Розділ «ЛИСТ LХІV»

Сенека вітає свого Луцілія!

Вчора ти був з нами. Можеш дорікнути мені: хіба ж тільки вчора? Тому й додаю: «з нами», бо зі мною ти - завжди. Завітали друзі. Веселіше заструмував димок над покрівлею. Не такий, звісно, що клубочиться з кухні вельмож, лякаючи нічних сторожів, а скромний вісник прибулих гостей. Говорили, як то буває під час гостини, то про се, то про те; починали одним, закінчували іншим, аби лиш снувалась нитка милої бесіди. Читали й книгу Квінта Секстія-батька, видатної - якщо віриш мені - людини, стоїка, хоч сам він заперечує те. Скілько-то сили в ньому, скільки запалу! Клянусь богами, таке знайдеш не в кожного філософа: твори деяких - дарма що й славою втішаються - якісь безкровні. Повчають, сперечаються, силкуються на дотеп, а снаги не додають, бо й не мають її. Коли ж перечитаєш Секстія, скажеш: «От хто живе, росте, вільно дихає, височить над людьми! От хто залишає мене, переповнивши довір'ям!» При будь-якому настрої, читаючи його, повір, хочеться кинути виклик навіть найбільшій негоді, хочеться вигукнути: «Чому зволікаєш, фортуно? Нападай же! Глянь - я готовий!» Підводжу чоло, наче той, хто озирається, де б випробувати себе, де проявити б свою мужність:

Прагне, щоб дикий кабан серед тих звірят безборонних

Вийшов, запінений, з гір, або велет, лев рудогривий .

Хочеться долати щось, нелегку перемогу здобувати, гартуватися.

Секстій знаменитий ще й тим, що, вирисовуючи велич щасливого життя, не позбавляє тебе надії досягти його: знатимеш, як високо воно, але знатимеш і те, що при бажанні все-таки можна його здобути. Доброчесність допоможе тобі в цьому: будеш захоплюватися цим життям, а водночас - боротися за нього. Мені ж багато часу йде, звичайно, на самі роздуми над мудрістю: споглядаю на неї з таким подивом, з яким дивлюся й на весь світ, а його я бачу не раз немовби той глядач, який тільки що прийшов на виставу. Поважаю відкриття, які робить мудрість, поважаю самих відкривачів. Усе це миле мені, наче спадщина по багатьох предках. Для мене ж усе це придбано, для мене й опрацьовано! Але ж поставмо й себе на місце доброго батька родини; примножмо те, що отримали. Хай багатшим перейде цей спадок од мене до нащадків моїх. Багато ще не зроблено сьогодні, багато й залишиться незробленим. Буде до чого докласти рук тому, хто житиме й тисячі століть після нас. Припустімо, що наші предки все винайшли, всього дійшли, то навіть тоді новим буде для нас застосування цих набутків, їх дослідження, упорядкування. Скажімо, хтось залишив нам ліки для очей; нема потреби, отже, вишукувати нових - треба ці, що є, вміло застосовувати при різних обставинах і захворюваннях. Один засіб, наприклад, вигоює запалення очей, від іншого сходить пухлина повік; той - найкращий при якомусь пошкодженні й слізливості; цей - загострює зір. Потрібно все це знати, підмітити відповідну пору, належну міру їх застосування. Ліки ж від душевних недуг винайдені нашими предками; як ними користуватись і коли до них звертатися - це вже нам випало дослідити. Багато робили ті, які жили до нас, та всього, звісно, не доробили. І все ж їх треба поважати, складати їм шану нарівні з богами. Чому б мені не мати їх зображень для підбадьорення свого духу? Чому б я мав не святкувати день їх уродин? Чому б не мав закликати їх, сповнений пошани? Яку шанобливість я повинен мати для своїх учителів, з такою ж повинен схилятися в поклоні перед учителями всього роду людського, перед тими, хто щедрою рукою засіяв нам перші зерна всякого добра. Коли зустріну консула чи претора, то зроблю все, що, звичайно, належить робити, виявляючи пошану достойникам: зійду з коня, скину шапку й уступлю йому з дороги. То як? Чи не з найвищою шанобою привітаю в душі своїй одного й другого Марка Катона, Лелія Мудрого, Сократа і Платона, Зенона і Клеанта? Шаную їх і - хай лише почую якесь із цих славних імен - побожно встаю.

Бувай здоров!