Розділ «ЛИСТ L»

Сенека вітає свого Луцілія!

Твого листа я отримав через багато місяців після того, як ти його відіслав, тому вважав зайвим питати того чоловіка, що вручав мені листа, що поробляєш: надто пам'ятливим йому б довелось бути, аби тримати все в голові. Але, сподіваюся, ти живеш так, що я знатиму, що робиш, хоч би де ти був. Бо чим іншим ти зайнятий, як не тим, що повсякденно йдеш до свого вдосконалення, залишаєш якийсь манівець, починаєш розуміти, що всі ті пороки, які ти звалював на обставини, походять, власне, від тебе? Дійсно, не одне ми звикли приписувати чи то якійсь місцевості, чи то часові. А вони, ті пороки, тінню йдуть за нами, хоч би куди ми подалися. Ти знаєш належну моїй дружині недоумкувату Гарпасту, що залишилась хіба що спадковою завадою при нашому домі. Сам я не зношу подібних дивоглядів, а коли й з'явиться охота посміятись над чиєюсь глупотою, то не вдаюся до далеких пошуків: над собою сміюся. Так ось оповім тобі щось, хоч неймовірне, але правдиве. Та Гарпаста якось несподівано втратила зір. І що б ти подумав? Вона й не знає, що осліпла. Геть уже замучила поводиря-раба: виведи, мене, мовляв, з тієї темряви -- їй здається, що приміщення надто темне. Сміємося над нею, а з нами - ти повинен це знати - таке трапляється повсякчас. Ніхто ж не визнає себе скнарою, ніхто не бачить у собі грошолюба. Щодо темних, то вони хоча б шукають поводиря, а ми блукаємо без нього й кажемо: «Я не марнославний: у Римі просто годі жити по-іншому!» Або: «Я не марнотратник, то ж саме місто вимагає великих витрат!» А ще: «Так, я схильний до гніву, я ще не обрав якогось певного способу життя, але ж то не моя вина: молодість призводить до того!»

То що ж самі з себе робимо дурнів? Наша біда - не поза нами, а в нас самих, у самому нутрі загніздилася. І нам через те дуже важко повернутися до здоров'я, що взагалі не здогадуємося про свою хворобу. Навіть коли б узялися за лікування, скільки-то часу мусило б піти, аби подолати стільки й таких важких хвороб! Але ж ми й не шукаємо лікаря, хоч він мав би менше клопотів, якби наша болячка не була запущена. У кого душа ніжна, ще не огрубіла з часом, той легко б ішов за тим, хто вказує прямий шлях. Важко повернути до природи того, хто відступив од неї. Соромимось навчатися здорового глузду. Та якщо шукати вчителя тієї науки - це ганьба для нас, то, далебі, шкода й сподіватися, що таке благо спливе на нас випадково. Мусимо працювати. Але тут, правду кажучи, не треба вже аж так багато поту, лише б, як я щойно зазначив, ми почали ліпити(1) й підправляти свою душу ще перед тим, ніж її пороки візьмуться твердістю. Але й тоді не втрачаймо надії. Хіба є щось таке, що може встояти перед напруженим, пильним старанням? Навіть покривленим дубовим стовбурам можна повернути прямоту. Тепло випрямляє покручену колоду; хоч би якою була вона від природи, з неї роблять таку, якої вимагає вжиток. Наскільки ж легше надавати ті чи інші обриси нашому гнучкому духові, слухнянішому, ніж будь-яка рідина! Що таке, врешті, дух, як не своєрідний подув? А він, це ж очевидно, настільки податливіший від будь-якої речовини, наскільки тонший від неї.

Але не зневірюйся, мій Луцілію, у нашому рятунку лише через те, що зло вже заполонило нас, що ми - під його владою. Здоровий глузд завжди приходить на зміну безглуздю. Ніхто з нас не був вільним одразу. Вчитися чесності - значить відучуватися від пороків. А з більшим завзяттям ми повинні братися до свого вдосконалення ще й через те, що мудрість, тільки-но її набудемо, стає нашим постійним надбанням: чесноти можна навчитися, відучитися від неї - не можна. Те, що їй суперечить - різні пороки,- погано вкорінюється в чужий грунт, тож усе це можна виривати(2), проганяти; міцно тримається лише те, що на своєму місці. Чеснота - у злагоді з природою; пороки - чужі їй, ворожі. Та хоча чеснота, раз ми вже її прийняли, не покине нас, та й оберігати її легко, стежка до неї все-таки стрімка, бо то вже властивість немічного й хворого розуму - лякатися всього незвичного. Треба змусити його зробити початок; потім ліки не будуть гіркими: допомагаючи, втішатимуть. Інші ліки дають задоволення хворому після того, як він одужає; філософія ж водночас і помічна, і приємна.

Бувай здоров!