Розділ «ЛИСТ LXXXVIII»

Сенека вітає свого Луцілія!

Ти хочеш знати, якої я думки про вільні науки й мистецтва. Не шаную і не зараховую до благ жодного з тих занять, якщо його мета - гроші. Тоді ті заняття купуються і доти приносять користь, доки, розвиваючи природний наш хист, не стають йому на перешкоді. На них слід затримуватися до того часу, поки душа ще не спромоглася на щось поважніше. Вони - мовби перші наші спроби, але ще не праця. Чому їх названо вільними, знаєш сам: тому, що гідні вільної людини. Втім, є лиш одне справді вільне мистецтво - те, що робить нас вільними. Те мистецтво - мудрість, висока, несхитна, благородна. Все інше - дрібниці, дитячі забави. Чи, може, шукаєш якогось блага у тих науках, що їх представляють, як сам бачиш, най-ганебніші, найнікчемніші люди? Всі ці науки ми повинні не вивчати, а просто мати про них певне уявлення. Дехто вважав за потрібне з'ясувати, чи, посвятивши себе вільним наукам, можна стати доброчесною людиною. Ні, вони не тільки не обіцяють того, але й не вдають, що здатні на таке. Граматик дбає про знання мови; якщо хоче для себе трохи ширшої ниви, то звернеться ще й до історії, а якщо розсуне свої зацікавлення до крайніх меж,- то й поезії торкнеться. Але котре з тих занять може прокласти нам стежку до доброчесності? Виголошення складів? Уміння дібрати потрібне слово? Переказ драматичного твору? А може, володіння віршем, розбір його будови? Що з перерахованого здатне звільнити нас од страху, позбавити бажань, загнуздати пристрасті? Перейдімо тепер до геометрії, до музики. Не знайдемо й тут нічого такого, ще перегородило б дорогу страхам чи бажанням.

А хто не звів такої перегороди, для того всі знання марні. Мусимо придивитися, чи навчають ті наставники доброчесності, чи ні. Якщо не навчають, значить, і на розум не наставляють; якщо ж навчають, то вони - філософи. Хочеш знати напевно, що вони не з тим позасідали у своїх школах, аби навчати доброчесності? Зверни увагу, які суперечливі їхні погляди: що не наставник, то інше вчення! А коли б вони навчали одного й того ж самого, мусила б між ними бути подібність. Вони могли б тебе переконати і в тому, що Гомер був філософом(1), але й тут у них нема згоди: заперечують іншим, хоч ті такої ж думки про Гомера. Одні роблять із нього стоїка, який цінує лишень одну доброчесність і відкидає насолоди, а від чесності не відступає, навіть коли б йому обіцяли безсмертя; другі - епікурейця, який вихваляє в країні спокій і проводить життя серед гостин та пісень; треті - перипатетика, що визнає три роди благ; ще інші вбачають у ньому академіка, який геть усе називає сумнівним(2). Зрозуміло, що в ньому немає нічого з названого, оскільки все це приписується йому нараз: ті напрямки суперечать один одному. Але погодьмося з ними в тому, що Гомер був філософом. Очевидно, мусив ним бути ще перед тим, як знав що-небудь про поезію. Тож і нам варто вчитися того, що зробило Гомера мудрецем. А дошукуватися, хто був старшим, Гомер чи Гесіод, така ж недоречність, як і розвідувати, чому Гекуба, хоч і була молодшою від Єлени, виглядала старшою як на свої літа. А ще: хіба то не марниця, хіба має бодай яке-небудь значення - досліджувати, скільки років було Патроклові, а скільки - Ахіллові? Розпитуєш, якими краями блукав Улісс, замість подумати, як то покласти край своїм же безконечним блуканням. Я не такий багатий на дозвілля, аби слухати, де його кидали хвилі - між Італією і Сіцілією чи десь поза межами відомого нам світу; врешті, не могли в таких вузинах такими довгими бути його блукання. А от наші душевні бурі кидають нас то сюди, то туди кожного дня; наша нікчемність наражає нас на всі Уліссові поневіряння. На кожному кроці то врода бентежить нас, ваблячи зір, то ворог непокоїть. Відсіля - дикі потвори, що втішаються людською кров'ю, відтіля - підступні лестощі, що солодять нам слух; а ще десь чекає на нас буря, що трощить кораблі, й таке розмаїття всіляких бід. А ти навчи мене, як любити вітчизну, дружину, батька, як маю допливти до тієї чесної мети навіть після того, коли я побачив уламки свого судна. Нащо доскіпуєшся, чи Пенелопа справді була цнотливою, чи просто підманула свій вік? Краще навчи мене, що таке сама цнотливість, скільки в ній блага і де її оселя - в тілі чи в душі?

Перейду до музики. Ти вчиш мене, як погоджуються між собою високі й низькі звуки, як із різноголосся струн виникає злагоджене звучання. А ти навчи радше, як домогтися того, щоб моя душа була у злагоді сама з собою, щоб мої задуми не суперечили один одному. Ти вказуєш мені, які лади звучать жалібно. Краще вкажи, як мені, коли опинюсь у скруті, навіть звуку жалісного не про-ронити!

Геометр навчає мене, як вимірювати великі земельні володіння. А мав би вчити, в який спосіб знайти міру того, що є достатнім для людини. Вчить мене рахувати, призвичаюючи й пальці служити скупості. А мав би пояснити, яка то марнота оті підрахунки! Адже той, чия скарбниця втомлює рахівників, нітрохи не є щасливішим від інших. Навпаки, вельми нещасливим був би той з багачів, кого змусили б особисто підрахувати своє майно - стільки посідає зайвого! Що мені з уміння межувати поле на ділянки, якщо з братом сперечаюся за межу? Яка мені користь з того, що так уже старанно приточую до своїх югерів кожну стопу, що навіть десята частина тієї стопи не уникне мого пильного ока,- що мені з того, коли кров мені псує зухвалий сусід, який час од часу таки урве собі якийсь шматочок моєї ниви? Мене вчать, як зберегти свої володіння, не поступившись навіть крихтою; я ж хотів би навчитися, як залишитися веселим, утративши геть усе.- «Але,- скаже хтось,- мене проганяють з успадкованої від батька й діда землі!» - Гаразд. А ще до твого діда кому належала та земля? Чи можеш сказати, в чиєму вона була володінні,- хай не в якої людини, то хоч у якого племені? Ти ступив на той шмат землі не як її власник, а як той, хто ту землю обробляє. А для кого? Якщо пощастить, то для свого спадкоємця. Знавці законів твердять: річ, яка є у спільній власності, не стане твоєю, хоч би скільки ти нею користувався. Те, що посідаєш, що називаєш своїм,- спільне, та ще й для всього людського роду. Знаменита наука! Осягнувши її, вмієш вимірювати поверхню кулі, зведеш до квадрата будь-яке тіло, визначиш відстані між зорями - нема чогось такого, що не піддалося б твоєму виміру. Але раз ти вже такий умілець, то зміряй людську душу. Скажи, наскільки вона велика, наскільки - мала. Ти знаєш, що таке пряма лінія. Але що тобі з того, коли ти в житті не відрізниш, де прямий шлях, а де манівці?

А тепер переходжу до тієї науки, яка похваляється знанням небесних явищ, якій відомо,

Де ті місця, куди котиться зірка холодна Сатурна,

І по котрій із доріг вогненосний Кілленець кружляє .

Що дадуть ті знання? Чи те, що непокоїтимусь, коли Сатурн і Марс опиняться у своєму бігу один проти одного? Або коли Меркурій заходитиме за небокрай на очах у Сатурна? Чи не краще натомість навчитися, що ті зорі, де б вони не перебували, завжди сприятливі й не зазнають жодних змін? Адже їх жене невідхильними шляхами низка ро-кованих призначень. Дотримуючись несхитної черговості, вони щораз повертаються і споконвіку то визначають, то провіщають усе те, що відбувається. Але, якщо вони є причиною всіх подій, то чим допоможе нам знання про те, чого й так не змінити? А якщо лише провіщають, то яка ж то користь - передбачати неминуче? Знатимеш наперед а чи не знатимеш - все одно трапиться.

Будеш за сонцем палким і зірками, що мірно кружляють

Ген у висoкості, стежити - значить, ні завтрашня днина

Вже не піддурить ніколи тебе, ані ночі погідні .

Але ж і так достатньо, навіть більше, ніж достатньо, передбачено, щоб я був забезпечений від підступів.- «Хіба ж не одурить мене найближча година? Адже одурює все те, що трапляється зненацька, чого не знаємо заздалегідь».- Та й я не знаю, що трапиться у найближчу годину, але що може трапитися,- знаю. І не плекаю надії, що уникну чого-небудь: усього сподіваюся. А як обійде якесь лихо - вважаю своїм щастям. Найближча година одурює мене, коли зласкавиться наді мною; і то не зовсім одурює, бо, хоч і знаю, що все може трапитися, знаю також те, що не все повинне трапитися. Але навіть тоді, коли очікую на успіх, я завжди готовий до біди.

Тут мусиш мені вибачити, що я не поділяю звичних поглядів. Але ж ніхто не схилить мене, щоб до вільних мистецтв я зарахував малярство, різьбярство, тесання мармуру чи якесь інше, що прислуговує розкоші, заняття. З числа тих, хто представляє вільні мистецтва, зарівно ж виключаю борців та їхню науку, яка тримається на олії та пилюці. Інакше б довелося зарахувати сюди й тих, хто виготовляє мазі, й тих, хто куховарить, і всіх інших, хто своїми здібностями слугує нашій вибагливості до насолод. Що, скажи мені, будь добрий, що спільного зі свободою у тих, хто натщесерце блює, у кого одутле тіло й немічна, оспала душа? Чи, може, вільними й відповідними для нинішньої молоді вважатимеш ті заняття, якими наші предки гартували, аби твердо стояла на ногах, молодь тодішню; - метання списа, розмахування ратищем, їзду на коні, володіння зброєю? Вони не навчали свою молодь нічого такого, чим можна оволодіти, навіть не встаючи з постелі. Але ні ті, ні інші заняття не навчають доброчесності, не живлять її. Яка ж бо користь з того, що правиш конем, що гнуздечкою погамовуєш його біг, коли тебе самого несуть наосліп розгнуздані пристрасті? Яка то користь або на лопатки класти всіх, або валити на землю кулаком, коли тебе самого перемагає гнів?

«Виходить, нічого й не дають нам вільні науки?» - Дають, чому ж ні, але не в тому, що стосується доброчесності. Адже й ті ремесла, що грунтуються на ручній праці й визнані низькими, багато дечим забезпечують життя, але з доброчесністю їх ніщо не в'яже.- «Навіщо тоді навчаємо наших синів вільних наук та мистецтв?» - Не про те йдеться, щоб ті науки могли дати їм доброчесність, а щоб лише приготували душу для її сприйняття. Як ота початкова наука для дітей, яку в давнину називали грамотою, не навчає вільних мистецтв, а тільки підготовляє грунт для їх засвоєння в найближчому часі, так і вільні мистецтва, хоч і не приводять душі до доброчесності, але прокладають стежку до неї.

На думку Посідонія, існує чотири види мистецтв: звичайні, низькі, розважальні, дитячі та вільні. Звичайні - це ті, що грунтуються на ручній праці й зайняті буденними потребами, тут і натяку нема на щось прекрасне і благородне. Розважальні - це ті мистецтва, що покликані постачати насолоду нашим очам та вухам. Тут можна назвати винахідників різних пристроїв, скажімо, сценічних прикрас, що начебто виростають із-під землі, підмостків, які без найменшого шурхоту злітають угору, та й всього іншого, що дивує глядача несподіванками,- коли або прірвою стає те, що було суцільним, або, навпаки, що зяяло порожнечею, те саме по собі сходиться, або те, що височіло, поступово наче западає саме в себе. Все це своєю раптовістю вражає недотеп, які, не знаючи причин того, що діється перед їхніми очима, лише рота роззявляють з подиву. Дитячі, які дещо нагадують вільні,- це ті мистецтва, що у греків називаються епкукііоі, а нашою мовою - вільними. Але по-справжньому вільними або, точніше б сказати, поручителями нашої волі є ті мистецтва, які дбають про доброчесність.- Та оскільки одна частина філософії, веде далі Посідоній, займається природою, друга - звичаями, третя - правилами мислення, то і вся юрба вільних мистецтв домагається належного їй у філософії місця. Коли йдеться про питання, пов'язані з природою, то мусимо стояти на засадах геометрії, яка, отже, є частиною тієї науки, якій допомагає.- Багато різних речей нам допомагає, але ж не є через те нашими частинами. Мало того: будучи нашими частинами, вони не могли б нам допомагати. їжа, приміром, є підмогою для нашого тіла, але не його частиною. Якісь послуги робить нам геометрія, але філософії вона потрібна так само, як їй самій потрібен ремісник. Тож ані він не є частиною геометрії, ні вона - частиною філософії. До того ж і в однієї, і в другої науки є лиш їй притаманні, окреслені межі. Філософ досліджує і пізнає причини явищ, які відбуваються у природі, геометр - зауважує та обраховує їхні кількість та виміри. Філософ знає, в чому полягає лад усього, що на небосхилі, якою силою все це наділене, якою природою; математик - обраховує біг світил від обрію й до обрію, робить спостереження, чому вони сходять і заходять, чому інколи видаються непорушними, хоч небесне стояти не може. Філософ знатиме, з якої причини у дзеркалі бачимо відображення речей; а на якій віддалі від дзеркала повинна перебувати та чи інша річ, яке відображення дасть дзеркало, що має таку чи іншу форму,- тут уже візьме слово геометр. Філософ доведе тобі, що сонце велике, але наскільки воно велике, з'ясує математик, який вдається до певних досліджень та вправ. Але, щоб дійти якихось висновків, він мусить перейняти найголовніші засади. А та наука, яка позичила для себе підвалини, ніяк не може бути самостійною. Філософії нічого чужого не потрібно; свою будову вона зводить від землі. Математика, скажемо,- винаймачка: вона будує на чужій ділянці. Бере для початку щось одне, аби, скориставшись позиченим, просунутись далі. А коли б вона простувала до правди сама, коли б могла охопити природу всесвіту, тоді б я погодився, що вона чимало дає нашій душі. Адже, заглиблюючись у небесне, ми тягнемось туди душею, щось у неї вбираємо з тих висот.

Одна тільки річ може вдосконалити душу: стійке знання добра і зла, що є перевагою лише філософії,- жодна інша наука не досліджує, що таке добро, а що таке зло. Гляньмо тепер на кожну чесноту зокрема. Мужність - гордує всім, що покликане жахати людину. Вона зневажає, кидає виклик, ламає все страшне, що грозить уярмити нашу свободу. То невже тій великій чесноті потрібна підмога вільних мистецтв? Вірність - найсвятіше благо людського серця. Жодна необхідність не схилить її до зради, її не зіпсуєш ніяким підкупом. «Пали мене,- скаже,- бий, вбивай - не зраджу! Що гостріший біль вивідуватиме таємницю, то глибше її заховаю!» Чи можуть вільні науки настільки загартувати наш дух? Поміркованість тримає в покорі прагнення насолод; одні з них вона ненавидить і проганяє, інші, зваживши, зводить до здорової міри, ніколи не шукаючи їх задля них самих. Знає, що найкраща міра бажань - брати не скільки хочеш, а скільки повинен. Людяність забороняє згорда дивитись на товаришів, забороняє бути жадібним. Словами, ділами, почуттями велить виявляти до всіх свою приязнь і прихильність. Нічия біда не буває для неї чужою. Своїм добром найбільше втішається тоді, коли воно може стати в пригоді комусь іншому. Чи навчають нас вільні науки тієї доброзвичайності? Не більше, ніж простоти, скромності, поміркованості; не більше, ніж невибагливості, ощадливості; не більше, ніж лагідності, яка чужу кров щадить не менше від власної і знає, що людині негоже догоджати собі, кривдячи іншу людину.

«Та коли ви кажете, що без вільних наук неможливо осягнути доброчесності, то яким правом можете твердити, що вони нічого тій доброчесності не дають?» - А тим правом, що й без їжі чесноти не осягнеш, а їжу з чеснотою таки ніщо не в'яже. Деревина нічого не дає кораблеві, хоча без дерева корабля не побудуєш. Отож повторюю: нема підстави судити, що якусь річ можемо отримати лише з допомогою того, без чого вона взагалі не може існувати. Врешті, скажу й так, що до мудрості можна дійти й оминувши вільні науки. Хоча доброчесності й треба вчитися, все ж ми вчимось її, не вдаючись саме до тих наук. Чому б я мав вважати, що необізнана з грамотою людина не може стати мудрецем? Чи ж то вся мудрість полягає в одній лише грамоті? Мудрість подає нам свою науку не на словах, а на ділі, і я, до речі, не певний того, що пам'ять буде цупкішою, коли матиме сторонні підпірки. Мудрість - це щось велике й розлоге. Тут потрібен простір. Адже треба вникати у справи божественні й людські, у минуле й прийдешнє, у перебіжне й вічне, у сам час, а щодо нього одного, глянь лишень, скільки-то різних питань! Передусім, чи він є чимось сам по собі? Потім - чи було щось перед часом, без часу? Далі - чи він виникнув водночас із світом, чи, може,- оскільки було щось перед виникненням світу,- був і сам час? Та й про одну тільки душу не злічити питань: звідки вона, яка вона, коли починає існувати, як довго існує? Чи перемандро-вує, змінюючи оселі, втілюючись у щораз інші живі створіння, а чи слугує лиш один раз, щоб потім, вихопившись на волю, блукати у всесвіті? Тілесна вона чи ні? Що робитиме, коли перестане діяти через нас? Як використає свою роботу, звільнившись із тієї в'язниці? Чи забуде про все своє минуле й почне пізнавати себе відтоді, коли, розлучившись із тілом, полине у високість? Хоч би якої частки людських та божественних справ ти торкнувся, тебе вразить неосяжна кількість питань, які треба вивчити, дослідити. А щоб такі численні, такі великі загадки могли знайти вільне пристановище, мусимо очистити душу від усього зайвого. Доброчесність не ввійде в тісний закуток: величаве вимагає обширу. Все треба прогнати! Тільки для неї однієї належить звільнити серце!

«Але хіба не приємно знатися на багатьох мистецтвах, науках?» - 3 усього треба почерпнути стільки, скільки необхідно. Якщо вважаєш, що гідний осуду той, хто нагромаджує цілком непотрібні для вжитку речі й виставляє напоказ у своїх покоях усілякі коштовності, то чи не осудиш так само й того, кому світу не видно з-за настяганого з усіх усюд наукового знаряддя? Постійно хотіти знати більше, ніж треба,- це теж ознака непоміркованості. А ще ж та погоня за вільними науками й мистецтвами робить людей бундючними, балакучими, надокучливими, самозакоханими; а що забили собі голову всілякою зайвиною,- то й не здатними навчитися чогось необхідного. Граматик Дідім(5) написав чотири тисячі книг. Я ламав би над ним руки з жалю, якби він навіть прочитав стільки непотребу! У тих своїх книгах він розвідує про батьківщину Гомера, дошукується справжньої матері Енея, намагається встановити, що переважало у вдачі Анакреонта - хтивість чи схильність до вина, міркує над тим, чи Сапфо була повією,- одне слово, розводиться про такі речі, що слід було б забути, навіть коли б ти їх знав. От і нарікай тепер, що життя коротке! Та коли й до наших філософів зазирнеш, то й тут я вкажу тобі чимало такого, що треба було б обтяти сокирою.