Розділ «ЛИСТ XCIX»

Моральні листи до Луцілія

Сенека вітає свого Луцілія!

Надсилаю тобі листа, якого я написав Марул-лові(1), коли він утратив свого маленького сина і - йшла чутка - не по-чоловічому ту втрату переносив. У тому листі я не тримався свого звичаю - не вважав за потрібне м'яко промовляти до того, хто заслуговує радше дорікання, ніж розради. До людини пригніченої, яка важко переносить велику рану, варто бути поблажливішим, аби вона могла насититись або принаймні вилити зі сльозами перший натиск болю; хто ж поклав собі побиватися, тих слід тут же осмикнути, повчити їх, що й у сльозах буває чимала доля глупоти.

Чекаєш розради? Прийми докори! Надто вразливо ти переносиш смерть сина. А що б ти робив, утративши приятеля? Відійшов із життя син зовсім маленький, з яким ще зарано було пов'язувати якісь надії: пропала якась там окрушина часу. Шукаємо собі причин для страждання і пориваємося навіть несправедливо нарікати на фортуну, начебто вона не подавала нам причин для слушних нарікань. А мені, далебі, здавалося, що в тебе вистачить мужності ставити чоло й поважнішим бідам, не кажу вже про ось такі тіні бід, від яких люди вже просто звикли стогнати. Навіть коли б од тебе відійшов приятель, що є найбільшою з утрат, то треба було б докласти зусиль, аби більше радіти з того, що в тебе був такий приятель, аніж плакати над тим, що ти його втратив. Але люди переважно не враховують, скільки вони скористали, як багато зазнали радості. І в тому їх смуткові, окрім іншого, поганим є те, що він не тільки зайвий, а й невдячний. Бо що ж виходить: ти мав такого приятеля - і прахом пішли всі твої труди? Стільки років приятелювання, така прив'язаність, таке взаєморозуміння у спільних заняттях - і все це ніщо? Разом із приятелем несеш на кладовище й приязнь? Чому ж тоді плачеш, що він відійшов од тебе, якщо не маєш користі з того, що він був при тобі? Вір мені: ті, кого ми любили, навіть якщо якийсь випадок забере їх, чималою часткою свого єства залишаються надалі з нами. Час, який проминув,- це наш час; що було, те - у найбезпечнішому місці. Покладаючи надії на прийдешнє, ми не вміємо бути вдячними за отримане,- начебто прийдешнє, щойно навідавши нас, тут же не переходить у минуле. Хто втішається лише теперішнім, той надто вузько розуміє користь від усього, з чим стикається, адже втіху може нам постачати і прийдешнє, й минуле: одне - очікуванням, хоч воно сумнівне, може й не настати, друге - пригадуванням, яке вже не може бути незбутнім. То що ж то за така дурість - позбавляти себе чогось найпевнішого? Задовольнімося ж тим, що вже почерпнули,- якщо черпали, бува, не дірявою душею, крізь яку тікає все, що лиш у неї потрапило. Не врахувати тих, хто без сліз ховав своїх замолоду померлих дітей, хто від похоронного вогнища відразу ж повертався до сенату чи брався до якогось іншого громадянського обов'язку, одне слово, тут же брався до діла. І цілком слушно: адже, по-перше, зайве побиватися, раз нічого слізьми не виправиш; по-друге, несправедливо нарікати на те, що одному трапляється, інших - чекає. Врешті, який глузд у тих голосіннях, якщо того, хто відійшов, і того, хто його оплакує, відділяє мізерний проміжок часу? Вже хоча б тому нам належить бути стриманішими, що самі йдемо вслід за тими, кого ми втратили. Глянь, з якою стрімкістю летить час; подумай, наскільки короткою є відстань, яку з таким поспіхом перебігаємо; придивись до людського роду, що валом, з такими нікчемно малими, хоч начебто й дуже великими проміжками, рухається до однієї і тієї ж риси,- і погодишся: кого вважаєш загиблим, той лиш випередив тебе. То що, кажу, може бути безглуздішим, аніж плакати над тим, хто скоріше ступив на ту дорогу, яку й сам мусиш відміряти? Чи хтось оплакує подію, про яку добре знав, що вона колись станеться? Хто ж не думав про смертність людини, той сам себе одурював. Чи хтось плаче над тим, про що сам же говорив, що воно не може не трапитися? Хто нарікає, що той чи інший чоловік помер, той, виходить, нарікає, що небіжчик був людиною. Усіх нас в'яже одна й та ж сама умова: кому випало народитися, тому залишається померти. Різнять нас проміжки, зрівнює - вихід. Що між першим днем і днем останнім - те мінливе й непевне; якщо його міряти труднощами, то воно довге й для хлопчини, якщо швидкоплинністю - то коротке й для старого. Все тут хистке й оманливе, не постійніше, ніж будь-яка погода; все обертається, мов у потоці, й волею випадку переходить у щось протилежне, і в тому крутежі людських справ для кожного з нас є лиш одне певне - смерть. Але всі нарікають якраз на те одне, в чому ніхто ще не зазнав омани.

- «Але ж він помер, будучи хлоп'ятком!» - Не говоритиму про те, що в кращому становищі той, хто віджив своє скоріше. Перейдімо до того, хто зістарівся. Чи набагато він переважив дитину? Уяви собі незглибимий обшир часу, охопи думкою всесвіт, а тоді зістав із тим безміром те, що називаємо віком людини,- побачиш, що то за крихта те, чого прагнемо, що намагаємося примножити. А скільки з тієї крихти припадає на сльози, скільки на турботи! Скільки - на смерть, жадану не раз ще перед тим, заки вона прийде! Скільки - на недуги, на страх! Скільки займає незрілість, скільки - надаремні, нікчемні літа! Половину з того просипаємо. Додай важку працю, скорботу, небезпеки - і зрозумієш: навіть у найдовшому людському віці для життя залишається дуже мало часу. То хто погодиться з тобою, що не краще тому, кому пощастило скоро повернутися і пройти свій шлях ще перед утомою? Життя - це ні благо, ні зло: у ньому - лише місце для блага і для зла. Отож твій син втратив змогу хіба що кинути жереб, який найімовірніше випав би для нього не вельми вдало. Він, щоправда, міг би стати скромною, розсудливою людиною, а під твоєю опікою, може, й сформувався б у щось краще, але (чого боятися маємо більше підстав) він міг би стати подібним до багатьох. Глянь на тих молодиків, що їх викинула марнотратність із найдостойніших домів на арену; глянь на інших безсоромників, що потурають і своїй, і чужій хіті, для яких що не день - то пиятики, що не день - то якийсь голосний бешкет,- і тобі стане ясно, що боятися тут належало б набагато більше, ніж сподіватися. Ти не повинен, отже, вишукувати собі причини для журби і своїм обуренням додавати гіркоти буденним прикрощам. Не закликаю тебе зібратися з силами й звестись на ноги: я не такої поганої думки про тебе, аби вважати, що в даному випадку мусиш закликати всю свою мужність. Це ще не біль - радше легкий укус; ти сам допроваджуєш його до болю. Чималих, бачу, успіхів сягнула філософія, якщо ти своїм мужнім духом ось так побиваєшся за хлоп'ям, дотепер більше відомим годувальниці, ніж батькові!

Гадаєш, я закликаю тебе до безсердечності, хочу, щоб під час похорону в тебе було кам'яне обличчя, щоб не здригнулась душа? Звісно, ні. Це вже не мужність, а нелюдяність - на похорон найближчих людей дивитись так само, як дивився на них при житті, не зворушитись, коли їх уперше відривають від тебе. Та припустімо, що все це я тобі забороняю - дещо попри заборону відбудеться мимоволі: хоч як не стримуй себе, сльози все одно проллються, а пролившись, полегшать душу. До чого веду? Дозвольмо їм проливатись, але не наказуймо їм, щоб проливались. Хай стільки їх ллється, скільки витисне туга, а не скільки того вимагає наслідування. Нічого не додаваймо до справжньої скорботи і не примножуймо її, рівняючись на чужий приклад. Більше болю вимагає показ, аніж сам біль. Чи багато таких, хто печалиться лише для себе самого? Стогнуть голосніше, коли їх хтось чує, а коли на самоті, то відразу стають тихими й спокійними; та варто, щоб когось побачили,- знову вибухають плачем. Тоді-то й пробують рвати на собі волосся, хоч самотою, коли ніхто не перешкоджав, могли б зайнятись цим свобідніше; тоді-то й накликають на себе смерть, тоді-то й падають ницьма біля ліжка. Без глядача влягається біль. Тож і тут, як і в усіх інших справах, невідчепно тримається нас одна й та ж сама хиба: поводимося за зразком багатьох, беремо до уваги не те, як треба чинити, а те, як інші звикли чинити в таких випадках. Відходимо від природи, покладаємося на люд, від якого в жодній справі не слід чекати чогось доброго, який і тут, як і в усьому іншому, виявляється вкрай хистким провідником. Побачить стійкого в своєму горі мужа - й називає його безбожним і здичавілим; побачить когось іншого, хто, знепритомнівши, окрив собою дороге йому тіло,- і вже він для нього розніжений, безвольний. Тому-то в усьому мусимо брати за мірку розум. Нема нічого безглуздішого, ніж прагнути слави для свого смутку і чекати похвал за свої сльози. А вони, гадаю, у мудреця або власною силою добуваються назовні, або він їм дозволяє проливатися. Поясню, в чому тут різниця. Коли нас уразить перша звістка про невблаганну смерть, коли підтримуємо тіло, яке з наших обіймів перейде прямо у вогнище, тоді сльози витискує природна необхідність: підштовхнутий болем дух, потрясаючи як усе наше тіло, так і вічі, зрушує й виганяє прилеглу до них вологу. Власне ці, мовби витиснеш, сльози спливають мимо нашої волі. Є інші, котрим ми самі даємо вихід,- коли знову й знову спливають на пам'ять постаті тих, кого ми втратили. Є щось солодке в тому смуткові(2),- коли пригадуємо милі бесіди, веселе спілкування з тими, хто відійшов, їхнє щире ставлення до нас. Тоді-то й зволожуються нам очі, мовби від радості. Ось цим сльозам ми потураєм, а ті перші перемагають нас. Тож нема потреби чи то стримувати, чи, навпаки, витискувати з очей сльози задля тих, хто сидить чи стоїть довкола нас. Можеш плакати, можеш перестати плакати - ні одне, ні друге ніколи не буде настільки ганебним, як робити це вдавано. Хай сльози течуть самовільно. Адже просльозитися можуть навіть спокійні, врівноважені люди. Бувало, нітрохи не применшуючи гідності мудреця, сльози спливали так мірно, що не бракувало їм ні лагідності, ні гідності. Можна, кажу ще раз, піддаватися природі, не втрачаючи поваги. Я бачив гідних шани людей, коли вони ховали своїх близьких. Усі їхні обличчя випромінювали любов без тіні розпачу; не було там нічого такого, що не йшло б од щирих почуттів. Є і в печалі своєрідна краса. її, власне, й повинен оберігати мудрець. Як в усьому іншому, так і в сльозах є межа, поза якою - вже надмір. Тільки у непоміркованих людей і радість, і горе наче вихлюпуються з грудей.

Що неминуче, те приймай спокійною душею. Що ж бо сталося неймовірного, що небувалого? Скільки-то людей, поки пишу ці рядки, залагоджують похоронні справи! Для скількох покійників купують поховальний наряд! А як багато люду тужитиме після тебе! Тільки-но подумаєш, що він був хлоп'ятком, тут же подумай і про те, що він був людиною, а їй, знаєш сам, не обіцяно нічого певного, і доля не конче доводить її до похилого віку - може відступити, хай лишень заманеться. А зрештою, говори про свого синочка при кожній нагоді, і як тільки можеш, ушановуй пам'ять про нього. І що менше в ній буде гіркоти, то частіше вона повертатиме тобі його образ. Ніхто ж не квапиться на зустріч із чимось тужним, тим паче - з самою тугою. Якщо ти з насолодою слухав його щебетання, його, хай і дитячі, жарти, то частіше їх повторюй, стверджуй без вагання, що твій син міг виправдати надії, які ти плекав у батьківській душі. Адже забувати про близьких нам людей, разом з тілом ховати й пам'ять про них, гойно їх оплакати, а потім навіть не згадати - то ознака черствої, нелюдяної душі. Так люблять свій виводок птахи, так і звірі - своїх малят: аж до нестями, до шалу; але хай лише втратять їх - тут же й гасне та любов. Таке не личить розумній людині: хай довгою буде пам'ять, туга - короткою.

Я аж ніяк не можу погодитися з тим, що говорить Метродор(3): начебто у смуткові є споріднена з ним насолода і що власне в той час її треба ловити. Я не сумніваюся, що ти з того приводу подумаєш. Бо хіба є щось ганебніше, ніж у самій журбі ловити насолоду й навіть серед сліз шукати якоїсь приємності? От бачиш, хто нам дорікає надмірною суворістю і неславить наші настанови, називаючи їх жорстокими,- через те, що велимо або не брати до серця болю, або швидше його звідтіля проганяти. Але що, нарешті, неймовірніше, нелюдяніше: не відчувати скорботи при втраті приятеля чи в самій скорботі озиратися за насолодою? Те, чого вчимо, цілком чесне: коли перше зворушення вихлюпне трохи сліз і, так би мовити, перешумить, то вже не треба віддаватися душею скорботі. А що ти дораджуєш? Скорботу підсолодити приємністю? Так ми втішаємо ласощами дітей; так угамовуємо плач немовляти, підсунувши йому молока. Навіть у ту хвилину, коли на похоронному вогнищі твій син або коли твій приятель випускає з останнім подихом душу, навіть у ту хвилину ти не можеш розлучитися з насолодою - хочеш приємно полоскотати саму скорботу? То що чесніше: коли з душі проганяють смуток чи коли до нього пускають насолоду? Якби-то пускали - вони ловлять, та ще й серед самого смутку! - «У смуткові,- каже,- є споріднена з ним насолода».- Це нам можна так говорити, а не вам. Адже ви знаєте одне тільки благо - насолоду й одне тільки зло - страждання. Але яка може бути спорідненість між благом і злом? Припустімо, що така спорідненість можлива. Та чи саме тепер пора докопуватись до неї - копирсатись у самому стражданні: чи є там поряд щось миле, солодке? Бувають засоби, помічні для одних якихось частин тіла, але для інших, оскільки викликають огиду і вражають невідповідністю, вони не можуть мати застосування; що в одному якомусь місці принесло б користь, не зачіпаючи чиєїсь соромливості, те негоже накладати на болячку в іншому місці. Хіба не сором тобі скорботу зціляти насолодою? Таку рану треба гоїти суворішими ліками. Найперше переконуй, що покійник уже не може відчути нічого поганого: якщо відчує - значить, не помер. Ніщо, кажу, не може вразити того, хто став нічим, а якщо вражає - значить, він живе. То як гадаєш: йому погано через те, що він став нічим, чи, може, через те, що він і досі є кимось? Так ось: він не може страждати ні через те, що його вже немає (що ж бо здатний відчувати той, хто став нічим?), ані через те, що все ще є кимось,- бо уникнув найбільшого, що приходить із смертю, нещастя - небуття. Хто оплакує померлого в ранньому віці, хто тужить за ним, тому скажімо ще ось таке. Щодо нетривалості віку, надто коли зіставити його з вічністю, то всі ми, юнаки й старці,- рівні. З усього обширу часу нам припадає для життя менше, ніж його можна було б назвати чимось дуже малим, бо щось «дуже мале» - це все-таки якась крихта, а проміжок, у якому живемо,- майже ніщо. А попри те (верх божевілля!) прагнемо розсунути межі того, що є нічим.

Я написав тобі все це не з думкою, що ти очікуєш від мене надто пізньої розради (знаю, ти сам говорив собі те, що тут прочитаєш), а щоб поганьбити тебе за той, хоч і невеликий відтинок часу, в якому ти відійшов від себе самого, а водночас - аби тебе підбадьорити, щоб надалі ти мужньо ставив чоло фортуні, передбачаючи, що всі її удари не тільки можуть упасти на тебе, а таки неминуче впадуть.

Бувай здоров!

Наступний розділ:

ЛИСТ С


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Моральні листи до Луцілія» автора Сенека Л.A. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЛИСТ XCIX“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Луцій Анней Сенека

  • Моральні листи до Луцілія

  • Переклад А.Содомори

  • Зміст

  • ЛИСТ І

  • ЛИСТ II

  • ЛИСТ III

  • ЛИСТ IV

  • ЛИСТ V

  • ЛИСТ VI

  • ЛИСТ VII

  • ЛИСТ VIII

  • ЛИСТ ІХ

  • ЛИСТ Х

  • ЛИСТ XI

  • ЛИСТ XII

  • ЛИСТ XIII

  • ЛИСТ XIV

  • ЛИСТ XV

  • ЛИСТ XVI

  • ЛИСТ XVII

  • ЛИСТ XVIII

  • ЛИСТ XIX

  • ЛИСТ XX

  • ЛИСТ ХХІ

  • ЛИСТ ХХІІ

  • ЛИСТ ХХІІІ

  • ЛИСТ XXIV

  • ЛИСТ XXV

  • ЛИСТ XXVI

  • ЛИСТ XXVII

  • ЛИСТ XXVIII

  • ЛИСТ XXIX

  • ЛИСТ XXX

  • ЛИСТ XXXI

  • ЛИСТ XXXII

  • ЛИСТ ХХХIII

  • ЛИСТ XXXIV

  • ЛИСТ XXXV

  • ЛИСТ XXXVI

  • ЛИСТ XXXVII

  • ЛИСТ XXXVIII

  • ЛИСТ XXXIX

  • ЛИСТ ХL

  • ЛИСТ XLI

  • ЛИСТ XLII

  • ЛИСТ XLIII

  • ЛИСТ XLIV

  • ЛИСТ XLV

  • ЛИСТ ХLVI

  • ЛИСТ ХLVII

  • ЛИСТ XLVIII

  • ЛИСТ XLIX

  • ЛИСТ L

  • ЛИСТ LI

  • ЛИСТ LII

  • ЛИСТ LIII

  • ЛИСТ LIV

  • ЛИСТ LV

  • ЛИСТ LVI

  • ЛИСТ LVII

  • ЛИСТ LVIII

  • ЛИСТ LIX

  • ЛИСТ LX

  • ЛИСТ LХІ

  • ЛИСТ LХІІ

  • ЛИСТ LXIII

  • ЛИСТ LХІV

  • ЛИСТ LХV

  • ЛИСТ LХVІ

  • ЛИСТ LХVІІ

  • ЛИСТ LXVIII

  • ЛИСТ LХІХ

  • ЛИСТ LXX

  • ЛИСТ LХХІ

  • ЛИСТ LХХII

  • ЛИСТ LXXIII

  • ЛИСТ LХХІV

  • ЛИСТ LХХV

  • ЛИСТ LXXVI

  • ЛИСТ LXXVII

  • ЛИСТ LХХVIII

  • ЛИСТ LХХІХ

  • ЛИСТ LXXX

  • ЛИСТ LXXXI

  • ЛИСТ LХХХІІ

  • ЛИСТ LXXXIII

  • ЛИСТ LXXXIV

  • ЛИСТ LХХХV

  • ЛИСТ LXXXVI

  • ЛИСТ LXXXVII

  • ЛИСТ LXXXVIII

  • ЛИСТ LХХХІХ

  • ЛИСТ XC

  • ЛИСТ ХСІ

  • ЛИСТ XCII

  • ЛИСТ ХСІІІ

  • ЛИСТ ХСІV

  • ЛИСТ ХСV

  • ЛИСТ XCVI

  • ЛИСТ ХСVІІ

  • ЛИСТ ХСVIII

  • ЛИСТ XCIX
  • ЛИСТ С

  • ЛИСТ СІ

  • ЛИСТ СІІ

  • ЛИСТ СІІІ

  • ЛИСТ СІV

  • ЛИСТ СV

  • ЛИСТ СVІ

  • ЛИСТ CVII

  • ЛИСТ СVIII

  • ЛИСТ CIX

  • ЛИСТ CX

  • ЛИСТ СХІ

  • ЛИСТ CXII

  • ЛИСТ CXIII

  • ЛИСТ СХІV

  • ЛИСТ СХV

  • ЛИСТ СХVІ

  • ЛИСТ СХVII

  • ЛИСТ СХVIII

  • ЛИСТ СХІХ

  • ЛИСТ CXX

  • ЛИСТ CXXI

  • ЛИСТ CXXII

  • ЛИСТ CXXIII

  • ЛИСТ СХХІV

  • ПРИМІТКИ

  • ПОКАЖЧИК ІМЕН

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи