Розділ «ЛИСТ LXXXIII»

Сенека вітає свого Луцілія!

Жадаєш, аби я виклав тобі все, що роблю щоденно, і то впродовж цілої днини. Ти доброї думки про мене, коли вважаєш, що серед усіх моїх занять нема нічого такого, що я хотів би приховати. Справді-бо, жити треба так, мовби ми жили на видноті. Та й думати треба так, начебто хтось міг зазирнути нам у глибину серця. А таки може! Бо що ж то з того, що затаїмо дещо від людей? Таж перед богом дверей не зачиниш! Він же - у наших душах, він з'являється серед наших думок. Кажу «з'являється», ніби і він коли-небудь відходив. Отож я зроблю, як велиш: чим займаюсь, як чергую ті заняття - все охоче тобі опишу. Зараз таки почну спостерігати за собою, а передусім - що вельми корисно! - робитиму огляд кожного прожитого дня. До речі, саме тому й стаємо такими нікчемними, що ніхто не озирається на своє життя. Міркуємо над тим, що маємо зробити, але ж задуми на прийдешнє висновуються з минулого!

Сьогоднішній день був по самі вінця моїм, цілим. Ніхто й краплини в мене не викрав. Усього його я розділив між ліжком і читанням. Для вправ, які зміцнюють тіло, я виділив лише якусь крихту часу, за що вдячний своїй старості: небагато вона мені коштує. Тільки-но рухнусь - уже втомлений. А втома - це мета будь-яких вправ, навіть для найвитриваліпіих людей. Запитаєш, хто мій про гімнаст(1)? Мені достатньо одного лише Фарія; це, як знаєш, милий хлопчина, але все-таки візьму когось іншого: розглядаюсь уже за молодшим. Фарій, щоправда, каже, начебто ми з ним - на тій же межі: і йому, й мені випадають зуби. Але в бігу я вже ледве за ним устигаю, а за пару днів, певне, взагалі не зможу дотримати йому кроку. Бачиш, що то значать щоденні вправи. Просто-таки на очах збільшується відстань між двома, що йдуть у протилежні сторони: він піднімається, а я в той же час спускаюся; ти знаєш, наскільки стрімливішим є оте друге. Але я збрехав: мій вік уже й не спускається - він падає. Поцікавишся, які наслідки сьогоднішнього змагання? Ми сягнули мети водночас, що рідко трапляється навіть справжнім бігунам. А відтак, більше натомившись, аніж повправлявшись, я занурився у холодну воду: так називаю тепер не дуже теплу. Я, завзятий прихильник холодних купелей, хто в січневі ка-ленди поспішав, наче з вітанням, до Евріпу(2), хто новий рік починав не тільки тим, що читав, писав, розмірковував над чимось уголос, але й пірнав у джерело Діви,- я переніс свій табір спочатку до

Тібру, потім - до ванни, яку (навіть тоді, коли почуваюсь у повній силі й не маю ніяких сумнівів щодо свого здоров'я) підігріває сонце; далі вже й купальня мені всміхається. Так ось, покупавшись, я перекусив: шматок сухого хліба був мені замість сніданку при столі, після чого не конче й руки мити. Сплю дуже мало. Ти ж знаєш мою звичку передрімати - мовби випрягтись на якусь хвилину. Тож інколи я знаю, що я поспав, інколи - тільки здогадуюся. Та ось від сторони цирку долинув раптовий галас. Аж у вуха вдарило те багатолюдне одноголосся. Але не вибило мені з голови моїх роздумів, навіть не перервало їх: я дуже витривалий до такого гамору. Безліч голосів, що зливаються в один, це для мене наче гомін хвилі, шелест дерев під вітром чи будь-який інший невиразний звук, що не підлягає розумінню.

До чого ж усе-таки звертається тепер моя думка? Від учорашнього дня не> перестаю міркувати над тим, у чому тут річ, що найрозумніші мужі для вельми поважних речей вишукали на диво пусті й заплутані докази, які, навіть якби були правдивими, то все одно подібні до обману. От, приміром, Зенон, найвидатніший з-поміж мислителів, засновник наймужнішої, найбездоганнішої філософської школи хоче відстрашити нас від пияцтва. Послу-хай-но, як він доходить висновку, що доброчесна людина не буває п'яною: «П'яному ніхто не звіриться у своїй таємниці; доброчесному - звіриться. Отже, доброчесна людина не буває п'яною». А тепер зверни увагу, як той висновок можна підняти на сміх, зіставивши з ним якесь інше подібне міркування. З багатьох прикладів достатньо навести хоча б один: «Тому, хто спить, ніхто не звіриться у своїй таємниці; доброчесній людині - звіриться. Отже, доброчесна людина не спить». Посідоній захищає Зенона в єдиний можливий спосіб, але, на мій погляд, йому все одно не вдається це зробити. Він твердить, що про п'яного можна говорити у двох значеннях: про того, хто напився і не володіє собою, а також про того, хто буває п'яним, хто схильний до того пороку. Зенон, мовляв, має на увазі якраз того, хто звик бувати п'яним, а не того, хто напився. І власне тому, хто схильний до вина, не звіряємось у таємниці, бо, як лише вип'є, то все в нього на язиці. Це пояснення хибне. Адже у першому висновку йдеться про того, хто п'яний, а не про того, хто буде п'яним. Ти ж не заперечиш, що є велика різниця між п'яним і пияком. Може ж бути таке, що п'яному вперше трапилося прихилитись до келиха й що він зовсім не має звички зазирати до нього, а пияк не раз може бути тверезим. От я і розумію слово «п'яний» у тому значенні, яке звичайно йому надається, особливо, коли його вживає людина, яка сповідує докладність і зважує кожен вислів. Додай і таке: якщо Зенон справді саме так розумів це слово й хотів, щоб ми його так розуміли, то, виходить, тією двозначністю він сам проклав стежку до блуду, чого не можна робити, коли йдеться про пошуки правди. Але припустімо, що він дійсно надав тому слову саме таке значення. Все ж хибним є друге твердження, начебто тому, хто звик напиватися, ніхто не довіряє жодної таємниці. Подумай лишень, скільком воїнам, які далеко не завжди могли похвалитися тверезістю, і верховний вождь, і трибун, і центуріон давали такі розпорядження, про які конче треба було мовчати. Коли, скажімо, готувався замах на Гая Цезаря - маю на увазі того, хто, взявши верх над Помпеєм, підкорив собі республіку,- то Тіллію Цімброві(3) довіряли не менше, ніж Гаєві Кассію(4). Кассій впродовж усього життя пив лише воду. А Тіллій Цімбр не тільки вином надуживав, але й язика мав невтримного. Сам він якось признався: «Як мені знести когось над собою, якщо навіть вина не можу знести?» Тепер хай кожен назве людей, про яких сам знає, що їм не варто довіряти вина, але таємницю довірити можна. Щоб не забути, наведу лиш один приклад, що спав мені на думку, бо життя таки треба забезпечувати знаменитими прикладами, і то вдаючись не тільки до минулого. Луцій Пісон, відповідальний за міську сторожу, не переставав бути п'яним відтоді, коли випив уперше. Більша частина ночі минала йому за келихом.

Потім спав майже до шостої години, яка для нього й була ранковою. Але свої службові обов'язки - забезпечення порядку в місті - виконував якнайретельніше. Сам божественний Август звертався до нього з таємними дорученнями, зробивши його намісником тільки-но підкореної Фракії; так само вчинив і Тіберій, коли, рушаючи у Кампанію, залишав у Місті чимало непевних справ, багато ненависті. А потім,- гадаю, через те, що на добре йому вийшло пияцтво Пісона,- міським префектом призначив Косса, поважного, спокійного чоловіка, який, одначе, настільки заливався, що його не раз доводилося виносити з сенату, коли він приходив туди відразу після пиятики і поринав у непробудний сон. І все ж саме йому Тіберій власноручно писав про такі справи, у яких не вважав за можливе звіритися навіть із найближчими прислужниками. Жодним словом не прохопився Косе ні про одну з тих таємниць - чи то приватну, чи державну.

Тож не марнуймо часу ось на такі, приміром, мудрування: «Розум, коли він подоланий сп'янінням, уже не володіє собою; як свіже вино, буває, розносить бочівку і сила бродіння викидає на поверхню все те, що лежало на дні, так само, вдаривши в голову, той шумкий напій піднімає на світло денне все, що приховувалось у глибинах душі. Хто переп'ється, той не лише їжі у шлунку, але й таємниці в душі не може втримати: все вихоплюється наверх - і свої, й чужі справи». Хоч таке, звісно, трапляється, але й ми в нагальних справах звикли час од часу радитися з тими, хто, як знаємо, полюбляє зазирати до келиха. Отже, хибним є висунуте на захист Зенона твердження, начебто жодної таємниці не довіряють тому, хто має звичку впиватися.

Наскільки б то краще виступити проти пияцтва навпрямки, викласти всі пов'язані з ним пороки! А його може уникнути й пересічна людина, не кажу вже про когось досконалого й мудрого, кому достатньо згасити спрагу, а коли занесеться на довшу веселість,- хоча, зрозуміло, не він і не з якоїсь своєї нагоди її підігріватиме,- то такий чоловік зупиниться ще перед межею сп'яніння. Ми пізніше розглянемо питання, чи здоровий глузд мудрої людини потьмариться від надміру вина і чи розсудливий вироблятиме те, що звичайно виробляють п'яні. А наразі, коли йдеться про те, що доброчесна людина не повинна впиватися, то навіщо ті словесні витівки? Скажи навпростець, як то огидно, не знаючи міри свого шлунка, вливати в себе більше, ніж спромога вмістити, як багато на п'яну голову робимо такого, від чого, протверезілі, паленіємо рум'янцем сорому; скажи, врешті, що сп'яніння - це ніщо інше, як добровільне божевілля. А розтягни стан, у якому перебуває п'яний, на декілька днів: чи й тоді сумніватимешся в його божевіллі? Але й так воно не менше, а лиш коротше. Наведи ще й приклад Александра Македонського, який під час учти проколов мечем свого найдорожчого і найвірнішого друга Кліта(6), а потім, коли усвідомив, якого злочину допустився, то хотів накласти на себе руки, що й повинен був зробити. Пияцтво і розпалює всілякі пороки, й розкриває їх, заглушуючи соромливість, яка загороджує шлях лихим намірам. Адже переважна більшість людей не з доброї волі стримуються від поганого вчинку, а з сорому перед ним. Коли розумом оволодіє надмірна сила вина, тоді все приховане зло вихлюпується назовні. Пияцтво не породжує пороків, а лише витягає їх зі сховку. Тоді хтивий не утруднює себе навіть пошуком спальні, а тут же дозволяє своїм пристрастям усе, чого вони домагаються; безсоромний привселюдно признається до своєї болячки і виставляє її напоказ; зухвалий розпускає язика й дає волю рукам. У зарозумілого більшає нахабства, у жорстокого - люті, у злостивого - жовчі: кожен порок, розростаючись, випирає назовні. Додай і те, що п'яний сам себе не тямить: щось незрозуміле белькоче язиком, бездумно водить очима, хитається на ногах, голова ж у нього йде обертом, і від того крутиться йому перед очима і крівля, й весь будинок, начеб їх підхопило вихором, та ще й живіт у нього болить, бо вино, шумуючи, розпирає нутрощі. Але все це ще можна якось витерпіти, поки вино зберігає свою свіжість; гірша справа, коли п'яний засинає і все, що він випив, починає псуватися і викликає нестравність! Пригадай собі, до якого нещастя призводило загальне сп'яніння. Через нього на ласку ворогів здавалися найхоробріші, найвойовничіші племена; воно навстіж відчиняло брами укріплень, які у впертих боях витримували довгорічну облогу, воно підпорядковувало чужій владі найзавзятіших, що не зносили жодного ярма, своєю п'янкістю воно долало тих, кого не брав меч. Александрові, про якого я тільки що згадував, не завдали шкоди стільки шляхів, стільки боїв та суворих зим, крізь які пройшов, перемагаючи пов'язані з місцевостями та порами року труднощі, стільки хтозна-звідки випливаючих рік, стільки морів,- згубною для нього стала нестриманість у питті і той нещасливий Гераклів келих. Що ж то за така слава - багато влити в себе вина? Коли переможна пальма вже ось-ось у тебе в руках, а твої співтрапезники, хто піддавшись дрімоті, хто вибльовуючи надмір їжі та напою, вже не питимуть тобі до товариства, коли серед усіх гостей лиш ти один зумієш вистояти, всіх перевершивши своїми надзвичайними здібностями, довівши, що ніхто інший не спроможний вмістити в собі такої кількості питва,- навіть тоді пальму з рук тобі вирве бочка. А візьмімо Марка Антонія. Що згубило цього видатного і таки справді обдарованого мужа, що привело його до чужинецьких звичаїв та неримських пороків, що, кажу, як не пияцтво, як не пристрасть до Клеопатри,- не менш жагуча, як те вино? Ось це й зробило його ворогом республіки; це не дозволило йому вистояти проти своїх ворогів; це додало йому жорстокості, коли за обідом приносили йому голови перших городян Рима, коли під час найрозкішніших, справді володарських бенкетів він приглядався, щоб розпізнати, чиї вони, до рук та облич тих, кого було внесено у списки для покарання(7), коли, набравшись до краю за столом, він усе-таки прагнув крові. Ганебним було взагалі те, що він упивався, та ще ганебнішим - що саме таких речей допускався на п'яну голову. Жорстокість іде звичайно вслід за пияцтвом, адже надмір вина згубно впливає на розум: ослаблюється його здоров'я, він повниться люттю. Як від тривалої недуги люди стають дратливими і при найменшій образі вибухають гнівом, так і від безперервного пияцтва дичавіє душа. Адже пияки часто бувають у нестямі; цей стан переходить мовби у звичку, і спричинені вином пороки вже навіть без нього не втрачають своєї сили.

Отож скажи прямо, чому мудрець не повинен упиватися. Живими прикладами, а не словами розкрий огидливість і шкідливість п'янства. Доведи (а це вже найлегше), що так звані насолоди, як тільки перейдуть свою межу, тут же стають стражданнями. Бо якщо ти намагатимешся довести, що мудрець, хоч би скільки випив, залишатиметься тверезим і не звертатиме на манівці, навіть коли б сп'янів, то в такий же спосіб можеш дійти висновку, що й від отрути він не помре, від снодійного не порине в сон, а від чемериці не звільниться й не очиститься від усього, що обтяжувало йому шлунок. Ні, такого не буває! Бо якщо вже він похитується на ногах, якщо в нього заплітається язик, то як можеш сказати, що такий чоловік частково тверезий, а частково п'яний?

Бувай здоров!