Розділ «ЛИСТ XLVIII»

Сенека вітає свого Луцілія!

На твого листа, що ти надіслав мені з дороги, довгого, як сама дорога, відгукнуся перегодом. Мушу побути наодинці з собою і добре поміркувати над тим, що б тобі тут порадити. Бо й сам ти, перше ніж звернутися до мене за порадою, довго думав, чи взагалі варто радитися. То мені треба й поготів: чи ж не більше часу йде на те, аби вирішити якесь питання, аніж на те, щоб лишень поставити його? А ще коли одного цікавить одне, другого - щось цілком інше. Знову я заговорив як епікуреєць? Але ж мене цікавить те ж саме, що й тебе: я не був би твоїм другом, якби все, що стосується тебе, у такій же мірі й мене не стосувалося. Дружба робить спільними всі наші справи. Нема у нас ні щастя окремого, свого, ані горя: живемо, кажу, спільно. Та й не може бути щасливим той, хто лиш на себе задивлений, хто геть усе звертає на свою користь: мусиш для іншого жити, якщо хочеш жити для себе. Цей старанно й святобливо підтримуваний союз, який єднає людей з людьми, який засвідчує, що є якесь спільне для всього людського роду право, цей союз якнайбільше сприяє плеканню власне того, про який мовиться, душевного союзу дружби. Все ділитиме із своїм другом той, хто багато дечого ділить із будь-якою людиною.

Так ось, найкращий з-між людей, Луцілію, я волів би, щоб ті мастаки до словесних тонкощів пояснили мені радше те, які в мене обов'язки щодо друзів, які - щодо всіх людей, аніж те, скільки є способів для окреслення слова «друг» та скільки значень має слово «людина». Мудрість і глупота, як бачиш, розходяться. До кого приєднаюся? Куди велиш мені податися? Той твердить, що будь-яка людина - друг; для цього ж друг - не будь-яка людина. Той хоче придбати друга для себе; цей - себе віддає другові. А ти ж мені членуєш слова, роз'єднуєш склади. Начебто для того, аби собі самому з'ясувати, чого слід уникати, а чого домагатись, я мусив би придумувати найхитромудріші питання і шляхом оманливого висновку протягати створену на правдивій засаді брехню. Аж сором бере: таж ми не діти, а робимо собі жарти з такої поважної справи!

«Миш - це склад; миш гризе сир, отже, й склад гризе сир». От, припустімо, я не можу впоратись із тією головоломкою. То що? Від того мені грозить якась небезпека, якась шкода? Виходить, маю боятись, аби в мишоловку бува, не потрапив склад або, коли часом заґавлюся, аби якась із моїх книжок не з'їла мені сиру? А втім, можна ще й так, дотепніше: «Миш - склад; склад не гризе сиру, отже, й миш не гризе сиру». Чи то не дитячі забави? І через те насуплюємо брови? Через те відрощуємо бороду(1)? Такою от наукою, бліді й нахмурені, напихаємо інших?..

Хочеш знати, що обіцяє філософія людському роду? Пораду! Одного вабить смерть, іншому допікає вбогість, ще когось мучить або чуже, або й своє багатство. Той жахається лихої долі, цей прагне позбутися власного щастя. Того не полюбляють люди, цього - боги. До чого всі ті теревені? Тут недоречні жарти: тебе покликали до нещасних. Ти ж пообіцяв подати руку тим, хто тоне, хто потрапив у полон, кого звела недуга, згнітила нужда, над чиєю шиєю нависнула сокира! Чому ж одвертаєшся від них? Ти жартуєш, їм - страшно. «Допоможи!» - відгукнуться на кожне твоє слово стражденні. Звідусіль простягають до тебе руки, благають допомоги - всі ті, хто занапастив своє життя, хто ось-ось його занапастить; ти для них - надія, підмога. Благають, щоб ти вихопив їх із того бурхливого виру, щоб заблиснув їм, розкиданим та заблуканим, рятівною ясністю правди. Поясни їм, що природа визначила для них за необхідне, а що" - за надмірне; які легкі нам накреслила закони, яким приємним, яким вільним є життя для тих, хто тих законів тримається, і як гірко, як обтяжливо живеться тим, хто більше довіряє людській думці, ніж природі. Можливо, я й повірив би, що ті словесні забави мають силу зарадити всіляким бідам, якби ти спочатку роз'яснив, яку їхню частку вони спроможні усунути. Що, приміром, із тих забав може звільнити нас од пристрастей або принаймні влагіднити їх?

Та коли б вони просто не допомагали! Вони шкодять! Якщо хочеш, я доведу тобі з цілковитою очевидністю, що навіть непересічний хист, хай лише вдасться до тих тонкощів, незабаром занидіє, змаліє. Соромно й казати, яку зброю подали б вони тим, хто намірився ставити чоло фортуні, яким обладунком прикрасили б їх! Хіба то напрямок до найвищого блага? Через оті словесні манівці, через ті викрути, ганебні й принизливі навіть для тих, хто сидить біля таблиці для оголошень(2)?.. От ви каверзними питаннями навмисне вводите в оману співбесідника. То хіба це не те саме, що й хитро спростовувати позов, начебто він недійсний? Але як претор відновлює права позивача, так філософія вступається за тих, кому ви забиваєте памороки словоблуддям. Що ж ви відступаєте від таких славних обіцянок - зробите, мовляв, так, що зблиск меча не більше вражатиме мої очі, ніж полиск золота, що з нечуваною стійкістю нехтуватиму всім тим, чого інші чи то прагнуть, чи то жахаються; що ж повертаєтесь до початків, яких у школі навчають граматики? Що скажете? «Так піднімаються до зірок»(3)? Ні, філософія обіцяла зробити мене рівним богові. Ось що мене привабило. Заради того й прийшов я до тебе. Дотримай же слова!

Тому-то, мій Луцілію, далеко обходь усі ті викрути й філософські пастки! Відвертість і простота - ось що личить доброті. Навіть коли б у нас попереду був надмір часу, слід було б витрачати його ощадливо, щоб вистачило на щось необхідне. А при такій короткочасності життя - яке ж то безглуздя забивати собі голову всілякою зайвиною!

Бувай здоров!