Розділ «ЛИСТ XXV»

Сенека вітає свого Луцілія!

Що стосується двох наших друзів, то доведеться йти двома стежками: вдачу одного з них необхідно виправити, другого - зламати. Ось тут я не обмежуватиму своїх дій: не зачеплю - значить, не люблю його.- «Як це? - здивуєшся.- Хочеш узяти під опіку сорокарічного вихованця? Зваж на його вік - неподатливий, непоправний. Його ж не зміниш. Лише із свіжого, молодого можна щось ліпити».- Хтозна, чи осягну чогось, але волію бути без успіху, ніж без надії. Хіба ж не сподіваємось вилікувати навіть занедбаних хворих, змагаючись із їхньою непоміркованістю, змушуючи їх і робити, й терпіти те, що їм не до вподоби? Та й другому я не дуже довіряю; добре, що хоч рум'янцем іще береться при поганому вчинку. Ось такий сором треба плекати, адже, поки він зоставатиметься в душі, поти й лишатиметься якесь місце для доброї надії. А щодо старшого, то тут треба діяти обережніше, щоб він не розчарувався сам у собі. Найдогіднішою хвилиною, щоб ним зайнятися, була та, коли він мовби перепочивав і, здавалось, виправився. Інших ця перерва могла б увести в оману, мене ж він не одурив. Для мене не буде несподіванкою, коли його пороки повернуться до нього, але вже з приплодом: знаю, що вони лишень забарилися, а не відійшли геть. Присвячу тій справі якихось пару днів, та й спробую, чи молена ще тут зарадити чимось, чи ні. Ти ж і далі зміцнюйся в своїй стійкості, що, зрештою, робиш, і звільнюйся від зайвого вантажу. З того, чим володіємо, ніщо не є необхідним. Повернімося до законів природи: багатства - під рукою. Те, в чому відчуваємо потребу,- або безкоштовне, або цілком дешеве. Води й хліба - ось чого жадає природа. Нема людини, що була б надто вбогою для цього. «Хто ось такі межі поклав своїм бажанням, той міг би посперечатись у щасті з самим Юпітером»,- мовив Епікур. Один із його висловів я долучу й до цього листа: «Роби все так, мовби за тобою стежив Епікур». Корисно, що й казати, приставити до себе сторожа, мати на кого озирнутися, вважати, що хтось постійно присутній навіть у всіх твоїх думках. Справді прекрасно, коли живеш так, мовби якась добра людина не спускала з тебе пильного ока, але для мене достатньо і того, коли ти, хоч би що робив, робитимеш так, начеб на тебе взагалі хто-небудь дивиться. Самотність - погана дорадниця. А вже як сягнеш таких успіхів, що й перед собою відчуватимеш сором, ось тоді й можна буде відпустити наставника. А наразі мусиш огородити себе чиєюсь повагою; хай це буде Катон, або Сціпіон(1), або Лелій - хтось такий, що й при самій зустрічі з ним погамовують свої пороки навіть пропащі люди,- наразі, поки сам не станеш таким, під чиїм поглядом ти б посоромився вчинити щось погане. Коли, нарешті, доможешся того, що матимеш якусь повагу й до себе, тоді помалу й дозволятиму тобі керуватись порадою Епікура: «Тоді, власне, входь у себе самого, коли будеш змушений обертатися серед юрби». Мусиш бути не таким, як багато інших людей. А поки тобі ще небезпечно перебувати наодинці з собою, приглянься до кожного зокрема: не знайдеш такого, кому корисніше було б залишатись із собою, ніж із будь-ким іншим». «Тоді, власне, входь у себе самого, коли будеш змушений обертатися серед юрби»,- якщо, звісно, ти добра, спокійна й поміркована людина. В іншому разі шукай у юрбі сховку перед собою ж, аби не бути сусідом поганої людини.

Бувай здоров!