Розділ «ЛИСТ XXIX»

Сенека вітає свого Луцілія!

Запитуєш про нашого Марцелліна(1), хочеш знати, що він поробляє. Рідко заглядає до мене, не інакше як через те, що боїться почути правду. Але ця небезпека йому вже не грозить: чи варто говорити до того, хто не бажає слухати? От і сумніваються частенько щодо Діогена й інших кініків, які, надто вільно спілкуючись з усіма без розбору, бралися повчати першого зустрічного: чи повинні були так чинити? Що ж то дає картати глухого або німого від народження чи внаслідок якоїсь недуги? - «А чому ж би то я мав,- запитаєш,- скупитися на слова? Вони ж нічого не коштують! Справді, не можу знати, чи прислужуся людині, яку повчаю. Але переконаний, що комусь таки прислужуся, коли повчатиму багатьох. Сіймо поради щедрою рукою. Не може такого бути, щоб наполегливому колись та не всміхнулося щастя».- Я б не сказав, Луцілію, що так повинен чинити розумний чоловік: його повага, розпорошуючись, не матиме такої ваги у тих, кого могла б виправити, коли б не була пущена у щоденний обіг. Погано володіє луком, хто досягає ціль десь-колись, замість того, щоб десь-колись хибити. То не мистецтво, якщо успіх приходить до тебе випадково. Мудрість - мистецтво. ЗЇй не личить діяти навмання: вона повинна вибирати тих, від кого можна очікувати добрих наслідків, а від тих, на кого вже годі покладати надії,- відступати. Але хай їх не залишає поспіхом: навіть тоді, коли вже й надії не матиме, хай випробує ще якийсь, останній, засіб.

У нашому Марцелліні я ще не зневірився. Ще й тепер він може бути врятований, аби лиш руку йому подали вчасно. А проте є небезпека, що він може потягнути за собою і свого рятівника, бо наділений неабиякими здібностями, шкода лише, що вони спрямовані на лихе. І все-таки, знехтувавши небезпекою, зважусь розкрити йому очі на власні хиби. Та замість того, щоб прислухатись,- ти знаєш Марцелліна! - він сипне тобі такими жартами, що і розжалоблений може пирснути сміхом. Спочатку поглузує сам із себе, потім - з нас. Випередивши мене духом, викладе все те, чим я збирався його присоромити. А далі перетрясе всі наші школи, дорікне кожному філософові подачкою, коханкою, ласощами. Одного покаже мені в чужому ліжку, другого - в шинку, третього - в передпокої. Пригадає мені кумедного філософа Арі-стона(2), що полюбляв промовляти з лектики: догіднішої пори для виголошення своїх думок, видно, не міг підібрати. «А до якої школи він належить?» - якось запитали про нього Скавра(3).- «В усякому разі,- була відповідь,- не до перипатетинів(4)». Хтось поцікавився, якої думки про цього ж таки Арістона статечний чоловік Юлій Грецин. «Не можу тобі сказати, не знаю, на що він спроможний, коли стане на ноги»,- відмовив, мовби йшлося про гладіатора на колісниці. Одне слово, буде мені тицяти пальцем у вічі, перераховуючи всіх тих невігласів, що краще б лишили філософію в спокої, ніж мають отак нею торгувати. І все ж, кажу, я поклав собі перетерпіти всі ті насмішки. Хай він доведе мене до сміху, а я його, можливо,- до плачу. А якщо він таки й далі сміятиметься, то я, мовби й сам схитнувся, радітиму, що йому випав такий веселий вид божевілля. Але та веселість недовга. Приглянься до таких людей і побачиш: вони то від сміху трясуться, то, за якусь хвилину,- від люті. Отож я поклав собі за мету підійти до нього й розтлумачити, що його справжня ціна буде настільки більшою, наскільки меншою вона видаватиметься в очах юрби. Хай не викореню його пороків, зате приглушу їх. Одразу вони не зникнуть, але на якийсь час перестануть буяти; далі занидіють, а може, й зовсім зникнуть. Нерозумно було б цим нехтувати: для важкохворих перерва в недузі - це все одно що здоров'я.

Поки ось так приміряюсь до Марцелліна, ти за той час - адже й змога вже є, і розумієш, звідки ти вийшов, куди йдеш, а значить, догадуєшся, якої межі сягнеш,- ти, кажу, впорядковуй тим часом свої звичаї, піднімай дух, чини опір усьому, що наганяє на тебе острах, не веди рахунку тим, хто може тебе налякати. Хіба не виглядатиме дурнем той, хто боїться, що на нього нападуть юрбою там, де й один ледве протиснеться? Так і з твоєю смертю: хоч би скільки супротивників грозило, доступитись до неї можна лиш комусь одному. Так уже розпорядилася природа: хтось один дав тобі життя, хтось один і відніме.

Коли б ти поважав мене, то вже б махнув рукою на ту решту, що маю тобі заплатити. Але я не хочу під кінець розрахунку повестися, мов який скнара,- візьми, що з мене належить.- «Я ніколи не хотів подобатись усьому люду, бо ж люд не схвалює того, що я знаю, а що схвалює люд, того я не знаю».- «Хто це?» - запитаєш.- Ніби й не знаєш, хто мій скарбник.- Епікур! Але те саме вигукне тобі кожен - з кожного дому: чи то перипатетик, чи академік, чи стоїк, чи кінік. Та чи може подобатися юрбі той, кому подобається чеснота? Загального визнання домагаються не вельми пристойними шляхами: мусиш стати подібним до того загалу. Впізнають у тобі себе самих - тоді й плескатимуть у долоні. Але наскільки важливіше, за кого ти сам себе маєш, ніж за кого тебе мають інші! Любов поганих людей можна здобути лише поганим способом.- «А чим тут допоможе,- запитаєш,- та хвалена й піднесена над усіма мистецтвами і науками філософія?» - А ось чим: волітимеш подобатись сам собі, а не натовпу; судження будеш оцінювати - які вони, а не рахувати - скільки їх; житимеш, не лякаючись ні богів, ані людей; страждання або долатимеш, або кластимеш їм край. Та коли я побачу, що тебе оточує загальна хвала, що вколо тебе, хоч би де ти з'явився, не вщухають, мов на честь лицедіїв, оклики та оплески, коли почую, що в цілому місті навперебій вихваляють тебе і жінки, й хлопчаки,- то як тут не відчути жалощів до тебе? Бо ж добре знатиму, яка дорога привела тебе до тієї слави.

Бувай здоров?