Розділ «ЛИСТ СХІV»

Сенека вітає свого Луцілія!

Ти питаєш мене, чому бувають часи, коли бере гору зіпсуте красномовство, коли помітна схильність до певних пороків,- так що іноді в пошані пихата мова, іноді якась наче переривчаста, що протягається на зразок пісні? Чому деколи до вподоби сміливі, майже неймовірні твердження, а деколи - якісь сумнівні недомовки, де більше треба натужувати розум, ніж нашорошувати вуха? Чому, буває, з такою зухвалістю надуживають переносними значеннями? Причина того часто на вустах у людей, а от у греків є навіть таке прислів'я: «Яке життя - така й мова». Як у кожного з промовців його спосіб мовлення чимось подібний до нього самого, так і той чи інший рід красномовності наслідує сучасні йому суспільні звичаї.

Якщо лад у державі похитнувся, якщо суспільство вдалось до насолод, то доказом загальної розкоші стає грайливість мови, коли ця риса, зрозуміло, притаманна не тому чи іншому промовцеві, а схвалена, загальноприйнята. Не може бути розум якоїсь однієї, так би мовити, барви, а дух - іншої. Якщо дух здоровий, впорядкований, поважний, поміркований, то й розум - тверезий і світлий; вразять дух пороки - набрякне й розум. Хіба ти не спостерігав, що у знудженого й рухи мляві, й ногами він волочить; що розніженого зраджує м'якість його ходи; а якщо хтось завзятий, поривистий, то він і кроком іде квапливим; якщо шаліє або - що подібне до шалу - впадає у гнів, то він не рухається, а метушиться, не йде - кидається то сюди, то туди, мовби у крутіж потрапив? Чи не вважаєш, що те ж саме діється й з розумом, який спільно з духом творить одну цілість? Адже дух мовби виліплює його, от він і кориться духові, жде від нього розпоряджень.

Як жив Меценат - річ відоміша, ніж нині я мав би про те розводитись: як прогулювався, яким був розніженим, як хотів показати себе, як хизувався своїми пороками. То що? Хіба його мова не була такою ж вільною, як сам він - розперезаним? Чи його слова не були такими ж незвичними, як його одяг, оточення, дім, дружина? Він був би людиною вельми обдарованою, якби те обдарування повів простішою дорогою, якби не уникав бути зрозумілим, якби не розпливався так бодай у мові. Побачиш тут наче п'яну людину, що говорить заплутано, збивається на манівці, дозволяє собі казна-що. (Меценат, «Про мій спосіб життя»). Що може бути бридкішим, ніж те його писання: «Річка, чиї береги закучерявились лісами, а он, глянь, як човни борознять річище, як, скаламутивши мілину, вони залишають позаду сади»? Або ось таке: «Кучерями жінки вкривається і губами голубить губи, а потім, важко дихаючи, починає - так, закинувши втомлено голову, шаліють володарі лісу». «Непоправна ватага: на бенкетах вони захланно нишпорять, пляшкою спокушають доми, зазіханням проганяють смерть».- «Хтозна, чи сам геній зміг би догадатися, що то його свято,- тоненька нитка воску, скрипучий млин, а домашнє вогнище прикрашають мати або дружина». Хіба, читаючи таке, ти з першого ж слова не зрозумієш, що це той самий, що звик прогулюватися містом у розперезаній туніці (навіть коли він заступав відсутнього Цезаря, умовлений знак(1) отримували від непідпе-резаного вождя), той самий, що на судове засідання, на прилюдний виступ, на будь-яке зібрання з'являвся закутаним у плащ так, що відкритими лишалися лише вуха,- цілком як ті багаті втікачі на мімічних виставах; той самий, хто в розпал громадянської війни, коли місто було сповнене тривоги і всяк був при зброї, ходив собі вулицями у супроводі двох скопців, що були, можливо, більше чоловіками, ніж він сам; той, хто тисячу разів одружувався, хоча весь час мав одну й ту ж саму дружину(2)? Отож усі ті слова, так свавільно поєднані, так недбало розкидані, так зухвало, всупереч будь-яісому здоровому глузду застосовані, всі ті слова, кажу, свідчать про такі ж небувалі, викривлені, дивовижні звичаї, яких дотримувався той чоловік. Найбільше його хвалять за лагідність: він не брав до рук меча, не проливав крові, а своєю могутністю похвалявся хіба в той спосіб, що дозволяв собі власне на таку вільність звичаїв. Але він сам же й зіпсував собі ту славу потягом до ось такої чудернацької мови. Вона й свідчить, що він був розніжений, а не лагідний. Це побачить кожен - із тих його загадкових зворотів, тих несподіваних, наче перевернутих слів, тих дивних думок, нерідко, щоправда, піднесених, які тут же, ще й не домовлені до кінця, никнуть.

Надмірне щастя закрутило йому голову. А це іноді трапляється з вини людини, іноді - з вини самого часу. Коли великий успіх розіллє перед нами всіляку заможність, тоді починаємо старанніше плекати своє тіло; потім клопочемось усіляким начинням; згодом прикладаємось до самого дому: щоб своєю просторістю змагався з обширом сільського угіддя, щоб його стіни ясніли допровадженими з-за моря коштовними видами мармуру, щоб крівля сяяла золотом, а блиск долівки відповідав полискові стелі. Далі розкіш поширюється на гостини; тут ціниться новизна страв і незвичний порядок їх подачі: чим звичайно завершували обід, те подають на початку, що подавали при вході, те дають при виході. Коли душа бере собі за звичку гидувати загальноприйнятим, коли звичне вона вважає нічого не вартим, тоді й у мові шукають чогось нового: то витягують на світло денне застарілі слова, що давно вийшли з ужитку, то вигадують нові чи до невпізнання змінюють старі, або - що нині, власне, почастішало - вершиною майстерності вважають часті й справді зухвалі перенесення значень. Є такі, хто обриває думку, весь поваб своєї мови вбачаючи в тому, що вислів наче повисає в повітрі й слухач має змогу лише здогадуватися, про що йдеться. Є інші - ті все снують кожну свою думку, ніяк не даючи їй закінчитись. А є ще й такі, що не тільки наближаються до помилки (це неминуче, коли хтось береться за якусь велику річ), а й хизуються тією помилкою. Одне слово, де тільки побачиш захоплення зіпсутою мовою, знай: там неодмінно й звичаї пішли далеким від уторованого шляху манівцем. Як розкішність гостин та вишуканість убрань - ознаки хворого суспільства, так і розв'язна мова, якщо вона стає звичною, свідчить, що й душі, з котрих ті слова виходять, пішли до упадку.

Не варто дивуватися, що те зіпсуття мови прихильно сприймається не тільки слухачами грубішого штибу, але і громадою вибагливіших, адже вони різняться між собою тогами, а не поглядами. Можеш радше дивуватися тому, що хвалять не тільки щось хибне, а й самі хиби. Щодо хибного, то воно було завше: захоплюючись навіть най-обдарованішими, на дещо в їхніх писаннях дивимося крізь пальці. Назви мені будь-кого з-поміж найславетніших мужів - і я скажу тобі, що йому вибачив його вік, чого навмисне не помічав. Я вкажу тобі чимало таких, кому хиби не зашкодили; вкажу й таких, кому навіть на користь пішли.

Вкажу тобі, повторюю ще раз, найславніших, гідних подиву мужів; якби хтось захотів щось виправити в них, то звів би нанівець геть усе: хиби настільки тут проникнули в достоїнства, що навіть їх потягли б за собою. Додай і те, що спосіб мовлення не залежить від стійких приписів: їх змінює суспільний звичай, а він ніколи не затримується довго на чомусь одному. Багато хто шукає слів у давніх віках, промовляє мовою Дванадцяти таблиць(3); для них і Гракх(4), і Красс(5), і Куріон(6) - надто вишукані, сучасні, от вони й повертаються до Аппія та Корунканія(7). Деякі інші, навпаки, вдаючись лише до затертого, звичайного вислову, впадають у ницість. І одне, й друге - різного роду зіпсуття, таке ж саме, далебі, як і прагнення користуватися лише яскравими, дзвінкими, поетичними словами, а необхідних слів, які в щоденному вжитку,- уникати. Я сказав би, що тут маємо справу з однаковими помилками. Один пестить себе надміру, другий - надміру недбалий до себе. Один вищипує волосся на ногах, другий - навіть під пахвами не вищипує.

Перейдімо до укладання слів. Скільки тут можу навести тобі різного роду помилок! Декому до вподоби якесь наче уривисте, шорстке письмо: тільки-но мова попливе лагідніше - тут же вони її скаламучують. Не визнають досконалого поєднання слів: що вражає вухо нерівністю, те називають мужнім, сповненим сили. А в декого здається, що то й не письмо, а розспів - стільки в тих словах принади, так м'яко вони ллються. Що вже казати про те письмо, де слова відтягуються якомога далі, й давно очікуване зринає заледве в самій кінцівці вислову? А те наприкінці повільне, як у Ціцерона, письмо, що опадає, мов із пологого схилу, легко затримуючись,- письмо, що ніколи не відхиляється від свого звичного, мірного ходу? Отож хиба може коренитись не лише в суті думки, яка буває або дріб'язковою, або дитячою, або негідною, або такою, що в своїй зухвалості нехтує сором'язливістю,- але й у тому, що та думка якась квітчаста, надто солодка, що виголошується вона просто так, аби лиш гарно прозвучати.

Всі ті хиби розсіває звичайно хтось один - той, хто верховодить на даний час у красномовстві; інші - підспівують йому, заражаючи тими хибами одні одних. Так, коли впливовим був Саллюстій, всяк полюбляв звертатись до вкорочених речень, до слів, які вживались із несподіваними закінченнями, до незрозумілого через надмірну стислість вислову. Луцій Аррунцій(8), винятково сумлінна людина, письменник, що описав Пунійські війни, був прихильником Саллюстія і палко відстоював саме такий спосіб письма. У Саллюстія є, приміром, таке: «Сріблом зробив військо», тобто найняв його за гроші. Це сподобалось Аррунцієві, от він і собі почав писати так само на кожній сторінці. В одному місці він каже: «Вони зробили нашим утечу», в другому: «Перон, сіракузький володар, зробив війну», а ще в іншому: «Почута звістка зробила так, що панормітанці піддалися римлянам». Я хотів, щоб ти відчув смак подібних висловів; з них же зітканий весь його твір. Що у Саллюстія зустрінеш подекуди,- у нього надибаєш часто, майже на кожному кроці, й не без причини: Саллюстій натрапляв на ті речі, Аррунцій - старанно їх вишукував. Бачиш, що з того виходить, коли якусь хибу беремо за зразок. Саллюстій сказав: «У час, коли води зимували». Аррунцій у першій книзі про Пунійську війну пише: «Погода зненацька зазимувала», а в іншому місці, бажаючи зазначити, що рік видався холодним, каже: «Весь рік прозимував». А ще в одному місці: «Потім він відправив шістдесят вантажних суден, посадивши на них лише воїнів і необхідну кількість веслярів, оскільки північний вітер зазимував». Аррунцій, де лиш нагода, там і впихає те слово. В якомусь там місці Саллюстій каже: «Серед міжусобиць він прагне, щоб поговір визнав його людиною доброю і справедливою». Аррунцій і тут не стримався - у першій же книзі поставив: «Широкий поговір звістив усім про Регула».

Такі й подібні хиби, що їх будь-кому з нас нав'язує прагнення наслідувати, не є ознаками охочої до насолод, зіпсутої душі; ті хиби, з яких ти міг би судити про пристрасті якоїсь людини, мусять саме їй належати, від неї походити. У гнівливої людини - й мова гнівлива, у схвильованої - збуджена, у розніженої - м'яка, плинна. Все тут, бачиш, як у тих, хто лиш подекуди або повністю вищипує бороду, хто коротко підстригає або виголює губи, залишаючи неторкнутим весь інший заріст, хто вдягає непристойної барви плащ і прозору тогу, хто не хоче робити нічого такого, чого могли б не спостерегти чиїсь очі, одне слово, хто скеровує чужий погляд на себе, згодний навіть на осуд, аби лиш на нього дивилися. Власне такою є мова Мецената й усіх інших, хто припускається помилок не випадково, а свідомо, бажаючи того. А це народжується з грізної хвороби духу. Як у сп'янінні язик починає заплітатися не раніше, ніж розум, який, піддавшись тягареві, надломлюється, зраджує нас, так і та мова (хіба вона відрізняється чимось од п'яного лепету?) ні для кого не буває обтяжливою, поки не схитнеться дух. Отож лікувати треба дух: від нього ж і думки, й слова; від нього - наш вигляд, вираз обличчя, хода. Коли дух здоровий, повний снаги, то й мова сильна, смілива, мужня; занепадає дух - валиться з ним усе інше.

Поки здоровий владар, поти в злагоді всі однодушній,

Втратять його - прощавай договір...

А наш володар - це дух. Доки він здоровий, доти й все інше виконує свої обов'язки й слухняно кориться. Але варто йому спіткнутися - все починає хитатися. А ще коли він поступиться насолоді, то всі його вміння, всі діяння йдуть нанівець; до чого б не докладав зусиль,- усе, як-то кажуть, валиться з рук.

Раз я вже вдався до такого порівняння, то й далі його триматимусь. Наш дух - то володарем буває, то тираном. Володарем - коли має на меті чесне, коли дбає про здоров'я дорученого йому тіла, не вимагає від нього нічого ганебного, брудного. Коли ж він не володіє собою, коли зробиться захланним, розбещеним, тоді й отримує ненависне, зловісне ім'я - стає тираном. Ось тоді його облягають уперті, непогамовні пристрасті, що спочатку втішають, як то звичайно буває з простолюдом: йому мало насититися згубною щедрістю вельмож - хапає й те, що вже не лізе в горлянку. Але коли хвороба все більше підточує сили, коли втіхи проникнуть до самих кісток, до жил, тоді - задоволений навіть виглядом того, на що вже нездатний через надмірну захланність - відсутність власних насолод замінює спогляданням чужих - постачальник і свідок розпусних забав, зловживання якими позбавило його змоги поринути в них знову. Не так йому приємно бачити себе серед тих розкошів, як гірко відчувати, що не може всіх тих смакот пропустити через горлянку та живіт, що не вдасться натішитися всією юрбою розпусників та розпусниць; жалкує, що чималу частку щастя втрачає через те, що такі вузькі межі його тіла. То хіба божевілля, мій Луцілію, лише в тому, що ніхто з нас не вважає себе смертним, що ніхто не думає про свою слабкість? Ні! Воно ще й ось у чому: ніхто з нас не замислюється, що він, власне, лишень один, так би мовити, в однині! Глянь на наші кухні, де стільки тих кухарів метушиться серед жаровень: хіба можна припустити, що в такому сум'ятті готують обід лишень для одного шлунку? Глянь на наші винниці, на льохи, заставлені амфорами, в яких видержуються врожаї багатьох століть: гадаєш, можна припустити, що для одного шлунку закорковано сік виногрон, вичавлених у стількох краях і за стількох консулів? Глянь, у скількох місцевостях перевертають лемешем землю, скільки тисяч поселян оре й копає: гадаєш, можна припустити, що для одного шлунку засівають і Сіцілію, й Африку? Будемо здорові, будемо помірковані у своїх жаданнях, якщо кожен з нас рахуватиме себе за одну людину, якщо, змірявши своє тіло, побачить, як мало і як ненадовго воно може в собі вмістити! Ніщо так не схилить тебе до поміркованості в усьому, як часті роздуми про короткочасність нашого життя, про його непевність. Хоч би що ти робив, озирайся на смерть.

Бувай здоров!