. Ось і виходить, мовби всі вони судять однаково, а це, кажу, тому, що інакше вони й не можуть судити.- «Але ж для слави чи розголосу недостатньо думки липі когось одного».- Так ось: тут судження одного має таку ж вагу, що й усіх разом, оскільки воно буде одне й те ж саме у всіх, якщо їх опитаєш; а там думки зовсім не подібних між собою людей, звісно, будуть розбігатися, бо знайдеш у тих людей мінливі настрої, постійні сумніви щодо всього, хитання, підозріння. Гадаєш, такі люди можуть дійти єдиної думки? Навіть коли візьмеш когось одного з них, то й він не тримається однієї й тієї ж Думки! Доброчесному ж до вподоби лише правда, а в правди - одна суть, одне обличчя; всі інші, якщо й погоджуються між собою, то хіба в чомусь хибному, а хибне ніколи не буває постійним - воно змінюється, саме собі суперечить.- «Але похвала - це не що інше, як голос, а голос не може бути благом».- Коли говорять, що визнання - це хвала, якою доброчесні наділяють доброчесних, то мають на увазі не голос, а саме переконання. Хай доброчесний похвалить когось по думки, то це все одно буде похвалою. До того ж хвала - це щось одне, а похваляння - щось інше: останнє потребує голосу. Ніхто ж не говорить про «надгробну хвалу», а про «похвальне слово», а це вже полягає на мовленні. Коли вважаємо, що хтось гідний хвали, то розраховуємо не на те, що про нього говоритимуть, а якої думки будуть про нього. Отже, хвалою буде й те, коли мовчки про когось гарно думатимеш, наодинці подивляючи його доброчесність. Далі, як я вже сказав, хвала висновується з душі, а не зі слів, які є лише виявом того усвідомленого почуття - доносять його до інших людей. Хвалить той, хто вважає ту похвалу потрібною. Коли наш славний трагік(1) говорить, що чудово, коли «нас хвалить хвалений муж», то він має на увазі гідного хвали мужа. І коли так само давній поет каже: «Хвала живить мистецтва», то зовсім не має на увазі вихваляння, від якого хіба занепадає будь-яке заняття. Адже ні красномовства, ні якогось іншого зверненого до слуху мистецтва ніщо так не зіпсувало, як оплески юрби. Розголос потребує голосу, а визнання може обходитися без голосних слів, задовольняючись самою думкою людей; воно не тратить на своїй повноті не лише серед мовчанки, але й серед хули. Поясню, в чому різниця між визнанням і славою: слава - це сукупність суджень багатьох людей, а визнання - лише доброчесних.

«То чиїм благом є визнання, чи хвала, яку доброчесний складає доброчесним: того, кого хвалять, чи того, хто хвалить?» - І одного, й другого. Воно моє, кого хвалять, оскільки природа народила мене таким, що любить усіх людей, от я й радію зі свого доброго вчинку і втішаюся, зустрівши таких, які вдячно витлумачили мої чесноти. Це і є, власне, благом багатьох - тих, хто виявляє вдячність, але водночас - і моїм благом. Адже лад моєї душі такий, що чуже благо вважаю своїм, надто коли я сам до нього прислужився. Але це благо - й тих, хто хвалить, бо ж воно спричинене доброчесністю, а кожне діяння доброчесності - благо. І все ж воно б не могло стати їхнім надбанням, якби й сам я не був таким. Отже, заслужена похвала - це обопільне благо, так само, далебі, як слушне рішення - благо того, хто судить, і того, хто втішається тим рішенням. Хіба сумніваєшся, що справедливість - це благо того, хто її посідає, як і того, кому віддають належне? Хвалити того, хто заслуговує хвали,- справедливо, значить, така хвала - обопільне благо.

Ми достатньо відповіли тим прискіпливим крутіям. Але не на цьому предметі ми повинні зосереджуватись - не на розплутуванні подібних хитрощів, бо, врешті, позбавивши філософію високої гідності, заженемо її в жалюгідні щілини. Наскільки краще йти відкритою, прямою дорогою, аніж добровільно пускатись такими манівцями, які можна подолати лише з великим зусиллям! Адже ті суперечки - не що інше, як забава, котра полягає в тому, хто кого вправніше зловить у пастку. Краще скажи про те, наскільки це відповідає природі нашого розуму - сягати в незмірні обшири всесвіту, бо ж дух людини - це щось дуже велике, благородне: він не терпить того, щоб йому накреслювали інші, ніж богам, межі. По-перше, він не визнає своєю вітчизною таких тіснин, як Ефес або Александрія, або ще там якусь, хай навіть густіше населену, розкішніше забудовану місцевість: його вітчизна - все те, що, кружляючи, замикає найвищі обшири всесвіту - склепіння, під яким простираються моря та суходоли, під яким - повітря, що відмежовує і водночас поєднує божественне й людське, те саме повітря, на якому стільки невсипущих у своїх рухах світил. По-друге, він виривається з окреслених вузин віку: «Мені належать,- каже,- всі роки. Нема такого століття, яке було б непроникне для видатного розуму,- думка прокладе собі стежку в будь-який обшир часу. А коли настане день, який розділить змішані між собою божественні й людські начатки, я залишу це тіло там, де знайшов його, сам же вернусь до богів. Я ж і тепер не те, щоб був без них, тільки затримує мене тут важка земна в'язниця». Цей час, коли тягнеться смертне життя,- це тільки вступ до кращого й довшого вікування. Як упродовж дев'яти місяців нас затримує материнське лоно, не з тим, однак, щоб ми й надалі в ньому перебували, а з тим, щоб приготувати до іншого місця, де, з'являючись на світло денне, ми здатні вдихати повітря й перебувати у вільному просторі,- так само протягом того часового відтинку, що між дитинством і старістю, ми дозріваємо для нового народження. Нас чекає ще один початок, ще один, інший порядок речей. А наразі ми лише з відстані можемо переносити вигляд осяйного неба. Отож без трепету вичікуй тієї вирішальної години: вона остання не для душі, а для тіла. На всі речі, що довкола тебе, дивись як на вантаж у заїзді: тобі треба рушати далі. Природа пильнує, щоб ми як прийшли голими, так голими й вийшли. Не можеш з собою винести більше, ніж приніс; ба, мусиш відмовитись навіть від значної частини того, з чим ти прийшов у життя. Буде забрана в тебе й ця оболонка, твоє останнє окриття - шкіра; буде забрана плоть і пливка кров, що кружляє усім тілом; будуть забрані кістки й жили,- те, чим тримається всякий плин та м'якоть. День, якого так жахаєшся як останнього, буде днем, коли народишся для вічного життя. Скинь же той вантаж! Чому вагаєшся, начебто ти й раніше вже не виходив, покинувши тіло, колишній свій схов? Ти хапаєшся за життя, впираєшся,- але й тоді лиш великі зусилля матері тебе виштовхнули на світло денне. Ти стогнеш, плачеш, але, власне, плач - ознака того, хто народжується. Лиш тоді можна було тобі вибачити: ти з'явився на світ нерозумним, без жодного досвіду. Тебе, хто тільки-но покинув теплоту й м'якість материнського лона, овіяв вільний подув, потому вразив доторк жорсткішої руки, і ти, розніжений, ні з чим ще не обізнаний, сторопів серед усього невідомого. Але ж нині для тебе не є чимось новим відділятися від того, частиною чого ти був раніше. Спокійно розпрощайся з непотрібними вже членами й покинь тіло, в якому ти довго мешкав. Його розітнуть, закопають, від нього не залишиться й сліду. Чому сумуєш? Немає ж тут нічого незвичайного: оболонка тих, хто народжується, переважно пропадає. Чому ти так прив'язаний до того, що є лишень твоїм окриттям? Настане день, який відслонить тебе й виведе з того схову - гидкої, смердючої утроби.

Навіть тепер, наскільки це можливо, вихоплюйся звідтіля і, занедбавши будь-яку насолоду, хіба що окрім тієї, яка пов'язана з речами необхідними й поважними, вже віднині думай над чимось вищим, піднесенішим. Колись перед тобою розкриються таємниці природи, розвіється ота темінь і звідусіль заполонить тебе найчистіше світло. Уяви собі лишень, що то за ясність, у якій зливається проміння безлічі зірок. Жодна тінь не захмарить того сяйва. Однаковим блиском сіятиме кожна ділянка неба, адже чергування дня і ночі - це властивість лише нижніх шарів повітря. Ось тоді, коли ти всім своїм єством сприймеш увесь той потік світла, що його невиразно спостерігаєш тепер через надто тісні для нього шляхи твого зору і все-таки подивляєш іздалеку,- ось тоді, кажу, ти визнаєш, що провів життя в темряві. Чим видасться тобі божественне світло, коли побачиш його у властивому для нього місці? Думка про нього не дозволяє, щоб у душі осів хоч який-небудь бруд, яка-небудь ницість чи жорстокість. Та думка підказує нам, що боги - свідки всіх наших вчинків; вона велить нам домагатись їхнього схвалення, готуватись до майбутнього спілкування з ними й привчати себе споглядати вічність. Хто ж осягнув її розумом, той не лякатиметься жодного війська, не здригнеться перед звуком сурми, не жахнеться ніяких погроз. Чого ж би мав боятися той, хто сподівається померти? Навіть той, хто певен, що душа існує лише до того часу, доки перебуває у в'язниці тіла, а вихопившись із неї, тут же й розпорошується(2), - навіть той прагне бути корисним також тоді, коли відійде з життя. Бо хоча смерть вихопить його з-перед людських очей, все ж

Мужа високу чесноту не раз пригадають нащадки

І подивлятимуть рід його славний...

Подумай, наскільки нам допомагають гарні приклади,- й зрозумієш: пам'ять про великих мужів не менше корисна, ніж їх присутність.

Бувай здоров!