Розділ «ЛИСТ LXXXVII»

Сенека вітає свого Луцілія!

Я побачив уламки свого судна ще перед тим, аніж ступив на нього. Не описуватиму тут, як це сталося, щоб ти й цього не зарахував до стоїчних парадоксів. А що жоден із них не є ні хибний, ані такий дивний, як то видається на перший погляд, я доведу тобі, якщо захочеш, та й навіть тоді, якщо не захочеш. В усякому разі, завдяки тій подорожі я побачив, як ми пообростали всілякою зайвиною і як легко з власної волі ми могли б обійтись без багатьох речей, відсутності яких навіть не помічаємо, коли позбулися їх з необхідності.

Так ось із кількома рабами (більше й не вміститься на возі), без жодних речей, окрім тих, що на нас, ми з Максімом(1) проводимо вже другий день у найвищому блаженстві. Сінник на землі, я - на сіннику. Із двох плащів один править мені простиралом, другий - ковдрою. Сніданок такий, що його вже не зробиш скромнішим, бо й готовий за якусь там годинку; не обходиться без сушених фіг та без воскових табличок(2). Фіги, якщо є хліб, я вживаю замість присмаки, якщо нема - замість хліба. Кожен будень вони роблять мені новим роком, я ж роблю його сприятливим і щасливим своїми добрими помислами й піднесеністю духу, а він лише тоді сягає найвищого злету, коли, відкинувши все чуже, знаходить спокій завдяки тому, що нічого не боїться, а багатство - завдяки тому, що нічого не жадає. Віз, яким їду,- звичайний, селянський. Мули спроквола шкандибають, і лише тим шкандибанням засвідчують, що ще живі. Погонич ступає босоніж, але не через спеку. Роблю над собою зусилля, аби повірити, що я охоче б видавав себе за власника того воза - все ще (яке безглуздя!) соромлюсь того, що правильне. Тільки-но зустрінеться нам якийсь багатший, з супроводом, повіз - тут же червонію. Ось тобі й доказ: те, що вітаю, що схвалюю, ще не має в моїй душі сталого, несхитного осідку. Хто паленіє від сорому, їдучи у простому возі, той хизуватиметься пишною колісницею. Мої успіхи, як бачиш, незначні: ще й досі соромлюся прилюдно вдовольнятись малим. Усе ще непокоюся думкою переїжджих. А треба ж на повний голос висловитися всупереч погляду, що його дотримується весь людський рід: «Божеволієте, хибите, захоплюєтеся зайвим і нікого не оцінюєте згідно його вартості! Коли ж ідеться про майно, то тут ви найдоскіпливіші рахівники - все обміркуєте зокрема: кому позичити гроші, кому зробити послугу (бо й це записуєте до видатків); у того - розважаєте - великі посілості, але й борги не менші; гарний у нього дім, але вибуду-ваний чужим коштом; ніхто так скоро не придбає добірної челяді, але ж при тому не сплачує боргів, а якщо і поквитається з вірителями, то сам залишиться без шеляга. Чому ж то в усіх інших вправах ви не доскіпуєтесь, не вивідуєте, чого варта людина сама по собі?» Ти вважаєш когось багачем через те, що навіть у дорогу бере з собою золотий посуд, через те, що має орні землі в усіх провінціях, через те, що в товстелезну книжку вписує своїх боржників, через те, що підміської землі у нього так багато, що йому заздрили б і тоді, якби мав її стільки навіть у пустельній Апулії. Ти все тут перерахував, а він таки вбогий. Чому? Та тому, що багато винен.- «Дуже багато?» - Все, чим володіє, те й винен. Хіба що, на твою думку, є різниця, чи він заборгував у якоїсь людини чи у фортуни. Яке ж то має значення, що мули у нього вгодовані й однієї масті? Що весь його повіз у пишній різьбі? Що «крилоногі» рисаки

Під дорогими попонами, пурпуром шитими щедро,

В щирому золоті, дзвонячи золотом пишних підвісок,

Золотосяйні вудила гризуть...(3)

Від того кращим не стане ні господар, ані його мул. Марк Катон Цензор , що так само, як і Сціпіон, народжений був для добра республіки (з тією лиш різницею, що перший провадив війну з поганими звичаями, а другий - з ворогами) їздив на звичайній коняці, маючи перед собою торбу з потрібними речами. От якби-то нині йому зустрівся хтось із тих набундючених непосид, що женуть поперед себе гінців, нумідійців та хмару куряви! Такий, звісно, своїм убранням, своїм супроводом видався б куди більшим достойником, ніж Катон; але серед усього того блиску наш розкішник ніяк не може вирішити, чи найнятись йому до меча, чи до ножа. Якою ж то окрасою для того віку було те, що вславлений тріумфом вождь, колишній цензор, та ще й не хто інший - сам Катон був задоволений звичайнісіньким конем, та й то не цілим: ділив його з саквами, що звисали по обидві сторони. Хіба ж ти не віддав би перевагу лиш одному тому коневі, якому сам Катон стер спину, над усіма тими плеканими скакунами та чистокровними астурійськими рисаками?

Але розмова з цього приводу, бачу, справді безконечна, хіба сам їй покладу межу. Тож, аби не розводитись, закінчую говорити про все те, що він, передбачаючи майбутнє, назвав саме таким, яким воно і є нині,- «завадою». А тепер хочу навести тобі декілька висновків, що їх дійшли прихильники нашої філософії стосовно доброчесності, яку вважаємо достатньою для блаженного життя. «Все, що є добро, те робить людей добрими; так і в музичному мистецтві: що в ньому є добром, те й робить людину музикантом. Випадкове не робить нас добрими, а тому воно не є добром».- Перипатетики, виступаючи проти цього твердження, кажуть, що перший наш засновок неправильний. «Все те,- міркують вони,- що є добром, ще не робить нас добрими. У музиці можуть бути добрими і флейта, й кітара, і будь-який інший пристрій для гри, але жодна з тих речей не робить людини музикантом». Відповімо так: «Ви не розумієте, в якому значенні говоримо про те, що є добром у музичному мистецтві; маємо на увазі не те, що в руках музиканта, що йому служить, а те, що з нього робить музиканта. Ти ж зупиняєшся на знарядді мистецтва, а не на самому мистецтві. Якщо самому музичному мистецтву притаманне якесь добро, то воно неодмінно зробить людину музикантом». Але спробую роз'яснити краще. Щодо притаманного музичному мистецтву добра, то про нього можна говорити двояко: одне сприяє роботі музиканта, друге - самому мистецтву. Робота музиканта пов'язана з флейтами, органами, кітарами; саме ж мистецтво не пов'язане з тими речами. Адже митцем-музикантом можна бути і без них, хоча тоді, певна річ, годі тим мистецтвом скористатися. Не так воно є, коли йдеться про людину взагалі; тут тієї двоякості немає: одне й те ж саме є благом і для неї, і для її життя.

«Що може випасти на долю найнікчемнішої, найганебнішої людини, те не може бути благом. Багатства випадають на долю і звідника, й того, хто вчить гладіаторів орудувати мечем. Отже, багатства - це не благо». - «Ваш висновок,- заперечують,- неправильний. Адже і в граматиці, і в мистецтві лікування або керування судном якісь блага, як знаємо, припадають на пай навіть найнепримітнішим людям».- Але ж ті мистецтва не покликані плекати велич духу, вони не прагнуть злету, не гребують випадковим. Лише доброчесність підносить людину над усім, чим так дорожать смертні; лише вона, доброчесність, і надто не прагне того, що називають благом, і надто не боїться того, що йменують злом. Хелідон, один із улюблених розпусників Клеопатри, був власником казкового майна. А нещодавно Натал, людина не тільки з лукавим, а й брудним язиком (жінки очищувались його вустами) і сам був спадкоємцем багатьох, і багатьом залишив свій спадок. То якої ти думки? Чи гроші забруднили його, чи то, навпаки, вони взялись брудом од нього? Потрапляють же ті гроші в руки якоїсь людини, як денарій - у відхідок. Доброчесність, кажу, стоїть над тією марнотою. Ціна їй - власна її вартість. Вона не вважатиме благом те, що може будь-кому перепасти. А от щодо мистецтва лікування чи керування судном, то вони не забороняють ні собі, ні своїм прихильникам захоплюватися такими речами. Хто не є доброчесною людиною, той все ж може бути лікарем, може бути граматиком, далебі, не гіршим, аніж кухарем. Кому вдалося здобути не просто абияку річ, того й не назвеш абиякою людиною: хто чим володіє, таким неодмінно й сам він є. Скарбничка коштує стільки, скільки в собі вміщає; радше так: вона - безкоштовний додаток до того, що вміщає. Хто повному гаманцеві ставив би вищу ціну, ніж та, що дорівнює кількості складених у ньому грошей? Так само з заможними власниками: вони додатки, добавки до своїх маєтностей. Що ж усе-таки робить мудреця великим? Велич духу. Тож не відхилимось од правди, повторивши: «Що може випасти на долю найнікчемнішої людини, те не може бути благом». Так само ніколи не назву благом нечутливості до болю: нею наділені цикада, блоха. Не вважатиму благом також спокою та відсутності турбот: хіба є спокійніший від хробака? Запитаєш мене, що робить людину мудрою? Те саме, що бога - богом. Мусиш визнати за мудрецем щось божественне, небесне, величаве. Благо не будь-кому йде до рук, не будь-кому дозволить бути своїм власником. Глянь,

Що та чи інша місцевість дає, чого дати не може:

Тут - рясніший посів, а там - виногрона п'янкіші;

Тут - соковиті плоди, там луг самосійний втішає

Зеленню; Тмол - чи не знаєш того? -- пахучим шафраном

Славний; слоновою кісткою - Індія; ніжні сабеї -

Ладаном; крицею - голий халіб...(5)

Все це поділено між різними краями, аби смертні неминуче вступали в торгові зносини, аби мали взаємну потребу у чомусь. Так і найвище благо має свою оселю; воно ж народжується не там, де слонова кістка, не там, де залізо. Ти цікавишся, де його властиве місце? В душі! Але й вона, поки не стане чистою, непорочною, поти й не прийме божества!

«Благо не народжується із зла. Багатства ж народжуються із захланності. Отже, багатства не можуть бути благом». Нам закидають, що це неправда, начебто благо не народжується із зла, адже і святотатство, й крадіжки не раз стають джерелом збагачення. Мовляв, святотатство й крадіжки, хоч і є злом, але тільки через те, що з них виникає більше зла, ніж добра: приносять користь, але вона пов'язана із страхом, тривогою, стражданнями - як душевними, так і тілесними. Хто так міркує, той мусить визнати, що святотатство, оскільки веде з собою багато зла, є злом, але водночас, хай і частково,- добром, адже й добро якесь від нього буває. Та чи може бути щось потворнішого, ніж такий висновок? А втім, ми переконалися, що святотатство, крадіжки, перелюб нині вважаються благом. Не один же, вкравши, навіть не почервоніє, а перелюбом ще й похваляється! За дрібне святотатство карають, а за велике вшановують тріумфом. Зваж і на те, що святотатство, якщо воно принаймні почасти є добром, благом, то його доведеться визнати не тільки почесним, а й правильним вчинком, бо так ми, власне, чинимо. Але ж ніхто із смертних навіть подібної думки не допустить! Отже, благо не може народитись із зла. Бо коли б і справді, як ви кажете, святотатство було злом лише через те, що веде з собою чимало зла, то досить було б увільнити святотатця від кари, запевнити йому безпеку - і вже він став би повним благодійником. Але ж найбільша покара за злочини - в них самих. Помиляєшся, кажу, якщо пов'язуєш ту кару з катуванням, із в'язницею: злочини караються негайно, тільки-но здійснені, й навіть коли здійснюються. Благо, отже, не народжується від зла, як фіга - від оливи. Плоди не можуть бути іншими, ніж насіння. Благо не може виродитися. Як із ганебного не народжується чесне, так само із зла не виникає благо. Бо чеснота і благо - одне й те ж саме.

Дехто з наших відповідає тут у такий спосіб: «Припустимо, що гроші, звідкіля б не були взяті,- благо. Навіть коли б ти роздобув їх шляхом святотатства, самі вони до святотатства непричетні. Розумій це так: в однім і тім же горщику - і золото, й змія; якщо виймеш із горщика золото, то, хоч у ньому змія, все ж я не скажу, що горщик дає золото саме тому, що в ньому змія, але скажу, що дає золото попри те, що в ньому змія. Так само й святотатство приносить користь не тому, що святотатство - ганебна й злочинна річ, а тому, що воно містить у собі й користь. Як у тому горщику злом є змія, а не золото, що сусідить із змією, так і в святотатстві злом є сам злочин, а не зиск».- Я з тим не згідний через те, що в одному й другому випадку йдеться про цілком різні речі. В першому випадку я можу взяти золото без змії, у другому ж випадку зиску без святотатства ніяк не зможу домогтися: цей зиск не побіч святотатства - він змішаний з ним.

«Чого не можемо здобути, не наражаючись на різні біди, того не можемо назвати благом. Бажаючи домогтись багатства, наражаємось на безліч бід. Отже, багатство не можна назвати благом».- Нам закидають: «Ваше міркування містить у собі дві різні думки. Перша: прагнучи домогтись багатств, потрапляємо у безліч бід. Але ж не менше бід чигає на нас і тоді, коли прагнемо осягти доброчесності. Так, пускаючись у море, аби поповнити свої знання, дехто тоне разом з кораблем під час бурі, дехто опиняється в неволі. Друга думка така: через що потрапляємо в біду, те не може бути благом. Із цього засновку не конче мусимо висновувати, що в біду потрапляємо лише через багатство або насолоди. А якщо саме через багатство потрапляємо в незчисленні біди, то воно не тільки не може бути благом - мусить бути злом; ви ж говорите лише, що воно - не благо. До того ж погоджуєтесь, що багатство не позбавлене й певної користі, тобто зараховуєте його до вигод, але, виходячи з вашого ж міркування, воно ніяк не може бути вигідним, оскільки спричиняє нам так багато прикрощів». На це дехто дає таку відповідь: «Помиляєтесь, приписуючи багатствам якісь прикрощі; самі вони нікого не кривдять: кожному завдає шкоди або його власна глупота, або чужа злоба. Так і сам меч нікого не вбиває: він є лише знаряддям у руці того, хто вбиває. Якщо хтось нашкодив тобі через твоє багатство, то це не значить, що то воно тобі нашкодило». Краще, на мій погляд, висловився з цього приводу Посідоній. Він каже, що багатства стають причиною біди не тому, що самі щось чинять, а тому, що спонукають до вчинку. Одна річ - дійова причина, яка неодмінно тут же шкодить, інша річ - причина попередня. От, власне, багатства й містять у собі попередню причину. Вони набивають душу пихою, вселяють у неї гординю, накликають заздрість і настільки затуманюють розум, що розголос про наші достатки, хоч і небезпечний, солодко милує нам слух. Щодо блага, то йому мусить бути чужою будь-яка провина; воно чисте, а тому й не псує, не каламутить душі. Воно її окрилює, від нього вона шириться, але не сповнюється пихою. Що благо, те дає нам упевненість, а багатство - зухвалість. Що благо, те дає нам велич духу, а багатство - зарозумілість. Зарозумілість же - не що інше, як омана, подоба величі.- «Виходить, багатство - не тільки не благо, але й зло».- Було б ним, якби саме завдавало шкоди, якби, повторюю, містило в собі дійову причину; йому ж притаманна лише попередня причина, яка, щоправда, не тільки спонукає, але й приваблює людські душі. Та й не диво: багатство - це видимість блага, і то настільки правдоподібна, що більшість людей приймає її за справжнє благо. Так само й чеснота має попередню причину, що викликає заздрість, адже багатьом заздрять за їхню мудрість, багатьом - за їхню справедливість. Але та причина не походить від самої чесноти й позбавлена правдоподібності. Чеснота, навпаки, вири-совує перед людськими душами правдоподібніший образ, що схиляє їх до її ціанування, до захоплення нею.