Розділ «ЛИСТ ХСІІІ»

Сенека вітає свого Луцілія!

У листі, де ти нарікав з приводу смерті філософа Метронакта, начебто він і міг, і повинен був жити довше, я відчув брак справедливості, яка притаманна тобі повсякчас, в усіх твоїх обов'язках, усіх справах, але якої, кажу, бракує лишень в одному - в тому, що й усім іншим. Я зустрічав багатьох, що були справедливі до людей, але нікого, хто був би справедливий до богів. Щоденно обурюємось на приречення: чому комусь одному обірвано життя посередині дороги? Чому натомість не обірвано комусь іншому? Чому продовжується його старість, що стала тягарем і для нього, й для інших людей? Але, прошу тебе, зваж добре, що, на твою думку, справедливіше - щоб ти корився природі чи щоб природа корилась тобі? Яка тут різниця, як скоро відійдеш відтіля, звідки все одно доведеться відійти? Дбати треба не про те, аби довго прожити, а про те, аби прожити достатньо. Чи довго проживемо,- це справа приречення; чи достатньо - справа душі. Довгим є те життя, яке втішається повнотою. А повнота - це той стан, коли душа повертає собі притаманне їй добро, коли сама отримує владу над собою. Що з того, що хтось там прожив у бездіяльності вісімдесят років? Та він і не прожив, а просто прогаяв життя; не пізно помер, а довго помирав. Прожив вісімдесят років! Залежить, котрий день ти вважаєш днем його смерті. А цей відійшов у розквіті сил. Але ж виконав усі обов'язки доброго громадянина, доброго приятеля, доброго сина - нічого не занедбав. Хоч незавершений його вік, але життя - завершене. Прожив вісімдесят років! Хіба що пробув вісімдесят років,- якщо про його життя не говориш у такому значенні, як про життя, приміром, дерев.

Благаю тебе, Луцілію, робімо так, щоб наше життя, як дорогоцінна річ, оцінювалось не протяжністю, а вагою. Вимірюймо його ділами, а не часом. Хочеш знати, яка різниця між завзятим мужем, який, зневажаючи фортуну, ретельно, наче вояк на службі, виконав усі обов'язки, що ставило перед ним життя, і піднявся до найвищого його блага,- і тим, хто протривав багато років? Один живе й після смерті, другий - помер ще перед смертю. Похвалімо ж і до числа мудреців віднесімо того, хто добре розпорядився своїм, хоч і скупо йому відміряним, часом! Адже він побачив справжнє світло. Він не був одним із юрби. Він і жив, і виявляв свою силу. Іноді він тішився погідним небом, іноді, як то буває, сяйво могутнього світила пробивалося крізь хмари. То чи варто дошукуватися, як довго жив? Він жив! Він сягнув аж до нащадків, перейшов у їхню пам'ять.

Це не значить, що я відмовився б од довголіття. Але, якщо фортуна вкоротить мій вік, то я не нарікатиму, що мені чогось забракло до блаженного життя. А це тому, що я розраховував не на той день, котрий моє захланне сподівання визначило за межу мого життя. Ні! Я на кожен день дивлюсь як на межу свого життя(1). Навіщо питаєш мене, коли я народився і чи маю ще право бути в колі молодих? Я дістав своє. Як і при малому зрості людина може сягнути досконалості, так само й життя при його малому відтинку може бути досконалим. Вік людини належить до тих речей, що поза нами: скільки проживу - це не від мене залежить; як проживу - від мене. Вимагай, щоб я не відраховував своїх років безславно, наче в пітьмі: вимагай, щоб я прожив життя,- щоб мене не пронесли повз нього, мов на ношах.

Питаєш, наскільки розлогим може бути життя? Настільки, щоб сягнути мудрості. Хто дійшов до неї, той торкнувся межі - не найвідлеглішої, але найважливішої. Тут він уже хай сміло похвалиться та складе дяку богам і, ставши серед них, нехай вважає своєю заслугою, як і заслугою природи речей, те, що він був. Та й справедливо вважатиме: повернув їй життя кр»щим, ніж отримав. Став зразком доброчесної людини - показав, якої вона досконалості, якої величі. Коли б міг приточити собі років, то наново прожитий відтинок життя не відрізнявся б од попереднього.

Доки ж, усе-таки, живемо? От ми натішилися знанням про все, що нас оточує. Знаємо, на яких засадах зводить свою будову природа, який лад вона запроваджує у світі, крізь які чергові зміни провадить і повертає рік, як замикає все, що було колись, і себе ж кладе собі за межу. Знаємо, що сузір'я рухаються завдяки притаманному їм розгонові; що одна тільки земля стоїть непорушно, а все інше біжить із постійною, ненастанною швидкістю. Знаємо, як місяць проходить перед сонцем, в який спосіб він залишає позаду, хоч повільніший, прудкіше світило, як він отримує світло і як його втрачає. Знаємо, яка причина приводить ніч, а яка - повертає день. Отже, треба йти туди, де ближче до того придивишся.

«Відходжу туди сміливо,- каже мудрець,- не з надією, що там, як я це розумію, відкриється переді мною дорога до моїх богів. Я заслужив на те, щоб мене допустили до них; я вже був серед них, я послав до них свою душу, а вони послали до мене свою. Але припустімо, що я зникаю зовсім, що з людини після смерті взагалі нічого не зостається,- я з такою ж рішучістю ступлю на поріг, за яким уже нікуди податися».

«Він прожив далеко не стільки років, скільки б міг прожити!» - А хіба нема книжки, де не так багато віршів, а вона й корисна, й гідна хвали? Ти знаєш, які об'ємні «Літописи» Танузія(2), але знаєш і те, як їх називають. Дехто своїм життям, власне, й нагадує ті Танузієві «Літописи». Невже той, кого вбивають у день ігрищ під вечір, щасливіший, на твою думку, від того, хто впав опівдні? Гадаєш, хтось аж так по-дурному жадібний до життя, що волів би, аби його зарізали не на арені, а в роздягальні? Не на велику відстань випереджуємо один одного. Смерть кладе трупом усіх. Убивця йде одразу ж за вбитим. Те, про що так гаряче розводимось,- усього лиш мить.' А втім, яке ж то має значення, чи довго уникатимеш того, чого й так не вдасться тобі уникнути?

Бувай здоров!